Україна проти природного агресора XXI століття

Під ним Касте розумів передовсім непогамованого агресора, який намагається здобути політичну і мілітарну геґемонію над максимально можливо-великою територією, щоб збурити і переформатувати дотеперішній міжнародний уклад. Цю імплементацію самого заколоту він назвав пертурбацією міжнародніх відносин. Починаючи від Джінгісхана, Касте визначив у світовій історії довгий шеренг таких заколотників міжнародного укладу, зараховуючи сюди напр. Карла V, Людвіка XIV, Наполеона і їм подібних. Цікаво, що в 1935 році він писав, що ще прийде «російська пертурбація», коріння якої сягають у далеке минуле, цитуючи при тому князя Альбу з XVI століття, який виступав тоді проти продажу гармат Іванові Грозному, аргументуючи, що «якщо московський цар ознайомиться з усіма новинами військового мистецтва, він стане наймогутнішим і найгрізнішим ворогом не тільки імперії, а й цілого Заходу». 

Два відомі американські міжнародники — Штраус-Гуппе (Robert-Strausz-Hupe) і Поссоні (Stefan T. Possony), які, між іншим, включили в цей шеренг міжнародних заколотників Гітлера, як класичний приклад, писали, що мотивацією кожного природного агресора є містичні мотиви. «Релігійні, соціальні чи політичні міти ведуть до акумуляції сили, і з хвилиною, коли ця акумуляція настала, заколотник відчуває приурочити її до якогось вищого принципу чи ідеї. Тоді він обов’язково стає імперіалістом…» Водночас на думку цих авторів «заколотник є звичайно поганим дипломатом. Зокрема він втрачає відчуття пропорції і реальності. Кожний мілітарний і політичний проект веде, звичайно, до наступних ще амбітніших схем. І скоро стає зрозуміло — він не може втримати того, що захопив. Настає прогресивне вичерпання… …Характерними рисами заколотника є зіставлення у ньому геніальности і колосальної глупоти…» Точніше, як поганий політик і дипломат, після початкових мілітарних і політичних перемог, що він їх осягає передовсім завдяки заскоченню і неприготованності та часто легковажності його загрози противниками, ароганція заколотника досягає свого піку, яка тільки приспішує процес формування і консолідації коаліції проти нього та яка його остаточно перемагає. 

Сукупність особистих прикмет, стилів і механізмів дії, притаманна заколотникам, яка виявляється кожного разу у їхній своєрідній спорідненості, і ставить їх у певну окрему категорію політичних проводирів. Ця спорідненість, до речі, часто буває навіть дивно вражаючою. Такою,  до речі,  була «аргументація» Гітлера щодо його захоплення Судетів в 1939 році і такою є Путіна щодо анексії Криму в 2014 році. Тексти обох промов майже дослівно однакові, писані під ту саму «копірку»… І в промові Гітлера вистачає лише поміняти слова Гітлер на Путін і Судетський край на Крим, щоб цю «промову» озвучував Путін. І так само вистачає у «промові» Путіна змінити слова Путін і Крим на Гітлер і Судетський край, щоб її відчитав Гітлер. Отож нічого дивного, що Путіна зараз «переіменували» на Путлєра… 

Обидва вище згадані американські міжнародники звертають увагу на містицизм і месіанізм «природних агресорів»; характерний для них «фанатизм, насильство і тероризм…» (коли) їхні так звані «вищі принципи освячують будь-яку дію, вбивство, підпал, грабунок, ґвалт — не тільки за кордоном, а й вдома». Всі ці насильства набирають зокрема огидних форм, коли у процес пертурбації включається ще цілеспрямовано організований кримінальний елемент, як це маємо, наприклад, зараз в Криму. Насаджений Кремлем голова кримського окупаційного «уряду» Аксьонов, як загально відомо, — також «відзначився» як кримінальний «авторитет» під кличкою «Гоблін»… Добре теж відома «поведінка» теперішніх кримських властей і їхніх «тітушок», «самооборонців», казацьких загонів тощо, зграї, по відношенню до українських діячів та насильно захоплених журналістів і українських активістів та всього українського взагалі. 

Основною суттю і виміром міжнародної пертурбації є її масштабність, тобто, звичайно, її глобальність. Навіть в таких обставинах, коли її початкова фаза починається із малого локального конфлікту, який декому може видаватись незначним, чи тільки регіональним. Власне, дуже часто агресор цілево починає із «меншого» конфлікту, намагаючись обманути своїх противників, що, мовляв, його заміри є обмежені й «скромні». І в цей спосіб, на певний час, вигідний для нього, обдурити і «примирити» своїх противників. Іншими словами, їх просто обманути і набрати. Класичним прикладом такої тактики є, між іншими, обман Чемберлєна Гітлером в Мюнхені у 1939 р, коли Гітлер був «переконав» Чемберлена, що цей, за ціну віддачі Гітлерові Судетів, «врятував мир». Тому дуже важливим є якраз своєчасне осмислення наявності реальної масштабності запланованої агресором пертурбації і необхідність зробити відповідні висновки для того, щоб їй ефективно протиставитися. В такій ситуації є недостатнім, ба навіть небезпечним, применшування її масштабності і загрози. Це й стосується теж теперішньої путінської пертурбації та її своєчасного осмислення і визначення. Назагал виглядає, що США і Захід належно осмислили глобальну масштабність теперішнього конфлікту і його глобальну загрозу, а передовсім загрозу для них самих. Але трапляються й певні «сигнали», і то на самих верхах, які не зовсім співмірні із викликами і вимогами нинішньої путінської міжнародної пертурбації . 

25 березня ц. р. президент Обама, коментуючи в Гаазі ствердження Міт Ромні, республіканського кандидати в президенти, про те, що Росія є «головним геополітичним суперником Америки», заявив, між іншим, що «Росія — регіональна сила, яка загрожує деяким своїм сусідам. Але це не прояв сили, а прояв слабості. Дії Росії не становлять загрози номер один для безпеки США…» А далі «ми не будемо вести війну з Росією, але це не означає, що Росія не буде ізольована». А якщо Росія піде далі США «будуть вводити дальші жорсткіші санкції по лінії енергетики, фінансів, продажі зброї, торгівлі та скріпляти дипломатичний тиск». Одне слово: ставка на санкції, ізоляцію Росії і дипломатію. Щодо України, то Обама підкреслив, що США докладуть всіх зусиль, щоб допомогти українській економіці і провести президентські та парламентські вибори. Підсумовуючи, як каже народна приповідка, добре є і це, але, на жаль, зараз таки потрібно більше. 

В теперішній ситуації необхідно виходити із реальної дійсності і визначати речі такими, якими вони є наділі. Теж і тоді, якщо б ми хотіли бачити їх іншими. І так, наприклад, нуклеарна Росія таки загрожує не тільки «деяким своїм сусідам», а й самій Америці (навіть, якщо й «списати» Аляску) та сучасному міжнародному укладові у цілому. І тим самим, путінська пертурбація має не локальні, чи тільки регіональні виміри, а таки глобальні. Іншими словами, речі потрібно називати своїми іменами. Це — по-перше. А по-друге: слід нарешті визнати в контексті цього конфлікту місце України, як його «серцевини», яка і визначає глобальне значення України, і по відношенні до самої путінської пертурбації, і по лінії розв’язки цього глобального конфліктного протистояння. 

Зараз слід осмислювати і пам’ятати про те, що теперішнє значення і роль України в сучасному конфлікті визначається двома основними чинниками, чи факторами. Перший із них, це — геополітичне положення України, точніше її сусідство з Росією. Це є константа, що її не можна змінити. Ані ми, ні росіяни, не переберуться із своїх земель на місяць, чи Марс. Другий фактор — це Путін, як «природний агресор» і виразник традиційного російського імперіалізму, «одержимий» місією повернення України у нову російську імперію. Цей другий фактор — не є константою. Можна зміняти людину, може змінятись політика людини, теж примусово ітд. Одним словом, можна шукати і знаходити різні заходи і засоби як розв’язати проблему самого агресора і тим самим усунути сам конфлікт і пертурбацію та як забезпечити мир на майбутнє. Вже тепер дискутуються різні схеми і плани щодо майбутнього міжнародного укладу. В тому є також голоси про майбутню евентуальну нейтральність, позаблоковість, фінляндизацію ітп схеми для України. Цікаво, що навіть Збігнєв Бжезінскі згадав нещодавно про можливість фінляндизації України. Очевидно, що до тих схем ми не зараховуємо «проекцію» Кремля, яка «пропонує» безблоковість, федералізацію і російську мову, як другу державну, та яка є нічим іншим як погано закамуфльованим планом повного поневолення українського народу і ліквідації нашої державності. 

І добре, що Україна вже зробила свій правильний вибір, голосом «Майдану» — іти в Европу і з підтримкою та допомогою Європейського Союзу і США будувати своє майбутнє. На цьому шляху її першочерговим, невідкладним завданням під сучасну пору є чим скоріше розбудувати потрібні військові збройні сили, побудувати сильну економіку і всебічно скріпити всі державні силові ресурси, включно з дипломатичним . В тому відношенні треба вже сьогодні думати, наприклад, про своєчасну реанімацію такої структури якою був ГУАМ (Грузія-Україна-Азербайджан-Молдова) та подібні конфігурації по лінії південних сусідів Росії аж до Китаю. І є ясним, що все це можна буде зробити нашими силами тільки при допомозі, підтримці і в оперті на «обручі безпеки» наших ближчих і дальших союзників. За таких умов Україна зможе не лише сповнити належну їй ключову роль у ліквідації самого конфлікту і наслідків пертурбації, а й настало забезпечити незалежність і територіальну цілісність нашої держави. 

І на закінчення ще про Китай. Згадавши про нього, хочеться вказати на те, що від деякого часу в Росії проходять розмови в колах політиків, науковців і «геостратегів», ба навіть формальні конференції, (як напр. наукова конференція в Ростові наприкінці минулого року, щоправда без участі ПроФФесора Януковича), де серйозно говориться про те, що із входом України до Евразійського простору і Таможного союзу, потрібно буде пересилити декілька мільйонів українців, головно із Західної України, на Далекий Схід, для освоєння тамошніх територій та створення «людського муру» проти китайської інвазії. 

Тут, як мовиться, таки вже всякі коментарі зайві.

Анатоль Камінський, професор, Голова політичної  ради Середовища УГВР