Щоб боротися з Росією, Україні варто лишатись в СНД

Одним з рішень офіційного Києва, ухвалених в якості реакції на зухвалу російську агресію в Криму, стала ініціатива з припинення участі України в Співдружності Незалежних Держав. Прихильники цього доволі емоційного кроку пояснюють його, зокрема, й тим, що Україна і без того не була повноправних членом Співдружності, а відтак, і не могла повною мірою реалізувати в її рамках свою міжнародну правосуб’єктність. Але це твердження насправді досить сумнівне. Україна мала і має достатньо прав в рамках СНД, щоб просувати свої інтереси в рамках цієї структури.

Очевидна колізія полягає в тому, що, будучи засновницею Співдружності, Україна не є її членом. Але ця колізія по-перше не вповні правильна, а по-друге може бути для Києва дуже вигідною.

Для початку трохи історії. 22 січня 1993 року на мінському засіданні Ради глав держав було затверджено Статут Співдружності. Його підписали глави 7 держав СНД: Вірменії, Білорусії, Казахстану Киргизстану, Російської Федерації, Таджикистану та Узбекистану. Україна Статут не підписала, проте Статтею 7 документу встановлено, що держави, які підписали та ратифікували Мінську (Біловезьку) Угоду і Протокол до неї до моменту прийняття Статуту СНД, є засновницями Співдружності.

Водночас, згідно зі Статутом, державами-членами Співдружності є держави - засновниці, що беруть на себе зобов’язання за Статутом протягом одного року після його прийняття Радою глав держав. Відповідно до частини першої статті 8 Статуту СНД «на підставі рішення Ради глав держав до Співдружності як асоційований член може приєднатися держава, яка бажає взяти участь в окремих видах її діяльності на умовах, які визначаються угодою про асоційоване членство». Угоду про асоційоване членство відповідно до Статуту СНД жодна з держав Співдружності, в тому числі й Україна, не підписували.

Важливо згадати, що у 1994 році Економічний суд СНД (ЕС) розглянув запит Виконавчого секретаріату Співдружності щодо статусу держав, які входять до СНД. У рішенні ЕС №01/94 від 31.03.94 зазначається, що 11 із них, які підписали та ратифікували Угоду про створення СНД, мають статус держав-учасниць, у т. ч. - Україна.

Між тим, завважимо, що у підписаному Україною 21 грудня 1991 року Протоколі до Угоди про створення СНД, який є її складовою частиною, немає жодної згадки про інститут асоційованого членства в цій організації і жодного натяку на її можливість.

Відтак, як з позиції врахування тих документів, які Україна вважає для себе обов’язковими для виконання, так і з позиції положень не підписаного Києвом Статуту СНД статус України в Співдружності жодним чином не можна визначати як асоційоване членство. Іншими словами, це означає, що в рамках тих інститутів, в роботі яких бере участь Україна, вона має рівні з іншими державами-учасницями право голосу та право на участь в ухваленні рішення. Тобто, жодних обмежень, які могли б походити з її статусу асоційованого члена, на Україну в СНД не розповсюджуються.

Інша справа, що сама Україна добровільно, виходячи з власних національних інтересів, тривалий час обмежувала свою участь в роботі цілої низки органів СНД. Більше того, як зауважують дослідники, «висока актуальність та необхідність визначення доцільності участі держави в роботі деяких органів СНД, підштовхувала її висувати ініціативи, що були спрямовані, зокрема, на те, щоб чітко розмежувати участь в органах механізму консультацій СНД від органів організації СНД. Отже, Україна реалізує свою міжнародну правосуб’єктність в СНД мірою, визначеною участю у відповідних угодах та висловленими до них застереженнями. Такий підхід відповідає коопераційній моделі, як її визначає міжнародне право.

На сьогоднішній день в рамках СНД функціонує близько 73 галузевих органів. Україна не бере участі у роботі ряду органів співробітництва, серед яких Економічний суд, Рада колективної безпеки, Постійна консультативна комісія з миротворчої діяльності при Раді міністрів закордонних справ, міждержавна телерадіокомпанія "Мир", Рада зі співробітництва у галузі освіти, Комісія з прав людини у межах Співдружності та інші.

У Раді міністрів оборони, Раді міністрів внутрішніх справ, Раді командувачів прикордонними військами, Міждержавній раді з геодезії, картографії, кадастру і дистанційного зондування Землі, Міжпарламентській асамблеї та у Правовій консультативній раді Україна бере участь у якості спостерігача.

Згідно із застереженнями Верховної Ради, висловленими при ратифікації Угоди про створення СНД, Україна обмежує свою участь у багатосторонній військовій, зовнішньополітичній, прикордонній співпраці та миротворчій діяльності.

Так, Україна не підписала ряд основоположних договорів, які регулюють співробітництво держав - учасниць СНД у військово-політичному та прикордонному співробітництві, а саме:
- Договір про колективну безпеку від 15 травня 1992 року;
- Положення про Раду міністрів оборони країн Співдружності від 15 квітня 1994 року;
- Рішення Ради глав держав про штаб з координації військового співробітництва держав -учасниць СНД;
- Рішення Ради глав держав від 10 січня 1996 року про затвердження Положення про Колективні сили з підтримки миру у Співдружності Незалежних Держав та Рішення Ради глав держав про Концепцію охорони повітряного простору держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав;
- Договір про співробітництво в охороні кордонів держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав з державами, що не входять до Співдружності від 26 травня 1995 року;
- Угоду від 20 березня 1992 року про охорону державних кордонів і морських зон держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав (дію Угоди припинено Протоколом від 1 грудня 2000 року) та ін.
    
Таким чином, з точки зору міжнародного права, твердження про те, що через участь в СНД Україні може загрожувати примусова миротворча операція на її території, є абсолютно безпідставними. Присутність в рядах Співдружності не накладає на офіційний Київ жодних обмежень у зовнішньополітичній та оборонній сферах. Навіть фактичну відмову Україні в праві самостійно визначати формат своїх відносин з військово-політичними блоками (зокрема, НАТО) диктує напряму Москва, забезпечуючи свою позицію погрозами силового тиску, а аж ніяк не наші зобов’язання в рамках СНД.

Водночас, Україна надавала пріоритет економічному співробітництву в рамках СНД. І тут вона досягала максимально можливих (з урахування принципу Москви: доступ на ринок в обмін на політичну лояльність) пільг для вітчизняних експортерів. Без Співдружності торгівля на східному напрямі була б для українських виробників набагато складнішим процесом.

Саме боротьбу з російським економічним протекціонізмом в інтересах власної надмірно залежної від експорту економіки Україна перетворила на стрижневий напрям своєї політики в рамках Співдружності протягом всіх років існування цієї організації. У розвиток цієї ідеї уже в 1997 р. у рамках саміту СНД у Кишиневі, де вперше всерйоз почали обговорювати глибоке реформування Співдружності, українські дипломати запропонували зберегти в рамках організації виключно консультативні органи високого рівня, а також спеціальну структуру, що опікуватиметься зоною вільної торгівлі. Усі інші інститути Київ запропонував або ліквідувати, або винести за рамки СНД. Дані пропозиції були сходу відкинуті російською делегацією навіть без серйозного розгляду.

На тому етапі Росія, усвідомивши прагнення української сторони дуже вибірково підходити навіть до економічної інтеграції (уже з початку 1990-х рр. Київ рішуче опирався будь-яким ініціативам за межами зони вільної торгівлі), з середини позаминулого десятиліття все послідовніше почала обмежувати можливості Києва реалізувати свої наміри. Так, енергоносії продовжували обкладатися експортними митами та виводилися з-під режиму вільної торгівлі, а сама Угода 1994 р. так і не вступила в силу через відмову Російської Федерації ратифікувати її.

ЗВТ є першою і базовою формою економічної інтеграції. Без її функціонування реальна поглиблена економічна інтеграція є неможливою. ЗВТ між собою мають навіть країни, які по всіх інших параметрах в принципі не прагнуть до інтеграції (наприклад, Україна та Чорногорія). В той же час, в СНД всеохопна ЗВТ не була створена за двадцять років її існування виключно через позицію Москви. Їй на заміну 18 жовтня 2011 р. був підписаний новий Договір про зону вільної торгівлі СНД (з обумовленими РФ істотними винятками), який поки набув чинності лише для меншості з країн-учасниць Співдружності.

Очевидно, що це означає, що реальна економічна інтеграція в СНД ніколи не відбувалась і по суті не підтримувалася Росією, а без економічної інтеграції інтеграційні процеси в інших сферах за теорією є неможливими. Тобто говорити про те, що Співдружність є «імперським проектом Москви», немає жодних підстав.  Такі заяви нинішніх прихильників виходу з СНД показують небажання підходити творчо до зовнішньої політики як мистецтва можливого, а не займатися мітинговщиною.
 
З іншого боку, треба розуміти, що Україна з її специфічним статусом в СНД виступала і виступає більш послідовним та активним прихильником створення необхідних для багатостороннього економічного співробітництва правових рамок, ніж Росія, що традиційно позиціонує себе в якості головного двигуна еволюції СНД. Цей факт є ще одним доказом як рихлості структури Співдружності, так і хибності співставлень статусу України в ній із статусом асоційованого члена. За бажання наявний характер правових відносин між Україною та СНД дозволяє їй повною мірою прагнути реалізації своїх інтересів та навіть брати на себе роль ініціатора певних процесів в організації. Асоційовані члени такою свободою дій не користуються в принципі.

Наявність в України достатніх прав для реалізації власних інтересів в рамках Співдружності підтверджує і те, що саме наша держава послідовно виступала за пріоритетність повної реалізації існуючих замість укладання все нових нічим не підкріплених угод ті інших багатосторонніх документів в рамках СНД. Рухаючись таким шляхом далі, можна було використовувати цей унікальний майданчик для розвитку відносин з іншими колишніми радянськими республіками, які, як показало голосування «кримської резолюції», в ГА ООН далеко не однозначно орієнтуються на Росію, але не хочуть відкрито сваритися з нею. Припинення участі в роботі СНД позбавляє нас можливості тонко грати на суперечностях між Москвою та країнами Центральної Азії, Москвою та Азербайджаном, Володимиром Путіним та Олександром Лукашенком.

Таким чином, з точки зору міжнародного права внаслідок специфіки створення СНД Україна отримала в рамках організації можливості реалізовувати свої ініціативи, не будучи при цьому зобов’язаною хоч в чомусь поступатися своїм суверенітетом. Членство в Раді Європи наклало на нас більше специфічних обмежень (зокрема, в питанні ліквідації смертної кари, що досі не схвалюється значною частиною суспільства). Відтак незрозуміло, чим міжнародні позиції офіційного Києва можуть покращитися від згортання діяльності на площадці Співдружності.