Мазепа. Гетьман землі обітованої

Злива періщила потоками, а блискавки осяювали важке небо. Пилип Орлик гукнув:

- Принесіть гетьманський прапор!

Панахиду відспівали в прихідській церкві села, а потім за волею племінника покійного, осавула Війська Запорозького, небожа по лінії сестрі Станіслава (Андрія) Войнаровського, небіжчика перевезли в містечко Галац. Тут на березі устя Дунаю, з великими урочистостями і поховали Івана Степановича у самому центрі Церкви Св. Георгія православного Святоюрського монастиря, збудованого ще генуезцями.

Склеп виклали із цегли. Могилу врівень із церковною долівкою заклали надгробком із скорботним написом та гербом Івана Мазепи, що належав до славетної гілки князів Курцевичів, де з-поміж інших знаків (праворуч - срібний півмісяць та золота шестикутна зірка – ліворуч) ширяв одноголовий орел. 

За покійну гетьманову душу, на спомин про найбільшого меценату свого часу справний канцелярист Войцехович роздав українським монастирям і церквам 20.000 золотих червінців.

***
На цьому драма славетного гетьмана не закінчилася. 
Навіть у землі Східної Румунії Мазепа не знайшов спокою. 
Минуло два роки. Знахабнілий генерал-фельдмаршал Б.П.Шереметьєв та Петро I особисто вирушили у Прутський поход. Утім, 23 липня 1711 р. вирішальну битву росіяни геть програли. 38-тисячна армія Імперії була оточена під селищем Гуш та притиснута до правого берега Прута 120-тисячною османською армією та 70-тисячною кіннотою кримських татар. Петро I накивав п’ятами, залишивши на розтерзання ворогові землі молдавського князя, господаря Дмитра Кантеміра.

Отож розлючені турки захопили та пограбували Галац. Шукаючи трофеї, бусурмани відкрили склеп Івана Мазепи, бо ж розраховували знайти величезні скарби в похованні, про що вже тоді гуляв Європою поголос. Стверджувалося, що після смерті Івана Мазепи рідня прийняла суму щонайменше в 160.000 золотих червінців, а ще – силу-силенну срібних монет. Дехто з дослідників вважає: буремного літа 1711 р. частину гетьманського кістяка турецькі святокрадці навіть висипали на берег Дунаю.

Коли турки полишили Галац, прибічники гетьмана Мазепи Колединського, як тоді по-іншому величав вдячний народ героя, відновили лицарське поховання. 

Понад століття надгробок, хоч і змордований загарбниками, лежав у серці православного храму. Епітафію людські ноги майже вичовгали, проте зображення гордого птаха виразно ще читалося.

Однак, 1835 р. грецькі ченці вже забули ім’я небіжчика, похованого в Церкві Св. Георгія. Того року браття збиралися увіковічнити посеред церкви новопреставленого бояра, на ім’я сердар Димитрій Дерекчі-баш. 
Готуючи до урочистого поховання яму, копачі наштовхнулися на гробницю Мазепи, по-блюзнірськи відкрили склеп та знову потривожили вічний спокій українського гетьмана. Наче і маючи голову сповна розуму, але, виявляється, без клепки, грецькі ченці посунули на бік незнані їм рештки і в ту саму кам’яну постіль поклали свого сучасника, місцевого правителя. 
За кілька років молдавський уряд видав циркуляр, яким заборонив ховати мерців у церквах. Тож рідня Дерекчи-баши знову відкрили могилу, дістала рештки сердара (у купі з кістами Івана Мазепи), відслужила панахиду та перепоховала сплутані кістяки двох небіжчиків. Знову в одній ямі. Її викопали неподалік храму, праворуч від входу.

***
Після 1834 г. із Церкви Св. Георгія православного Святоюрського монастиря надгробок у центрі залу просто зняли, аби старовинну потрощену плиту подарувати в якості… експонату губернатору Крайови Михайлу Гиці, брату колишнього господаря Валахії Олександра Гики (1795-1862), котрий саме по-інтелігентному так збирав молдавський історичний музей.

Буремні то були роки для Придністров’я. 
Долаючи невдоволення крайньої партіі, 1837 р. господар Валахії звернувся по допомогу в Петербург, а 1840 р. геть чисто придушив революційний рух у князівстві, що спричинило боярський заколот.

Ті галасливі події 1842 р. викликали невдоволення у самого турецького султана, який просто відкликав господаря та поміняв у краї правителя. 
Усі вісім років надгробок Івана Мазепи, ймовірно, з-поміж інших звезених стел та статуй відлежався на подвір’ї садиби вельможного князя з албанського роду Михайла Гики, знавця старовини та витонченого колекціонера антикваріату.

Коли минув час господарювання у Валахії Олександра Гики, сміливі родичі войовничого сердара Димитрія Дерекчі-баша попіднімали голови. На сімейній раді було вирішено замовити різьбяреві новий надгробок із білого мармуру, замість старого поцупленого з могили предка задля естетичної забаганки князя Михайла Гики. Оскільки на оригінальному камені фвмілія Дерекчі звикла бачити незвичного для поховань тієї місцевості одноголового орла, замовникам хотілося, аби все на могилі виглядало так, як і було до інтелігентського блюзнірства.

На мармурі майстер відтворив те саме зображення на знак шани до постаті українця, хто випадково, за ченцевим недбальством ділив могилу із молдавським сердарем. Хто зна, випадково або із творчого недбальства, та різьбяр не дотримався геральдичної тотожності - натомість українського гордого птаха на надгробку з’явився австрійський двоголовий орел. 
Саме таку плиту відновили праворуч від входу до Церкви Св. Георгія в м.Галац.

***
Худорлявий, середнього зросту, із гладким високим чолом, тонкими вустами, темними, глибокими, прудкими та ясними очима Іван (Іоганн) Мазепа крізь десятиліття поневірянь проніс життєвий вогонь. Симпатичний та стрункий як для жіноцтва, на блідому обличчі він мав суворий погляд. Іван Мазепа вражав і дивував. Здавалось, ось руки у гетьмана тонкі, довгі, білі, наче у дівчини, тоді як статура кремезна, міцніша, аніж у німецького рейтара чи бувалого найманця з числа сердюків. А вершник який був знаний – словами не описати!

Навіть у свої 70 літ гетьман тримав фасон. На гордій голові мав кучеряві пуклі, або, як тоді казали, польські коси. З-поміж знаті та вельмож вирізняли Івана Степановича й довгі обвислі вуса, заведені на польский штиб. Завжди розмовляв розважливо, міркував неупереджено, бо мав ясний розум та залізну витримку. Ніколи Мазепа Колединский не втрачав присутності духу, а із будь-якої скрути шукав і знаходив вихід.

***
Ясна річ, було б бальзамом на московітську натуру, аби то був жалюгідний боягуз чи смердючий тхір. Тоді б легше пояснювалася зрада “великого російського імператора”, котрий забажав у непролазній азійській Росії трохи по-європейськи підфарбувати прогнилий фасад. Спробуємо дошукатися мотивів.

Що привело Івана Мазепу до армії Карла XII? Перехід гетьмана Правобережної України на бік шведів вразив не лише Петра I та царське оточення, а й акредитованих у імперії іноземних дипломатів. Зокрема англійський посол у Росії Чарльз Уїтуорт у листопаді 1708 р. так побачив Мазепу: 70-річний бездітний багатій, котрий мав єдиного племінника. Мовляв, підступний зрадник здобув прихильність імператора, правив багатою провінцією, не поступаючись владою монархові:

- Мені важко збагнути, навіщо уже на схилі віку гетьман вирішив змінити покровителя і звалив на плечі величезний тягар турбот.

В останнє своє десятиліття, власне кажучи, генерал-губернатор України І.С.Мазепа хоч і співробітничав з російським царем, але чим далі, тим більше мав власне державницьке бачення. Для нього уже не мало значення, чи то політичне життя, чи то культурні традиції, чи то народні звичаї, чи то національна самоідентифікація, Іван Мазепа гнув власну українську лінію. 

Так, доводилося дослухатись до імперських вимог, крокувати плутаним шляхам до омріяної волі на Правобережній Україні. Тим часом Петербург повсякчас нахабнів та принижував. Зокрема 1706 р. Петро I видав рескрипт, за яким у разі вторгнення Карла XII в Україну гетьман (головнокомандувач збройних сил) мав коритися наказам графа Олександру Меншикова, генерал-губернатору Петербурга!

Дзуськи! Як Мазепа це бачив, як гетьман відчував, як головнокомандувач умів, так Іван Степанович і сприяв розвитку православної віри та помісної церкви, рідної культури та народної мови. Бо ж через принциповий національно-культурний курс політичний діяч нового ґатунку бачив шлях до зміцнення Української держави.

Адже упродовж 1706-1707 рр. в Україні блукали поголоски, мовляв, ось-ось цар змінить український державний устрій, перетворить козацьке військо на регулярні полки, на кшталт слобідських російських підрозділів, усуне старшин від керівництва, а українським містам та повітам надішле російських воєвод чи губернаторів. На це Меншиков натякнув І.С.Мазепі 4 липня 1706 р., перебуваючи разом із Петром I у гетьманському палаці в Києві.

Чи не найвиразніше з українських гетьманів Іван Мазепа збагнув: зв’язок України з Російською імперією завжди залишатиметься колоніальним зашморгом, позбавленим будь-яких сподівань на кращу долю.

***
До цього розуміння підштовхувала й міжнародна ситуація. Азійська Росія програвала Велику Північну війну, на зміну ходу якої безглуздо кидалися всі наявні резерви з окраїн, рахуючи й Україну. Викачування і коштів, і людських ресурсів з України з року в рік тільки посилювалися. На власний розсуд Імперія розпоряджалася всіма військовими силами та економічними ресурсами Гетьманату. Паплюжити ні власну, а тим паче національну гідність – нехай і Петрові I - Мазепа не міг дозволити!

Тим часом 35-лічний фаворит царя сідав на голову. Перебуваючи в царській резиденції в Жовкві, 20 квітня 1707 р. морський капітан, князь Меншиков самостійно звелів одному з українських козацьких полків виступити в похід. 

Про це гетьмана він не поставив навіть до відома - це обурило Івана Мазепу, котрого 4 серпня 1687 р. повноважно обрали главою Української козацької держави!

То чи міг після цього головнокомандувач довіряти улюбленцеві царя? Вочевидь, Меншиков хотів посісти в Україні місце Івана Степановича. На це прямо звертала увагу прихильна до гетьмана 40-літня красуня, польська княгиня Анна Дольська.

Слід було грати у велику політику, залучаючи вагомі аргументи та приймаючи високі титули. 1 вересня 1707 р. своїм указом австро-угорський цісар Йосиф І та його канцлер, князь Шенборн наділили Івана Мазепу гідністю князя Св. Римської імперії, про що було внесено запис до реєстраційної книги про наділення шляхетськими титулами. Це в свою чергу, неабияк обурило графа Меншикова.

Поки тривало, так би мовити, кулуарне повстання політичного лідера української нації Івана Мазепи проти царської імперії. Тим паче, що гетьман, чим далі, тим виразніше бачив, що його ідеї та прагнення знаходять підтримку у козацької старшини. Сивочолі лицарі також виступала проти подальшого зближення з Росією.

***
Отже, орієнтація на шведів не стала особистою легкодухістю Мазепи, а свідомим, якщо хочете, європейським вибором. 
Як підкреслював канадський історик Роман Млиновецький (Бжеський):

- Мудрий та досвідчений політик, дипломат і патріот не міг по-іншому діяти.

Та й сама історія мусить засвідчити: у складній дипломатичній грі гетьман Мазепа перевершив москвинів. Вони ж бо справді до останньої миті, до останньої хвилини, коли Батурин закрив перед ними свою браму, не знали нічого про справжні його наміри!

І тоді надійшов Час рішучих дій. В середині вересня 1708 р шведська армія рушила на Південь імперії, а 21 вересня перетнула кордон Гетьманщини. Потужний союзник не просто знайшовся, а прибув до України власною персоною: тільки потрібно було швидко скористатися із цього шансу. Як писав 1897 р. в монографії “Гетьман Мазепа” український історик Федір Уманець:

- Ніякої договору з Карлом XII та королем Речі Посполитої Станіславом Лещинським не існувало, як не було жодних чи майже ніяких приготувань до війни. Подібні дії не лише були неможливими, але й не потрібними, бо ж усе: повстання на півдні, проголошення незалежності, збудження народного духу, пісні кобзарів, пожертви на рідний вівтар і віра у свої сили – мусило відбутися в силу власного тяжіння. Перші, найважливіші успіхи Мазепа сподівався здобути дипломатичним шляхом; решта, зважаючи на попередні приклади, мала з’явитися само собою.

Цікаво, що ще в листопаді 1705 р Карл XII та Станіслав Лещинський уклали договір, згідно якого Карл, зокрема, зобов’язувався після перемоги над Росією повернути Речі Посполитій провінції, втрачені нею в попередній війні.

Мені особисто важко прийняти, ясна річ, переконливі аргументи на підтвердження версії Федора Уманця та Михайла Грушевського, мовляв, Мазепа мусив зважати на те, що коли він не очолить виступ за свободу України, то старшини на чолі повсталого козацтва оберуть іншого гетьмана. 

Це було б лінійно просто, якби Мазепа став звичайним ватажком… старшин.

Пам’ятаєте, Іван Степанович Мазепа народився 20 березня 1639 р. в селі Мазепинці Білоцерківського старостова, на Київщині (тоді - Річ Посполита) в родовому маєтку українського шляхтича, котрий сповідував православ’я. Його батько, Адам-Степан Мазепа вважався одним із найближчих спільників Богдана Хмельницького та брав активну участь у Переяславських перемовинах із руськими боярами, проте не підтримав Переяславський договір і надалі разом із гетьманом Війська Запорізького Іваном Виговським прагнув створити Велике князівство Руське, але – у складі Речі Посполитої. 1662 р. польський король Ян Казимир призначив Адам-Степан Мазепа на посаду підчашного Чернігівського. Той чин батько майбутнього гетьмана обіймав аж до самої смерті в 1665 р.

Тому сама ідея пошуків європейського, а не азійського вибору України була, так би мовити, родинною справою. Зокрема факт, що 1709 р. Іван Степанович з Імперії переорієнтувався на Швецію сприймалася в Україні цілком природно.

Бо ж наша нація уже мала міцну історичну традицію політичного союзу між фундатором Української козацької держави Богданом Хмельницьким і шведським королем Карлом X Густавом.

Ще на свіжій пам’яті бриніло Богданове диво, до спадщини якого усі верстви українського суспільства ставилися з особливим пієтетом. Саме тому визвольний рух Гетьмана, скерований тепер не проти Речі Посполитої, а супроти знавіснілої Російської імперії, здавався гетьману Правобережної України та його найближчому оточенню єдиним способом, у який можна звільнитися від московського ярма та знущань польської шляхти.

***
Аби зруйнувати Січ, царська Росія вигадала ганебний спосіб прив’язати до військової повинності всіх дужих чоловіків загарбаної країни. Передбачалося, що постійні або регулярні загони формуватимуться в Україні на засадах виборності. Мовляв, з кожних п’ятьох козаків служитиме лише один, тоді як решта лишатимуться вдома, аби утримувати вояка. Таким чином козацькі полки мали постійно залучатися до бойових дій на кордонах чи губерніях імперії. Це поступово перетворювало козацьке військо на регулярні російські полки та змінило козацькі порядки, а отже, й принципи державного управління.

Державний устрій України Московія намагалася переінакшити на… царський військомат, що регулярно постачає імперії гарматне м’ясо!

Звичайно ж, Мазепа не міг піти на таке. Та й поінформовані гетьманські кола, насамперед старшинство, ладні були виступити на захист своїх прав. Про наміри росіян окайданити Україну не забували й ті, хто після 1709 р. опинився у Бендерах. Засвідчує це декларація старшин–емігрантів під промовистою назвою “Короткий виклад причин, з яких Україна і Військо Запорозьке схилилися або змушені були вийти з–під Московської опіки”. Подібна заява увійшла також до “Пакта Конвента” - відомої конституції, розробленої 1710 р. з метою врегулювання взаємин між Пилипом Орликом, обраним гетьманом, і козацтвом у Бендерах.

Як і в попередніх розмовах з Петром І, Мазепа не виказував своєї позиції, принаймні не сперечався, а може, і вдавав із себе прихильника царя. 
Але в листах до Федора Головіна застерігав, що реформа викличе обурення, особливо серед старшин та полковників, і закликав не втрачати здорового глузду.

Внаслідок цього 24 червня 1707 р. вийшла запопадлива царська грамота до гетьмана, українського народу й усього Війська Запорозького, що їхніх прав і привілеїв не буде обмежено ні тепер, ні в майбутньому. Та ніхто із війська Запорізького не йняв віри Петрові І.

***
Процитую, як у своїй книзі “Іван Мазепа. Життя й пориви великого гетьмана” відтворили останні години життя великого гетьмана Ілько Борщак та Рене Мартель:

- Скін почався 21 вересня (1 жовтня) 1709 р. вечором. Мазепа втратив пам’ять, і маячня його тривала майже цілу добу. При ньому залишився тільки священик, Пилип Орлик, племінник гетьмана та спадкоємець Андрій Войнаровський і шведський комісар Густав Солдан, знавець слов’янських мов. Вони чули, як він кликав свою маму, говорив про битви і кілька разів повторив: “Скринька, скринька, треба заховати скриньку”. 

Після цього його уста почали мимрити невиразні слова.

Звістка про близьку смерть Мазепи почала поширюватись у Бендерах. Від полудня 22 вересня (2 жовтня) 1709 р. юрба тривожно збиралася довкола гетьманського дому. Були там шведи, поляки, турки, але найбільше козаків, які в повній мовчанці ждали сумної звістки. Орлик, що за ці страшні дні дозрів і передчасно постарівся, почував уже на своїх плечах тягар, залишений йому його вчителем. Він дбав за все, видавав заздалегідь відповідні накази і казав підготувати коней для вістунів.

Пополудні в четвертій годині Карло XII прийшов востаннє попрощатись зі своїм союзником і другом Іваном Мазепою, котрий уже не пізнавав нікого. З ним прийшли офіціальні представники Англії і Голландії. Коли він відійшов, почалась злива і справжній хмароліс навис над Бендерами впродовж цілого дня - і цілої ночі. Так-то шум розгнузданої стихії заглушив останній віддих великого гетьмана дня 2 жовтня 1709 р. в десятій годині вечора.
Коли Орлик став на порозі, юрба, якої навіть буря не вміла розпорошити, здогадалась, що це кінець.

- Панове козаки, - мовив генеральний писар, - ясновельможний пан гетьман Іван Мазепа вмер.

Всі впали навколішки і перехрестились. Дощ лив потоками, і блискавки осяювали небо. Тоді серед козацького плачу і громів зібрані почули голос Орлика:

- Принесіть гетьманський прапор, нехай вістуни виберуться негайно в дорогу!

Із бендерської фортеці почали бити гармати, і місто зачинило важку браму, щоб народ почув звістку про те, що вмер володар, якого султан прийняв як гостя у своїх володіннях.

Всі відчули вагу такої втрати. Мазепа став для козаків живим символом свободи та незалежності України.

***
Із 1992 р. діє спеціальна Комісія з числа науковців, культурних і громадських діячів, яка займається пошуками могили Івана Мазепи з метою перенесення праху гетьмана в Україну. Та сьогодні це питання залишається невирішеною.