ДЕРЗАЙ, ІВАНЕ!

Великому «русскоязычнику» з Малої Гарбузівки
Іванові Ціпов'язу (що став Цеповязовым),
на чужих і своїх землях сущому

Іване!
Коли тобі скажуть щось дуже погане, не бери до серця. Може, сьогодні чогось недотягуєш. Може, й учора недопетрував. Але в голові твоїй — великі приховані резерви. Тихі. І вони ще проб'ються крізь твердь твого могутнього лоба.
Звісно, українське «ціп» і російське «цепь» — речі різні. Ціпом молотять. «Цепью» — в'яжуть.
«Цепь» із заліза. Ціп — з дуба...
Та не ти перший, не ти — останній. Он сусідка моя була Козинець. Від козички тобто. А стала Казінєц. Ніби сказилася. І на кожне слово реагує, як скажена. Така в неї алергія на українську мову.
І це ще нічого. Козятин знаєш? Той самий. На Вінниччині. Якийсь унтер Пришибєєв — ще царський — сказав колись «Казатін». І наші рідні пришебеєнки, вже сучасні, щоб не порушувати великодержавних традицій, 
в один голос: «Казатін! Казатін! Казатін!»
Різницю відчуваєш? Уже ніби не від кози, а від того, що та коза щось казала.
Дуже боїться наш національний «турок» походити від кози. Радше буде безрідним віслюком. І дітей своїх на віслюків перетворює.
Одна суперінтелігентна мамаша директорові школи писала: «Прошу ослободить мого ребьятьонка от зученія украинского языка ввиду болести голови».
Тебе не «ослобождали» від вивчення рідної мови, і то ти виріс «язичником». А воно, бідне, «ослобожденное» «ввиду болести голови», тобто визнане рідною мамою безклепочником, до чого докотиться?
Кажуть, Іване, що всіх отаких, як ти, «нерусских русскоязычников» і «язычников русских», які вважають, що навіть етруски — «это русские», які з оскаженінням сприймають відродження національних культур і національних мов, називають «бацилами Суслова». Стократ шкідливими. Ви розкладали здорові національні організми. Ви не даєте їм духовно одужати.
Вітя Царапкін про вас каже:
—Що з них візьмеш? «Дуракам закон не писан. Если писан, то не читан. Если читан, то не понят. Если понят, то не так…»
А я думаю, біда не в самих «бацилах» і не в самих «дураках».
Біда ще й в отаких залізобетонних «освободителях», які ще сьогодні кажуть:
—Хохлы неблагодарные! Если бы мы вас не освободили, вы бы до сих пор носили свои шаровары, ели свои галушки и говорили на своей мове...
І ми, аби довести, що ми «хохлы благодарные», вже ходимо без штанів, галушок майже не їмо і принципово «на своей мове» не говоримо. Навіть у рідному парламенті.
Думаю, що біда в отих «вчорашніх». Які прекрасно почуваються і сьогодні. І хочуть утриматися при владі ще й завтра. Які іменують себе «слугами народу», але народ перетворили на слугу. І хочуть його утримати в покорі.
То скажи ж, Іване-«русскоязычнику», «где это видано, где это слыхано», щоб слуга керував господарем? Жив краще, ніж господар, і вирішував долю господаря?
У нас, Іване, «это видано» і в нас «это слыхано». А хто цього не бачить і хто цього не чує, то щоб йому повилазило й позакладало. Бо хто цього не бачить і цього не чує, став отаким, як ти, «язичником» і перекотиполем. На вас оті «вчорашні» тримаються. Як диктатори на чорних гвардіях. Вами «викривають». Вами «таврують». Вами «обурюються». Вами  «схвалюють». Вами «вимагають». Вами душать!..
І ви запопадливо стараєтесь. Ви до того просякли імперським смородом, що чисте повітря волі не дає вам дихати. Вас знову тягне в смердючі застінки тюрми народів.
Отже, дерзай, Іване! На тій території, де живеш. Чию землю топчеш і чий хліб їси. (Щоб ти ним подавився!) Души «аборигенів». Щоб не піднімали хвости і не кукурікали. Це їм не «Мозамбік» і не Уганда. Де кожна мавпа сидить на своїй пальмі і по-своєму гундикає. Щастя народів тільки «союз нерушимий республик свободных», який «сплотила навеки великая Русь»... Кожна нація має право на самовизначення тільки у строго визначених Росією рамках. Тож нехай не плачуть, що у своїй хаті не мають «ні правди, ні сили, ні волі». Нехай подякують, що мають хоч абияку хату. Що їх ніхто не гонить. І не везе туди, де «только белые бродят медведи...».
Отож, Іване, коли тобі скажуть щось дуже неприємне, погане, не ображайся. Нащадки твої скажуть про таких, як ти, ще гірше!