"Варяги" в уряді: Японський та прибалтійський досвід

Якщо абстрагуватись від справ давно минулих днів та київської традиції "варягів на стіл", то традиція запрошення іноземців у якості штатних працівників уряду і справді не є надто розповсюдженою. 

Одним з наймасштабніших – щоправда, теж достатньо віддалених у часі проектів – була модернізація Японії в кінці XIX – на початку ХХ століття після Революції Мейдзі. Близько тисячі іноземних радників, задіяних на спеціальних урядових посадах – а також в приватних компаніях допомогли рафінованому феодальному суспільству за 50 років пройти шлях до промислового розквіту.

Щоправда, при тому іноземці – навіть задіяні в уряді – міністрами не були, маючи певну владу, вони відігравали все-таки радше консультаційну роль. І більшість з них після завершення передбачених контрактами термінів співпраці ненав’язливо була спроваджена  Слід відзначити, що оплата іноземних консультантів в Японії була фантастичною – в певний момент вони отримували до 30% японського бюджету.

Після Другої світової брали участь в роботі німецького уряду "консультанти" з боку переможців, але цей приклад в нашій ситуації теж не зовсім підходить.

Щодо більш сучасних прикладів, то відвертих "варягів", які б не приймали громадянство країни, в уряді якої вони займають високі посади, знайти складно. А всі відомі випадки припадають на пострадянські країни.

Вайра Віке-Фрейберга, президент Латвійської Республіки з 1999 по 2007 рік, була на момент початку президентської кампанії громадянкою Канади, але ще до складання президентської присяги отримала латвійське громадянство.

Валдас Адамкус, президент Литовської Республіки між 1998 і 2003, а також між 2004 і 2009 роками, починав політичну кар’єру будучи громадянином США, проте перед початком першої президентської кампанії змінив громадянство на литовське.

Тоомас Гендрік Ільвес, від 2006 року і до сьогодні, президент Естонії, народився в Швеції, а зростав у США. Проте отримав естонське громадянство ще до початку президентських перегонів.

Широко використовували громадян з іноземним підданством і в уряді Грузії. Але всі вони займали радше технічно-консультативні посади за винятком міністра закордонних справ Саломе Зурабішвілі, яка перед початком роботи на посаді міністра закордонних справ теж отримала грузинське громадянство. При тому значна частина навіть урядових консультантів була етнічними грузинами.

Таким чином, світова практика використання іноземців в уряді справді видається вельми обмеженою, і навіть при тому мова, частіше за все, йде про представників діаспори, а не "чистокровних варягів". Власне, в українській новітній історії подібні "варяги" вже були. Згадаймо екс-міністра юстиції Романа Зварича - українця з США, що повернувся на історичну батьківщину та отримав громадянство ще 1993 року.

Також в нашій політиці достатньо колишніх ромадян сусідньої і тепер уже зовсім не братньої Росії. Так, міністром оборони був громадянин Росії до 2005 року Дмитро Саламатін. Але цей випадок швидше ілюстрація державної зради, ніж реформаторських прагнень екс-президента.

Отже, якщо українська влада таки втілить в життя ініціативу чинного президента щодо залучення до роботи в уряді іноземних ромадян без зміни паспорта, це буде досить новаторське започаткування, стовідсоткових відповідників якому в новітній історії розвинених країн ще не було.