Котляревський. ...Любов к Отчизні, де героїть
Того дня на високій горі, що нависла над Полтавою, на одне коліно став кремезний смаглявий чолов'яга при шаблі на поясі та, закрутивши за вухо густого чорного оселедця й скупо накрапуючи сльозиною, читав по пам’яті усім відомі вірші
Та звертався бурлака здебільшого до Зевса, не до людей:
- Еней був парубок моторний / І хлопець хоть куди козак, / Удавсь на всеє зле проворний, / Завзятійший од всіх бурлак. / Но греки, як спаливши Трою, / Зробили з неї скирту гною, / Він взявши торбу тягу дав; / Забравши деяких троянців, / Осмалених, як гиря, ланців, / П’ятами з Трої накивав.
Він здаля бачив, як у батьківському будинку 10 листопада (29 жовтня) 1838 р. на сімдесятому році життя у домовину поклали Івана Петровича КОТЛЯРЕВСЬКОГО, мужнього офіцера, непохитного українського поета, народного добродійника.
Останні два роки життя він майже не залишав дому, але знаного літератора безупину відвідували друзі та знайомі. Незадовго перед смертю 70-літній Іван Петрович відпустив на волю дві сім'ї своїх кріпаків і роздав родичам та знайомим власне майно. Ось тепер він точно чесний і вільний…
На похорон старого зійшлися ледь не всі полтавці, виявляючи глибоку шану неймовірному поету - людині простій, щирій та цільній.
Дотепного батька сучасної української літератури поклали на південному кутку старого Полтавського цвинтаря, біля Кобеляцької дороги.
Плинув час, пригоди Енея у пошуках рідної домівки тривали. Перший пам’ятник у вигляді невисокої колони із позолоченим хрестиком, що спиралася на чотиригранний постамент, де на мідній дошці вкарбували епітафію:
- Майор Котляревский, сочинитель малороссийской “Энеиды”.
Поступово цегла руйнувалася, і надгробок розвалювався.
Із роками, по старості оту облізлу напівруїну довелося розібрати.
Так через шістдесят років (1898) пам’ятник оновили, хоча згадка про військовий чин зникла. Спіритуалісти засвідчили: покійний батько української “Енеїди” перевернувся в труні - до своєї військової служби офіцер завжди ставився шанобливо.
Літні літературознавці навіть уповідають кумедну пригоду, що сталась у квітні 1818 р., коли до Полтави навідався цар Олександр І. Трапилася нагода, і володар імперії по-батьківськи запитав генерал-губернатора про шановних містян.
У розмові спливло і прізвище І.П.Котляревського.
- То може його, за заслуги перед Вітчизною, цього вашого відставного капітана, рескриптом, нагородити? Пожалуємо якийсь цивільний титул?
- Даруйте, Ваша Величність, ні в якому разі! Образиться!
- ???
- Краще дайте майора.
***
Коли 1898 р. на кошти Полтавського губернського земства над могилою І.П.Котляревського поставили новий надгробок з граніту, навіть його гінка висота - у два з половиною аршини (180 см) – принизила реальну славу великого українця.
Що виявилося справді богоугодно Зевсові так це те, що клаптик землі довкола поховання 1899 р. опарканили дерев’яною огорожею, яку 1902 р. ошатили живими деревами. 30 серпня (12 вересня) 1903 р. на Протопопівському бульварі (тепер - бульвар Котляревського) громадським коштом за 14 тисяч карбованців Котляревському встановили новий шестиметровий пам’ятник роботи українського скульптора-передвижника Леоніда Позена (1849-1921).
Знову з-під землі наче виріс кремезний смаглявий чолов'яга при шаблі на поясі та, закрутивши за вухо густого чорного оселедця й скупо накрапаючи сльозиною, читав по пам’яті вірші, Тепер - звертаючись до людей:
- Любов к отчизні де героїть, / Там сила вража не устоїть, / Там грудь сильнійша од гармат, / Там жизнь-алтин, а смерть-копійка.
Був би я старший, я б теж із ним став поряд, на одне коліно, а науковцям так би сказав:
- Мені байдуже, осміяв українське козацтво Котляревський у своїй “Енеїда”, чи навпаки - прославив. Це вам казитися на таких темах. Мені байдуже, про що розповідає українізована “Енеїда” - про мандри запорожців після зруйнування Січі 1775 р. чи про поневіряння козаків після винищення Гетьманщини та остаточної втрати Україною державності.
Що мене не обходить, куди веде Котляревський свого героя, а за Енеєм покірно чвалаю і я. Ми – наче голка з ниткою, принишкло слухаємо, як письмовий голос Івана Петровича веде Україну до себе самої. Весело, іронічно, стиснувши зуби.
Не мені одному подобається така “Енеїда”. Кажуть, твір І.П.Котляревського виявили в бібліотеці… Наполеона I Бонапарта, а Великий Князь Микола Павлович, котрий згодом царював як Микола І, зажадав мати… два примірники.
Навіть старий Крупський гортав її сторінки, хоча це і не допомогло Леніну дістатися додому. Виходить, не кожного затятого мандрівника той шедевр перетворює на майстровитого путівника.
Величаючи світлочолого попередника І. П. Котляревського, Михайло Коцюбинський натхненно написав:
- Занедбане й закинуте під сільську стріху українське слово, мов фенікс з попелу, воскресло знову… і голосно залунало по широких світах із його творів.
***
Він народився у батьківському будинку в Полтаві 9 вересня (26 серпня) 1769 р. у сім’ї дрібного чиновника Петра Котляревського. Тут мешкали всі його предки і він шанував цю землю. Батько служив у Полтавському міському магістраті канцеляристом, дід був дияконом Полтавської Успенської Соборної церкви. Непомітне покоління сірих шинелей; до реєстру дворян Котляревських внесли тільки 1793 р.
Тут, у Полтаві, серед мальовничої природи над Ворсклою, минули дитячі та шкільні роки Котляревського. Додам тим, хто не знає: в ті часи Полтава була “полковим” містом, а з 1796 р. перетворилась на повітовий центр малоросійської губернії.
Перші знання хлопець дістав у міській парафіяльній школі, яка діяла ще з XVII століття. За тодішніми звичаями тут наглядав вимогливий дяк.
- Ледащо син - то батьків гріх, - повчав пізніше І.П.Котляревський.
Парафіянську школу десятилітній хлопчик закінчив 1780 р., а наступного року вступив до Катеринославської (за назвою єпархії) семінарії в Полтаві, де провчився до 1789 р. Як і решта шпудеїв, юнак опановував російську й французьку мови та літератури, латину, поетику, риторику, філософію та богослов’я.
Навички з поетики та риторики передбачали практичні вправи в перекладах із давніх європейських мов, зокрема наслідування класичної (античної) літератури – Верґілія, Овідія, Горація, в чому бурсак, за свідченням однокурсників, виявляв неабиякий хист.
З-посеред студентів Іван Котляревський зажив слави “рифмача” та швидко перетворився на локомотив рукописного журналу “Муха”.
А потім провінційне майбутнє блимнуло йому марудністю. Не одразу, але досить швидко, від 1 липня 1789 р., коли в рідній Полтаві Іван обійняв посаду канцеляриста Новоросійської губернської управи.
Непомітною людиною в сірій шинелці Котляревський скнів до 14 вересня 1793 р., поступово долаючи рангову сходи. З 8 жовтня 1790 р. він був підканцеляристом; з 12 липня 1791 р. - канцеляристом; з 14 вересня 1793 р. - губернським реєстратором, що стало піком безштаного кар’єризму.
Проте, Еней був парубок моторний.
Від 15 вересня 1793 р. зник відставний чиновник, а з’явився допитливий домашній учитель Іван Котляревський, котрий навчав розуму поміщицьких дітей. Якось природно, мандруючи селами повіту, 25-річний юнак зацікавився народними звичаями, переказами, прислів’ями. А потім, як пишуть біографи, різко змінилися життєві орієнтири! Із цивільного життя І.П.Котляревський пішов на військову службу, добровольцем записавшись у Північний карабінерський полк.
Мене, скорботного пацифіста, завжди дивував той вчинок початкуючого літератора:
- Трясця твоїй матері - і з репетитора та в кадети.
***
Ні, то була не безвуса наївність, а зріла молода людина, якій минало 27 років.
Словом, світла мені не пролили навіть свого часу прослухані лекції на філфаці КДУ. Тільки нещодавно і геть винятково виясніла причина того вчинку. І склалася повна картинка долі , що лише ззовні – легковажна й грайлива. Так кумедний дотепник, отаке розвеселе базікало перетворилося для мене на шляхетного лицаря.
Так ось. Коли Іван Котляревський вчителював Полтавщиною, в однім із панських маєтків 1795 р. він зустрів єдину і вічну Марію. І нестямно закохався в ту вродливицю. Подейкують, батько учениці приязнів до Котляревського, утім, дочку давно… посватав інший. Тим часом Котляревський втрачав дар красномовства, полишив писати строфи “Енеїди”, ставав блідим мов крейда у присутності Марії, але возив дівчині романтичні квіти та багатозначні подарунки.
Ні батько, ні дочка тривалий час не відкривали таємниці, чому вони не дають відповіді впертому залицяльникові, поки хтось із далеких родичів не натякнув молодому дворянину… гіркою правдою:
- А все то хитрость єсть жіноча, / Новинкою щоб підмануть; / Хоть гарна як, а все охоча / Іще гарнішою щоб буть. ...
Прожогом Іван Котляревський залишив дворушний будинок, маючи глибоку душевну рану. Оскільки цивільне життя не лікувало, загоїти порожнечу Іван Петрович вирішив у війську, вступивши 1 квітня 1796 р. у кадети Сіверського карабінерського полку, складеного з українських козаків колишніх Миргородського й Гадяцького полків.
- Не дуже довіряй своєму серцю: сей віщун часто обманює.
Та який він вояка? Ні, за природою своєю один із кращих бурсаків Катеринославської семінарії був Енеєм, парубком моторним.
Але військо є військо: - … Там сила вража не устоїть, / Там грудь сильнійша од гармат. 11 липня 1796 р. Івана Котляревського перевели в аудитори, 9 квітня 1798 р. підвищили до прапорщика, 8 січня 1799 р. дали звання підпоручика, 5 лютого – поручика, а 12 квітня 1806 р. офіцер став штабс-капітаном.
Сіверський драгунський полк, в якому він служив, під час Російсько-турецької війни 1806-1807 pр. бився за Бендери та Ізмаїл. Більше того, за вміле виконання дипломатичних доручень офіцера неодноразово нагороджувало командування.
Пороху було задосить. І 13 січня 1808 р. у відставку Іван Котляревський вийшов капітаном при драгунському мундирі. Активний учасник бойових дій намагався влаштуватися в Петербурзі, але ніхто там героїв не чекав, тож довелося вертатися в Україну.
На початку XIX ст. він перетворився на відомого письменника, автора модної поеми “Енеїда Вірґілія, перелицьованої на малоросійську мову”. Щоправда, перші три частини твору з'явилися двома піратськими виданнями (1798-1808 pp.) - навіть без його відома та авторської згоди. В самодіяльності вправлявся конотопський поміщик Максим Парпура, котрий мешкав у Петербурзі, І хоч І.П.Котляревський обурювався нахабством самозваного видавця, але “Енеїда”, написана чотиристопним ямбом, десятирядковою одичною строфою, зажила власним життям, поширюючись, як у друкованому варіанті, так і в численних рукописах.
- Ат, живемо і маємося, як горох при дорозі: хто не схоче той не вскубе.
Наче несподіваною усмішкою долі, виявилася пропозиція, що надійшла з України. Відставного штабс-капітана 3 червня 1810 р. запросив на цивільну службу малоруський генерал-губернатор, князь Я.І.Лобанов-Ростовський. Так у занедбаного “Будинку для виховання дітей бідних дворян” у Полтаві з’явився сумлінний наглядач.
***
Коли почалася Вітчизняна війна 1812 р., І.П.Котляревському, з дозволу генерал-губернатора Лобанова-Ростовського, як офіцерові доручил формувати у містечку Горошині Хорольського повіту на Полтавщині 5-й український козачий полк - за умови, що полк буде збережено після закінчення війни як постійне козацьке військо. Правда, батькові Енея не довелося брати участі в боях. Утім, після розгрому наполеонівської армії Котляревський частенько виконував доручення воєнного характеру: він виїжджав з депешами у ставку російської армії, що містилася в Дрездені, двічі вирушав до Петербургу (1813), навідувався у Кременчук (1818).
5 жовтня 1817 р. вже у чині майора офіцер вийшов у відставку та отримав пенсіон в розмірі 600 карбованців асигнаціями, додатково до платні, яку чиновники, як правило, отримували згідно штатного розкладу.
Повернувшись до Полтави, Котляревський відкрив для себе театр. Іван Петрович влаштовував аматорські спектаклі, особисто грав комічних персонажів в популярних тоді перелицьованих п’єсах Я.Б.Княжніна (1742-1791).
Якось природно сприйнялася 1817 p. звістка, про його призначення І.П.Котляревського одним із двох директорів Полтавського театру, недавно відкритого стараннями нового генерал-губернатора Полтавської та Чернігівської губерній, князя М.Г.Рєпніна.
Чимало зусиль доклав літератор, аби сформувати репертуар. Він регулярно відвідував репетиції, власноручно переробляв тексти деяких п’єс, До 1821 р. Полтавський театр став провідним в Україні та зажив доброї слави.
- Хто живе чесно і годується трудами своїми, тому і кусок черствого хліба смачніший од м’ягкой булки, неправдою нажитої, - читаємо ми досі в п’єсі “Наталка Полтавка”.
Чомусь мене не дивує, що у 1817-1818 рр. І.П.Котляревский створив два яскраві твори, що заклали підмурівок українського національного театру: “Наталка Полтавка” та “Москаль-Чарівник”. Із величезним успіхом у викладі режисера Петра Барсова 1819 р. вони стали репертуарними окрасами. 21 січня 1821 р. у Харкові вперше було іншим театром поставлено “Наталку Полтавку”.
Друковане видання “Наталки Полтавки” (1837) автор устиг застати, а ось “Москаль-Чарівник” у палятурці з’явився тільки 1841 р.
Слід не забувати, що саме І.П.Котляревський сприяв визволенню автора Полтавського театру М.С.Щепкіна (1788-1863) з кріпацтва, котрого у курської графині Анни Волькенштейн 1821 р. таки викупив генерал-губернатор, князь М.Г.Рєпнін. Задля цього належало зібрати цілу купу грошей: за Щепкіна правили вісім тисяч крб. Для порівняння: за Шевченка пан Енгельгардт 22 квітня 1838 р. узяв 2500 карбованців асигнаціями.
***
Бурхливі були роки. І.П.Котляревський добре знався на історії та на пам’ятки старовини, наполегливо студіював український фольклор, допомагаючи вченим-історикам і етнографам - автору багатотомної “Истории Малой России” Дмитру Бантишу-Каменському (1788-1850), славісту та біографу Iзмаїлу Срезневському (1812-1880), Вадиму Пассеку (1808-1842). У 1821 р. Івана Петровича обрано почесним членом “Вільного товариства любителів російської словесності”.
Та немислимою за часів царату була просвітницька діяльність, якщо її не посилювали наміри створити біль справедливу державу. Тож не випадково, що з-поміж 23 членів (В.Лукашевич, С.Тарнавський) І.П.Котляревський ввійшов до полтавської масонської ложі “Любов до істини”. Після придушення повстання декабристів на допитах часто-густо лунало ім’я керівника губернської ложі М.М.Новикова. Траплялися згадки і про Котляревського як члена “Малоросійського товариства”, таза браком доказів український літератор до Сибіру не почвалав.
Якщо не покласти життя на олтар свободи, що він міг ще зробити задля розвитку свого народу? Від 25 серпня 1827 р. автор “Енеїди” служив попечителем Полтавського богоугодного закладу, плекав благодійно-лікувальну ниву.
За свого життя І.П.Котляревський намагався допомогти якнайбільшому числу відомих і невідомих людей – кому словом, кому порадою, кому натхненням. Хоча самому добродію не пощастило розкошувати у статках чи, хоча б, побачити повне видання “Енеїди” в шести частинах.
У той час, коли О.С.Пушкіну за рядок платили 25 крб., полтавському колезі тицяли мідяки. Зокрема пан Котляревський за свою поему-бурлеск із спеціальним україно-російським словником на тисячу (!) слів, яку від переписував 25 років, правив гонорар мінімум 2000 крб. А московські видавці пропонували… менше половини. Маючи пенсію в 600 крб. на рік, відставний майор Іван Петрович Котляревський так і не продав свою виплекану “Енеїду”. Чому?
Він вклав у неї всю душу. Тільки побутова лексика із найрізноманітніших семантичних груп містить в тому творі сім тисяч слів. Наприклад, 13 слів і словосполучень використовує автор, аби змалювати портрет Сівілли, “бабищі старої”, 16 - щоб відтворити зовнішність Харона.
Православну душу не продають, коли в душі весь світ.
- Тілько великим грішникам часто і даром проходить, а маленьким грішникам такого задають бешкету, що і старикам невпам'ятку, - сумно зауважив батько українського національного театру в одній із власних п’єс.
***
Літа невблаганно брали своє і молодості путівникові не дарували.
Через тяжку хворобу 31 січня 1835 р. І.П.Котляревський вийшов у відставку - “із правом носіння мундира”. Адже честь для подібних чоловіків завжди вища будь-яких титулів та рангів. Нехай при цьому виявився менший, ніж у звичайного цивільного чиновника, пенсіон. Такою була людська порода українського лицаря!
Спочив Іван Петрович Котляревський 10 листопада (29 жовтня) 1838 р.
Напередодні смерті він відпустив на волю дві сім’ї своїх кріпаків.
Із щирими “Ой-Божечки” та “Бережи-Вас-Господь” шість душ випурхнуло на волю.
Оскільки ні дружини, ні дітей у батька Енея за бурхливого життя так і не з’явилося, особисте майно літератор, згідно заповіту, розподілив між родичами та друзями.
Зокрема будинок, поставлений на горі в Полтаві, поет віддав унтер-офіцерській вдові Мотрі Векливечивій; подейкують, що на схилі літ з тією економкою у них був справжній роман. Пам’ятаєте, як Іван Петрович зауважив у “Наталці Полтавці”:
- Так буває, що одну нібито любить, а о другій - думає.
Нам теж із вами дещо перепало із Його Заповіту. Незабутнє:
- Любов к отчизні де героїть, / Там сила вража не устоїть, / Там грудь сильнійша од гармат, / Там жизнь-алтин, а смерть-копійка …
***
Будете в Полтаві, неодмінно відвідайте музей-садиба І.П.Котляревського, що знаходиться вул. Соборний Майдан, 3.
У відреставрованому кабінеті, стіни якого обшиті світлою дошкою, досі промовисто висить автентичний сувій із ви¬різьбленим кирилицею текстом про дату забудови хати:
- Создася дом сей во имя Отца и Сына и Святого Духа. Року 1705 месяца Августа 1.
Тут губи якось мимохіть, неначе Отченаш, ворушать знайомі з дитинства рядки Т.Г.Шевченка, що походять із вірша “На вiчну пам’ять Котляревському":
- Будеш, батьку, панувати, / Поки живуть люди; / Поки сонце з неба сяє, / Тебе не забудуть!
- Актуальне
- Важливе