Народ і народні республіки. Що буде у Донецькій та Луганській областях?

З геополітичної точки зору Майдан став поразкою проросійської політики Януковича. А отже, країна вперше отримала шанс змінити геополітичний вектор. Проблема в тому, що цей вектор, як не дивно, значною мірою залежить не просто від вибору керівництва держави, а від внутрішньополітичних процесів. Міф про те, що добрий Янукович зможе підписати угоду про асоціацію і привести Україну у ЄС, який активно поширювався під час його правління представниками «громадянського суспільства» за гроші Льовочкіна і Хорошковського, очевидно,  був звичайним обманом. Метою цих маніпуляцій було збереження влади Януковича, російського впливу, повної залежності від російських енергоносіїв із залученням теж на корупційних умовах американців.

Насправді, втілити ці плани сім’ї і групи Росукренерго було не можливо. Захід ніколи би не сприйняв корупційної моделі партнерства, а Росія – не змирилася б із спробами її шантажувати, чим постійно займався Янукович. Спроби Януковича ще й привласнити майно його партнерів-олігархів стали остаточним цвяхом в домовину його політики. І його правління. Олігархи, які таємно підтримували Майдан, не відчули, як цей Майдан вийшов з-під їхнього контролю і став, по суті, некерованим суспільним процесом. Але демократичні партії і лідери, які на хвилі Майдану прийшли до влади, зіштовхнулися з величезною кількістю неочікуваних, але логічних викликів.

Значна частина країни, особливо на Сході, категорично не сприймала цінності Майдану. Більшість політичних еліт, які були при владі при Януковичі, відчули реальну загрозу своєму майбутньому. Росія зрозуміла, що процеси в Україні виходять з-під її контролю. Відповіддю на це стали анексія Криму і дестабілізація ситуації на Сході, яка згодом переросла у військову агресію. Яценюк і Турчинов, які фактично зберегли у таких умовах адміністративну керованість та рішуче зупинили поширення дестабілізаційних процесів в Харкові і Одесі,а згодом організували проведення президентських виборів, зробили неймовірне. Вони справді врятували і створили нову Україну.

Але жодних передумов до того, щоб ця Україна вижила, все ще не існувало і до  певної міри не існує зараз. Олігархічна система збережена, реформи розпочаті, але до їхнього завершення потрібно ще надзвичайно багато зробити, захищати себе ми тільки вчимося, корупція і суспільний популізм нікуди не зникли. Це приводить до чергового закономірного розчарування Заходу в Україні, яка не спроможна сама себе витягнути з болота за волосся. У новому парламенті опиняться знову бізнесмени, олігархи, їхні водії та бухгалтери і прогодовані ними ж «громадські активісти». Там ще будуть дешеві популісти з вилами, чесні , але не досвідчені польові командири, і політики старої генерації, які власне окрім  цієї пострадянської політики нічим у житті більше займатися не спроможні. Невелика кількість реформаторів і справжніх громадських лідерів опиниться у меншості. І в президента Порошенка виникне велика спокуса отримати зі своєю політичною силою одноосібну більшість та взятися «за наведення порядку та стабільності». Це може бути виправдано для втілення реформ, але ще простіше використано для побудови моделі правління модернізованого Кучми, коли баланс у суспільстві досягається завдяки «семибанкірщині» або олігархічному консенсусу, вибудованому на противагах в руках президента.

Відсутність реформ, невміння не лише політичної еліти, а всього суспільства жити на реальні кошти та енергозалежність від Росії не дає нам вибору. З Росією ми будемо домовлятися. Очевидно цим домовленостям сприятимуть західні санкції та підтримка України, очевидно на цьому етапі для України вони будуть складними та принизливими, але без них не обійтися. Питання лише, чи в результаті цих домовленостей ми знову будемо витрачати більше ніж заробляємо, а корупційними прибутками ділитися з російськими чиновниками. За великим рахунком ми відновимо схему Росукренерго, коли між Україною та Росією існував спільний корупційний посередник, через  якого здійснювався і вплив на політичні процеси в самій Україні.

Як не дивно, роль такого Росукренерго і виконають Донецька та Луганська народні республіки. Це не буде модель Придністров’я, фактично це буде  конфедераційна частина України, де правитимуть політики та бізнесмени з колишньої Партії регіонів при підтримці Росії. В цьому і полягає мирний план домовленостей між Порошенком та Путіним. Росія зараз допоможе побудувати «політичне  поле» на підконтрольних територіях Сходу, допоможе створити там власні політичні партії, які, скоріше за все, очолять уже відомі нам українські політики. Проблему некерованих місцевих банд, які лякають мешканців мародерством і не виконують жодних домовленостей, Росії доведеться вирішувати жорстко. Нічого нового в цьому немає, їх роззброять, а тих, хто не підкориться, просто знищать. На захоплених територіях Росія будуватиме країну «ідеального порядку»: з чистими вулицями, пенсіями, які регулярно виплачуються, та іншими видами соціального забезпечення. Де взяти на це гроші? Даватиме Україна, бо ми ж говоримо про конфедерацію. В умовах величезного бюджетного дефіциту Росії доведеться допомагати Україні фінансувати її сферу впливу. Це фінансування, скоріше за все, буде прихованим. Ми можемо отримати знижку у ціні на газ, кредити, додаткові фінансові преференції для можливості направляти ці гроші ставленикам Росії у Донецьку і Луганську. Такий стан з територіями дозволить отримувати прибутки на неоподаткованих російсько-українських транзитах. А Росія отримає величезний гачок для утримування України у власній сфері.

І найцікавіше те, що альтернативи викладеному варіанту не існує. Так буде. Зірватися з російського гачка можливо лише за умов негайного початку суспільних реформ. Реформи  - це не лише відповідальність уряду, це відповідальність суспільства. Щоб цього не відбулося,  проросійські групи через власні медіа продовжують переконувати громадян голосувати за фейкові псевдопатріотичні проекти, основна мета яких скомпрометувати будь-яку тверезу і прагматичну проукраїнську дію. Для президента Порошенка, який має зараз фантастичний рівень довіри як в середині України так і за її межами, це теж виклик. І всі ми бачимо,  як він вагається між бажанням стати другим Кучмою з Льовочкіним та Курченком під рукою чи використати своє бізнесове вміння домовлятися для єднання з іншими реформаторами не лише на плакатах, а й  у політичному житті.