Чому парламент не зміг зупинити Януковича

Завтра українці оберуть склад нової Верховної ради. Можна не сумніватися, яким би він не був, задоволеними українці навряд чи будуть. Це залежить навіть не від самого вибору і його наслідків, а просто тому, що така вже наша давня традиція, ще з часів проголошення Незалежності. Тим не менше, вибір зроблено.

Два роки тому, 28 жовтня 2012  року українці знову голосували за змішаною виборчою системою, обираючи 225 депутатів за партійними списками і 225 в мажоритарних округах.  Експеримент з повним переходом до партійної виборчої системи було визнано невдалим. 

Навіть якщо не порівнювати обраними за мажоритарною системою з парламентами 1-го, та 2-го скликання, котрі проголосили незалежність, прийняли Конституцію, а хоча б 3-го і 4-го, які з перемінним успіхом намагалися бути стримуючим фактором для виконавчої влади, то обрані за партійними списками повністю провалили цю функцію. Вищий законодавчий орган України перетворився на машину для голосування яка задовольняє будь які забаганки виконавчої влади.  Це вже не кажучи про тотальне розповсюдження політичної корупції, коли шляхом підкупу депутатського корпусу формувалася та конфігурація більшості яка була потрібна виконавчій владі. Справжніми майстрами такої непростої роботи по формування коаліції під будь яке питання виявила себе Партія регіонів.  Для будь якої забаганки уряду Миколи Азарова та адміністрації президента Віктора Януковича знаходилися необхідні для прийняття рішення 226 голосів.

Президентські вибори 2010: Віктор Янукович - отримав 48,95% голосів, але захотів абсолютних повноважень; Юлія Тимошенко – 45,47% голосів; розподіл симпатій українців за Тимошенко, сині – за Януковича

Прийняття Державного бюджету не читаючи, переписування Податкового кодексу не дивлячись, продовження оренди Севастополя для російського флоту не задумуючись про наслідки, голосування за вкрай непопулярне (хоча й необхідне і навіть неминуче) в Україні підвищення пенсійного віку, ну і найвище досягнення, це мовчанка на зміну Конституції рішенням Конституційного суду.

Всього за 10 місяців після завершення президентських виборів 2010 року Янукович отримав повноваження на які його ніхто не обирав, а Верховна Раді на чолі з спікером Володимиром Литвином, зробила вигляд, що все іде так як треба. Подібні повноваження мав і Леонід Кучма, але скористатися ними в дусі Януковича він не міг як мінімум з двох причин:

по-перше, Кучма ніколи не мав підконтрольного парламенту;

по-друге, другий президент мав трохи вищий рівень культури, що не дозволяло вести себе так як четвертий.

Так що,  Віктору Януковичу, було простіше, ніж Леоніду Кучмі, причому як в сенсі контролю над Верховною Радою, так і в питаннях різноманіття духовного світу. Це спрощувало процес прийняття рішень, але не можна сказати що йшло на користь ефективності, не кажучи вже про кінцевий результат. Отримавши такі ж повноваження як у Кучми, а на додачу контроль над парламентом Янукович заходився кидати за грати опозиціонерів і головне, так би мовити, розбудовувати матеріальну базу для «сім’ї». І треба сказати, що йому це вдавалося, щоправда до пори, до часу…

Володимир Литвин, спікер при якому парламент втратив повноваження і вплив;  Депутати голосують «за себя и того парня»; Опозиція блокує трибуну; Бійка в ВР під час прийняття закону про мови, 24 травня 2012 року

Проте, пропорційна, серед небагатьох переваг які в неї, відзначається хорошими можливостями для акумулювання голосів електорату. В тому числі і голосів опозиції, або інакше кажучи людей яких просто не вдовольняє оточуюча політична дійсність. В 2011 було очевидно, що за пропорційною  виборчою системою Янукович може втратити більшість в парламенті і на цьому комфортне життя для четвертого президента якщо і не завершиться, то принаймні дуже ускладниться.

Зміна правил

Проте, перед виборами 2012 року тодішній владі цілком виправдано здалося, що населення невдоволене результатами правління. Тому було вирішено, так би мовити стабілізувати систему та повернутися до змішаної, мажоритарно-пропорційної. Тим паче, що на місцевих виборах 2010 року змішана виборча система себе добре зарекомендувала, дозволивши регіоналам поставити під контроль систему районних та обласних рад. Здавалося б опозиціонерам зміна правил була невигідна, більше того, проти відмови від пропорційної системи виступила Юлія Тимошенко, але це не допомогло і регіонали зуміли домовитися з лідерами опозиції на волі, не тільки про підтримку законопроекту про повернення про змішаної виборчої системи, але й про те, щоб підняти виборчий бар’єр з 3-х до 5-ти відсотків, щоб перекрити можливості для появи у Верховній Раді нових політичних гравців. Між іншим, не слід забувати, що в умовах України 5% голосів виборців це понад мільйон голосів, себто, відверто кажучи це дискримінаційна і несправедлива норма, адже можна користуватися підтримкою мільйона виборців і не мати представництва в парламенті.  Проте, українських законотворців це особливо не хвилювало.

Параліч парламенту провокує свавілля влади: Миколи Азаров, прем’єр-міністр (2010-2014); Олександр Клименко, міністр доходів і зборів (2012-2014); Олександр Захарченко, голова МВС (2011-2014); генеральний прокурор Олександр Пшонка (2010-2014); Податковий Майдан, 16-23 листопада 2010 року

За щучім велінням…

Натомість, народні представники зосередились на продукуванні обіцянок кращого життя. І тут варто відзначити, що якщо Україна  у чомусь послідовна від виборів до виборів, так це у мріях щодо покращення життя одразу після того як бюлетені опустяться ящик для голосування і вірі у провідну ролі держави в цьому важливому процесі. Таку віру поділяє увесь політичний клас, але не чужа вона і електорату. Відмінності залежать лише від позиції в політичній системі зокрема, у владі знаходиться політична партія чи в опозиції. Оскільки «регіонали» в 2012 році були при владі, то обіцянки були найбільш поміркованими, але разом з тим, цілком матеріальними: збільшити пенсію, дати більше грошей за народження дітей, зробити спеціальну програму з іпотечного кредитування. Трудящих підводили до думки, мовляв, голосуйте за нас і все буде так само, тільки краще.

Звісно, що опозиції, особливо ВО «Батьківщина» доводилося бути набагато більш багатослівною, щоб переконати, українців, що далі так жити не можна, «все пропало» і диктатура  Януковича наступає. Головна ідея: проженемо «регіоналів» і наведемо в державі порядок. Якби Партія регіонів була в той момент в опозиції, то вона могла б говорити те саме, тільки показуючи пальцем на своїх візаві з протилежного боку. Проте, «регіонали» примудрялися це робити, навіть перебуваючи при владі.

Всі програмні відмінності були сконцентровані в гуманітарному блоці. Партія регіонів з подачі російських політтехнологів всілася на свого традиційного «мовного» коника та почала проштовхувати ідею регіонального статусу для російської мови. Перед виборами прийняли відповідний закон і,  з одного боку спровокували загострення громадянського протистояння, а з іншого мобілізували свій електорат. До виборів здавалося, що гра того варта і це повинно дати додаткових кілька відсотків голосів на користь «регіоналам».

Політичні агітки-2012: Партія регіонів; ВО «Батьківщина»

КПУ; ВО «Свобода»

Різниця між політичними антагоністами зі «Свободи» та КПУ здавалося б мала бути мало не в кожному пункті, але і тут  якщо відкласти вбік питання гуманітарного блоку, то виходить, що економічна програма,м’яко кажучи дуже схожа: пропозиції по націоналізації і одержавленню стратегічних галузей економіки від енергетики до сільського господарства і заборони приватної власності на землю і монополії держави на зовнішньоекономічну діяльність.

Віталій Кличко з  Партією «УДАР» виступили в традиційному жанрі борців за все добре і проти всього поганого. В програмі будь якої партії є речі які комусь можуть не сподобатися, але політтехнологам партії Кличка вдалося так виписати партійну передвиборчу програму в кращих зразках популізму і обіцяти одночасно збільшення державної підтримки і скорочення податків.  Проте далеко не програма була в 2012 році головним здобутком «УДАРу». Найважливішим було те, що партія мала найбільш впізнаваного, хоча й неговіркого лідера, всесвітньовідомого боксера Віталія Кличка, що на тлі Януковича і його команди виглядало як цивілізаційний прорив в Європу.

Натомість конкретними, але абсолютно фантастичними обіцянками радувала Наталія Королевська зі своєю Партією «Україна - вперед!». Тут було все. І Зарплати в 1000 євро. І пенсії по 500. І звичайно, залучення футболіста Андрія Шевченка до виборчого списку. Проте все виявилося марним і, незважаючи на потужну рекламну кампанію, партія Королівської залишилася поза парламентом.

Майдан, 1 грудня 2013 року; Володимир Рибак, спікер ВР (2012-2014); Голосування за «диктаторські закони», 16 січня 2014 року; Вадим Колєсніченко голосує за диктатуру; Майдан, 20 лютого 2014 року

Натисни на кнопку

Результатами виборів не могли бути вдоволені ні влада, ні опозиція. Регіонали зайняли перше місце на виборах, але самостійно сформувати парламентську більшість не могли (Див. результати виборів). Сформувати більшість можна було тільки за рахунок домовленостей з КПУ, ну і звичайно підкупу, залякуванню та іншим інструментам з валізи під назвою «адміністративний ресурс». Це давало результат, але домовлятися потрібно було кожного разу і з кожного питання. Слід визнати, що до лютого цього року, владі це вдавалося. Так склалося, що повернути парламенту втрачений в попередні два скликання статус центру представницької влади і противаги президенту і уряду не вдалося, незважаючи на потребу в ній.

Парламент після перемоги  революції: Олександр Турчинов, спікер парламенту; ВР приймає рішення відсторонити Януковича від влади, 23 лютого 2014 року; президент Петро Порошенко розпускає ВР і оголошує позачергові вибори, 25 серпня 2014 року

Парламенту так і не вдалося адекватно реагувати ні на масові протести, ні на революцію на Майдані. Звичайно, формальне рішення про усунення Януковича з посади голосувалося в Верховній Раді, але приймалося воно далеко не там. Парламент так і не зміг стати не те що лідером громадської думки, а навіть банальною противагою для утримування в рамках закону президента і виконавчої влади. Залишається сподіватися, що нові народні обранці, котрих українці оберуть вже завтра зможуть повернути парламенту силу і вплив, принаймні для того, щоб не давати виконавчій владі і президенту робити дурниці, що власне і є першочерговим завданням будь якого парламенту.

В іншому випадку, українцям не уникнути чергового звернення до використання архаїчних вічевих практик Майдану, а це, відверто кажучи, доволі затратна процедура. 

Читайте також: 

Як українці спробували обирати і що з цього вийшло

Перші дострокові вибори в історії України: Як запалали політичні зірки Тимошенко, Вітренко і Медведчука

Як Мороз із Чорноволом ввели партійні списки і перемогли незалежних

Як економічний успіх зробив блок опального прем'єра Ющенка лідером виборів