Польський досвід перемоги над диктатурою

Водночас – «не хлібом єдиним» – наважусь запропонувати Вашій увазі нову книгу видавництва «Дух і Літера»: «Адам Міхнік, о. Юзеф Тішнер,  Яцек Жаковський. Розмови між паном і панотцем». В ній ідеться про досвід спротиву польського суспільства комуністичній диктатурі, що завершився перемогою: авторитарний режим був демонтований. Постала незалежна демократична Польща, яка в значній мірі вплинула на подальші процеси демократизації і стабільності європейського світу.

Події, проблеми, дилеми вибору новітньої польської історії представляють люди, чиї імена стали знаковими до подій того часу: блискучий, відчайдушний інтелектуал Адам Міхнік (А.М.), філософ, публіцист отець Юзеф Тішнер (Ю.Т). Їхні розмови інспірував та записав журналіст Яцек Жаковський (Я.Ж.)

Книга висвітлює події від початку 70-х до середини 90-х років в діалогах авторів книги.Основні теми – це: стратегія дій різних осередків громадського суспільства, найперше –  Комітету захисту робітників (КОR) та «Солідарності»; аналіз дій владних структур за ці роки; обґрунтування етичних засад непростих рішень в поведінці авторів книги та організацій спротиву владі; аналіз та оцінки зовнішніх впливів на події – будь-то стратегії Москви, дії Іоанна Павла ІІ, «Культури» Єжи Гедройця, нобелевського лауреата Чеслава Мілоша…

***

Діяльність опозиції

Дуже важливим, як на мене, було обґрунтування стратегії спротиву:

• стратегія КОR полягала у створенні інституцій, які ігнорують нав’язану суспільству владу та роблять свою справу, формулює Адам Міхнік.

• Ми мусимо накопичувати власну силу …всі ці роки ми тчемо складну мережу незалежності, яку творять інтелектуальні осередки, Церква, приватне сільське господарство, еміграція, опозиційні робітничі анклави, різні незалежні ініціативи.Навіть під час військового стану нереальною … була програма знищення незалежного суспільства. І далі: … комунізм рахувався тільки з силою. Тому слід було ту силу розбудовувати.

• Ми мусимо розширювати структури спротиву – Для мене «ми» було спершу середовищем КОRівської демократичної опозиції. Потім – певною спільнотою нескореної польської інтелігенції. То було «ми» людей світу культури, понадідеологічне і навіть позачасове. То вже не були ні ліві, ні світські ліві, але «спільнота сердець», писав Адам Міхнік про осінь 1980 року.

• Дрючками ми не виграємо війни з Совєтським Союзом…. Нам залишилося обрати ту зброю, в якій ми були сильнішими. Ми обрали польську культуру. «Ми» наприкінці 1980 року налічувало вже мільйони.

***

 Вибіркова хроніка подій

Послідовно, сторінка за сторінкою, ми – разом з авторами – переміщуємося з початку 70-х до 90-х років. Лише вибірково перелічу ці етапи в цитатах з книги:

• Грудень 1970 року щось закінчував і щось починав. Про те, що сталося на Узбережжі, кажуть «події»… Слово «події» описує щось природне, мало істотне, вбудоване в механізм. Цей термін дуже оманливий, бо Грудень не був частиною епохи, то було потрясіння, шок, після якого система вже не здужала опам’ятатися.Смерть робітників на вулицях Триміста вже до самого кінця ПНР окреслювала спектр політичних позицій на боці і влади, й опозиції /Яцек Жаковський/

Автори описують етапи становлення та діяльності «Солідарності», що включали не лише великі надії перших років, а й етапи люмпенізації, фрустрації, на яких зупинимося докладніше:

• А.М.: …«Бий червоних, де лише з’являються», – то було, мабуть, найрішучіше і часто либонь єдине програмне гасло того часу.

Я.Ж.: Але безкарно бити не виходило, адже в червоного звіра були ще зуби й кігті, і він надалі вмів ними користуватися (1981 рік).

• «Солідарність» не мала позитивної програми, і ніхто в Польщі її не мав, отож програмою «Солідарності» стала ворожість. Це, звісно, вело у глухий кут.

• То був шлях у нікуди, покликаний приховати відсутність політичної ідеї щодо того, як вийти з глухого кута.

• …восени 1981 року в «Солідарністі» не діяли вже жодні механізми стримування

А.М.: …Проте з безлічі гасел, транспарантів, вимог не виникала жодна політична думка – така думка, яка підказує, чого ми можемо досягти в цій конкретній ситуації. Не тільки робітничі лідери, а навіть наші досвідчені експерти – Мазовєцький, Ґеремек, Вєльовєйський – мало що могли порадити.

Ю.Т.: Лєнін перед революцією написав «Что делать?», а Мазовєцький – навіть після падіння «Солідарності» – написав тільки «Інтернування», себто запис досвіду ізольованої людини.

***

Ще однією складовою в певні періоди історії було життя в пустці неназваного світу, як означив це о. Юзеф Тішнер. Ідеться про певні події, які важко було осмислити, артикулювати. Інколи, це був брак ідей, але частіше свавілля дійсності, яке можна було описати божевільними текстами – з протиріччями, відсутністю логіки тощо. Безумовною заслугою і Адама Міхніка і отця Юзефа Тішнера було те, що вони дуже багато зробили для осмислення подій, для розробки стратегій дій впродовж майже 20 років.

***

Етапи подій змінювалися етапами зневіри, відчутністю поразки:

Я.Ж.: Паломництво Папи в 1983 році ініціювало процес поступової лібералізації. Після липневої амністії 1983 року, у грудні Валенса отримав Нобелівську премію, і генерали заявили про готовність видати йому паспорт. У липні 1984 року знову було оголошено амністію, завдяки якій на волю вийшов, зокрема, Адам. Починалися часи виразного пом’якшення становища. Як ви розуміли цю ситуацію?

Ю.Т.: Я не бачив у тому нічого незвичайного. Я вважав, що політична логіка велить по черзі закручувати й послаблювати гайки. Коли треба, то їх затягують, а як жертва починає задихатися, тоді їх трохи послаблюють, щоб вона ще трохи подихала.

А.М.: А я розумів так, що влада відчула себе водночас такою слабкою, що мусила позбутися того горба, яким були політичні в’язні, і такою сильною, щоб вважати, що ми більше не будемо здатні мобілізувати великі маси людей, що стало би небезпечно для системи. І, по суті, так і було аж до вбивства отця Попєлушка в жовтні 1984 року, себто через три місяці після оголошення амністії. Це вбивство було потрясінням, яке знову мобілізувало сотні тисяч людей в усій Польщі.

Ю.Т.: І зумовило, що «Солідарність» постала знову – вже майже з нічого.

***

…в 1987 році, ми, люди «Солідарності», становили вже тільки незначний маргінес. Дуже важливий маргінес, але в масштабі тридцятимільйонного суспільства – вкрай нечисленний. Загалом переважала згода на поразку.

1988 рік. Причини тих, чи інших подій залежали часто від справді випадкових, часом мало зрозумілих дій чи подій. Так, влітку 1988 року, А.М. писав: …Травнева хвиля, може, й не була надто високою, проте все ж зупинилася Корабельня, страйкував Валенса, тривали якісь переговори. У відповідь на цю хвилю почалися доволі суворі репресії проти страйкарів.» І далі: «Я.Ж.: …ми дивилися репортажі італійського телебачення про вихід Валенси та Мазовєцького з Корабельні. Враження було нечувано гнітюче. Коли закінчився репортаж із Ґданська, ми обидва були абсолютно переконані, що побачили тільки-но справжній кінець Солідарності. У телерепортажі це здавалося капітуляцією Вестерплятте. Адам Міхнік доповнює: …ми й опинилися за крок від поразки. Валенса та Мазовєцький залишали Корабельню з відчуттям програшу.

Похмурий настрій, насуплені обличчя. Ще б пак, аби катастрофічна атмосфера передалася всім навколо. І тоді дався взнаки геній отця Янковського. «Виходять?! – гукнув він. – То бийте у дзвони!»

На наших очах розігралася велична сцена, немов живцем запозичена з кращих фільмів Анджея Вайди. Між брамою Корабельні та собором святої Бриґіди цей похід із програшу та капітуляції перетворився на перемогу, а відтак тріумф. На калатання дзвонів збіглися люди. Вони ставали лавами обабіч вулиці, аплодувати, вигукувати. Приїхав єпископ Ґоцловський. Урочиста Служба Божа перетворилася на свято переможців. Сталося щось дуже велике і нечувано підбадьорливе. 

***

На перебіг подій впливали як внутрішньопольські  чинники, так і закордонні. Автори доволі докладно це обговорюють. Звичайно, визначальними факторами, які відкрили шлях до «круглого столу», стали – двотижневий всепольський страйк та лібералізація Радянського Союзу за доби Горбачова. 

Польська влада

Тепер я спробую фрагментарно навести судження авторів книги про дії влади Польщі в зазначені роки.

Методи боротьби з інакодумством в Польщі були такими ж самими, як в інших країнах соцтабору: людей заарештовували, кидали в тюрми, вбивали… В більш спокійні часипровадилася політика навмисного дратування суспільства та «Солідарності».Наприклад, одного дня влада підписувала угоду, а вже наступного від неї відмовлялася. Особливі можливості для боротьби з громадянським суспільством влада отримала в часи військового стану. Було розігнано творчі спілки, заборонено «Солідарність», почалися обшуки, допити, масові арешти.

Характерно, що автори книги звертають увагу на безпорадність влади у вирішенні проблем країни – звужувалася кількість їх прихильників, домінували угодництво, цинізм, байдужість. Вдавалася взнаки загальна закономірність: вільні люди, вільні країни нормально розвивалися, відсутність свободи з необхідністю вела до стагнації як в економіці, так і у вирішенні соціальних проблем.

Зверну увагу на ще одну важливу тезу:

Ю.Т.: …характерною особливістю військового стану було те, що влада воліла мати справу з радикалами, ніж із людьми компромісу. Радикали були необхідні, щоб виправдати репресії та війну проти суспільства. І далі: «Відзнаки» екстреміста отримував кожен, з ким рахувалися Захід і Церква і хто мав суспільне визнання… 

Етика спротиву

Розуміючи, що «біжу» роками історії швидше, ніж хотілося б, наведу ще думки Адама Міхніка та отця Юзефа Тішнера про етичні засади спротиву насильницькій владі: …гідність тісно переплітається з відповідальністю. Що вища гідність, то вища відповідальність. Гідність існує не для того, щоб нею захоплювалися, вона пов’язує людей навзаєм. Папа … апелює до тези Паскаля, що Син Людський помер, явивши людську гідність / о. Юзеф Тішнер/

Мені надзвичайно цікаво було читати особисті мотивування позицій Адама Міхніка та отця Юзефа Тішнера.

А.М.: Якщо була потреба, я писав листівки, розкидав їх і ходив на демонстрації, але не в цьому вбачав своє найважливіше завдання… Я був тоді занадто дорослим, щоб повірити, що все загалом залежить від мене, що я можу здолати все зло світу. Але прецінь я знав, що то мій обов’язок так розумувати і так чинити, неначе від одного мого вчинку залежить доля світу і спасіння моєї душі.

У роки ув’язнення, з тюрми, Адам Міхнік писав: … увесь час я зумів зберігати душевну рівновагу і здатність працювати, не зламався, не впав у відчай. І далі: Сенс усієї моєї розумової праці був тоді скерований до того, щоб з польської традиції, досвіду польської культури, з тоталітарного досвіду сучасної Європи виснувати, як нам слід повестися. І ще: Я поводився досить зухвало, бо знав, що належу до тих, кого захищає міжнародне визнання… Я усвідомлював, що опинився в унікальній, навіть не мною створеній ситуації, що я – та людина, якій Господь Бог на п’ять хвилин довірив честь поляків.

Етика особистої поведінки, етика спільноти практично була всі ці роки у центрі уваги отця-професора Юзефа Тішнера. Знов-таки, лише декілька цитат:

Попереду була велика партія в національні шахи, і я намагався її грати, – писав він у 1981 році.

У книзі «розкидані» цитати текстів Іоанна Павла ІІ, чию роль в перемозі демократичної та цивілізованої Польщі важко переоцінити. Тож наведу хоча б одну з його думок:

Папа казав: «Не прагніть такої Польщі, яка би вам нічого не коштувала». А за тим слова Адама Міхніка: Важко. Я мусив заплатити. В мене було відчуття, що мене за цей жест можуть знеславити, можуть згноїти в тюрмі, але я вирішив, що в мене немає вибору. Тут не було місця для діалогу.

Наші автори, ведучи людей через пустелю, добре розуміли, що є й інші люди. Отець Юзеф Тішнер так писав про це: чимало людей в ті часи спершу йшли на літургію, потім на партійні збори засудити студентів, а далі хутко до бару, щоб напитися І далі: Щоб виправдати те, що я сиджу тихо й нічого не роблю, раби ладні повірити в будь-які нісенітниці, які дискредитують тих, хто протестує.

І Адам Міхнік, і отець Юзеф Тішнер зберігали можливість працювати, шукати адекватні відповіді на виклики часу майже за будь-яких обставин. Про Міхніка я вже трохи говорив, а от слова отця Ю.Тішнера: Я жодної миті не вважав уряд військового стану втіленням абсолютного зла. Окупаційні стереотипи здавалися мені абсурдними, брехливими й небезпечними, проте мені було дуже важко з ними сперечатися, коли я писав, усвідомлюючи наявність цензурних обмежень.

Повертаючись до етики боротьби, процитую ще раз Адама Міхніка: … коли після гріховного життя постану перед Страшним судом і Господь Бог запитає мене: «Мерзенний грішнику, що ти зробив доброго в своєму житті?», я згадаю про мого сина Антося та Круглий стіл.

Ця тема неодноразово звучить у книзі. Симптоматично, що вже у вільній Польщі вона трансформується в формулу: головна проблема полягає в заміні етосу боротьби та ворожнечі етосом цивілізованої політичної гри, – написав професор Геремек, один з інтелектуальних лідерів «Солідарності», а затим – і незалежної вільної Польщі.

І насамкінець: читайте, це той досвід, який неодмінно слід знати. Книга є в продажу, її можна замовити через сайт або купити в книгарнях міста чи безпосередньо у видавництві. Електронну версію книги можна переглянути нижче. (Книга представлена починаючи з десятого розділу. В перших розділах – здебільшого біографії авторів – Адама Міхніка та о. Юзефа Тішнера. Події польської історії – в розділах з десятого по тридцять дев’ятий).

Леонід Фінберг