Івасюк. Орфей у сузір'ї Лебедя

Був колись і в Україні такий Орфей, хто володів Аполлоном подарованою золотою лірою. Ні, власною піснею Володимир Івасюк не приручав диких тварин, не рухав дерева і скелі, він зробив дещо більше: той пісняр із Буковини повернув українському народові співучий голос, зірваний у другій світовій війні та осиплий в надривному будівництві комунізму. І зробив це безжурний музика так легко, так природно, ніби вдихнув на повні груди столітні туги та печалі, а видихнув радість і надію прийдешнього.

Що в нім вражало з першого погляду? Очі, не сині, не голубі, а небесні. Уся сім’я була чорноока, а йому у спадок оте диво бабуся передала. А ще він, як і весь український народ, тривалий час був сором’язливим і вряди-годи на очах червонів.

Як кожна творча птаха, Володя звик працювати ночами, визираючи світання.

Хтось мусить стояти в дозорі, коли рідна земля спить.

Тому вранці неодмінно комусь із рідних треба було його будити, інакше Івасюк міг спізнитися на уроки, лекції, заняття, зміну.

Коли Галину Тарасюк, із якою Володя познайомився восени 1970 р. потім багато хто допитувався про найважливіше в характері основоположника української естрадної музики, - муза Івасюка відповідала:

- Який він був? Світлий. Не пригадаю поганих рис, принаймні, я їх не бачила. Завжди уважний, добрий, веселий, надійний, чесний. Він тримав просто священний пієтет перед життям, котре любив, як дитина і хотів, щоб воно ніколи не кінчалося. Егоцентризм, самозакоханість були чужі його одвертій, товариській вдачі. Навпаки, Володя вмів переконати людину в її власній неординарності, у її великій, але не усвідомленій цінності для оточення. Знаю по собі. Він умів поважати іншого.

За фахом - медик, за діапазоном – скрипаль; блискучий піаніст, перспективний віолончеліст, вправний гітарист, майстерний співак, неординарний живописець – він міг обрати будь-який шлях у житті. Утім, він не вагався, бо Івасюка вибрала Музика, призначивши хлопця в Україні своїм виконувачем духівниці.

На жаль, він не встиг зробити багато. Але, як автор 107 пісень, 53 інструментальних творів, музики до кількох спектаклів, Володимир зробив задосить.

Згідно з лексикону Суди, грецький Орфей прожив – чи-то 9, чи-то 11 поколінь.

Якщо йдеться про Івасюка, минає тільки друге.

Що додавало буковинському музиці сил?

Він був із тих небагатьох, хто старомодно сповідують культ родини. Ідеалом для Володимира слугувала сім’я батьків, яких він ніжно любив та пишався.

Коли шануєш старшу рідню, плекаєш молодших родичів, вчишся поважати себе. Так рід стає міцним і дужим, а твоє слово - чесним і щирим. Так збираються душевні сили і творчі можливості, аби чаруюче оспівувати власну Батьківщину. Бо гордячка Слава приходить тільки до тих, хто може дати їй раду, а не годує її власною пихою.

***

Майбутній Герой України (березень 2009 р., посмертно) народився 4 березня 1949 р. у районному містечку Кіцмані Чернівецької області в родині провінційних учителів. Сина подружжя зачекалося. Михайло Григорович Івасюк пошлюбив молодою директорку восьмирічної сільської школи Софію Іванівну Карякіну, коли вік педагога наближався до 30, а їй виповнилося 25.

Первістка родина втратили.

Тому й кажу, дитину чекали як Бога, а тут, в пологовому будинку, через халатність медиків, Володя ледь не залишився сліпим.
Ясна річ, молоді батьки тремтіли над дитям та оберігали, наче надію.

Талант у малого прокинувся удосвіта: із величезною увагою трирічний малюк дослухався до музики, а в п’ять уже пристойно грав на скрипці. Тому і наголошувати годі, що ходити на уроки музики (1955-1963) до місцевої дитячої музичної школи геній сучасної української пісні Володя Івасюк почав раніше, аніж… пішов у перший клас Кіцманської середньої школи (1956-1966).

Слушно, коли змалку визначаються пріоритети.

І в тому була неабияка заслуга сім'ї провінційних вчителів. Кажуть же недарма: якщо не вмієш виховати свого, то вже точно зіпсуєш чуже.

Батьки батьками, та ремесло завжди переймають від майстра.

Проте є й знані дороговкази. У 1958 р. до рідного села Новосілки (нині - Мамаївці) завітав високоповажний гість, гордість буковинців, оперний співак Дмитро Михайлович Гнатюк (1925). Із тієї нагоди кіцманчани влаштували землякові концерт. З-посеред учасників виступив і третьокласник Володя Івасюк.

Зустріч із знаменитим баритоном справила на хлопчину колосальне враження.

Через півтора десятиліття, навчаючись у Львівській державній консерваторії, студент насмілився написати народному артисту СРСР (1960) листа, в якому висловив шанобливе ставлення до видатного співака.

З того незабутнього концерту 1958 р. у багатьох кіцманчан залишилася колективна фотографія, на якій є юний Володя разом із… Дмитром Гнатюком.

Не знаю, як до того факту ставитися, але в будинку, в якому народився Володимир Івасюк, судилося вдруге зринути в історії української популярної музики. Через 30 років там народилася співачка Кароліна Куєк, вибачте на слові - Ані Лорак.

***

Не будемо про недорікуватиме… Молоді літа мчать, та все-таки мчать. І в 1962 р. підліток узяв участь у заключному концерті обласного огляду музичних шкіл Буковини. Смак сцени, гадаю, тоді й народився. Слід було рухатися далі. Як?

Та ж через столицю, так усі селюки роблять. Отож 1963 р. Володя Івасюк вступив до Київської музичної десятирічки імені М.В.Лисенка за спеціальністю альт, провчився першу чверть та через хворобу повернувся в Кіцмань, де в місцевій музичній школі продовжив здобувати освіту за класом… фортепіано.

Кажу вам, що бачу сам: Івасюк був, не лише поетом-композитором, тобто автором, але й етапним продюсером. Саме тому у 1964 р. Володя створив у школі вокально-інструментальний ансамбль "Буковинка" три вокалісти (Л.Шкуркіна, Л.Сазонова, М.Калинчук) та акомпануючий квартет на чолі зі скрипалем і гітаристом В.Івасюком. Так було зручніше: виконуєш пісні Мирослава Скорика, пишеш оригінальний репертуар і з боку, з-за куліс. дивишся, що не так, аби вчасно і точно виправити.

Мене завжди цікавило, коли сталася зміна пісенної мови? Коли хлопець із райцентру, не залишаючи народної традиції, взявся шукати власний творчий голос? Коли Івасюк відчув подих сучасності, мовляв, на одних цимбалах далеко не заїдеш?

Ось, знайшов такий епізод у спогадах батька Михайла Григоровича Івасюка:

- Майже весь серпень 1964 року Володя провів у республіканському таборі юних туристів, розташованому в селі Малекіно Володарського району Донецької області, недалечко від Азовського моря. Самопочуття чудове, хоч і перевантажений усілякими табірними справами: як художник він випускав стіннівку, малював портрети друзів. Крім того, захопився грою на гітарі, до якої раніше ставився стримано, навіть неприхильно, - мабуть, поділяв думку О.М.Горького, котрий назвав гітару "інструментом перукарів із провінційних містечок". У Малекіно струнний інструмент почав сину подобатися. Коли він повернувся додому, то у супроводі гітари заграв нам романси Кирила Стеценка "Вечірня пісня" (вірші Володимира Самійленка) та "Забудь мене" (слова Петра Карманського). І, знаєте, виходило досить гарно.

Однією з перших пісень гітарно забриніла "Колискова", складена на татові вірші. Тим часом файна "Буковинка" виборювала перемога за перемогою на самодіяльних конкурсах, зривала оплески на заключному концерті обласного огляду творчого доробку музичних шкіл Буковини, та поїхала до самого Києва, де талановитого автора помітили, відзначили і запросили… на обласне телебачення.

За перемогу в республіканському конкурсі 1965 р. дівочий ВІА нагородили пам’ятною поїздкою по Дніпру. Ой, і наспівалися вони дорогою пісень: "Карпати", "Не топчіть конвалій", "Намалюй мені ніч".

- Тече вода, тече бистра, а куди не знає…

Зі шкільного підручника пам’ятаєте, як улюбленець Аполлона, молодий Орфей, брав участь у поході аргонавтів за золотим руном? Приблизно так і було у 1965 р.

***

Із районної Кіцмані у 1966 р. сім’я Івасюків перебралась до обласних Чернівців.

По закінченні десятирічки хлопець вступив до Чернівецького державного медичного інституту, але невдовзі першокурсника відрахувала - за участь у "політичному інциденті". Перепрошую, ні про який ідейний спротив там не йшлося, то все українофільські вигадки.

А що було, так звичайні підліткові дурощі: та й сам я у дитячій інспекції у справах неповнолітніх на обліку стояв. 14 квітня 1966 р. Володя Івасюк разом із двома однокласниками опинилися в КПЗ; дітям впаяли по п’ятнадцять діб за бешкетництво!

Діялося так. Троє хлопців та двійко дівчаток-десятикласниць вирішили потусувати, купили пляшку вина, хильнули у міському парку, що розташовувався перед Кіцманським райкомом партії та поруч із РВВС. Купа розуму, бачите?

Котрийсь із героїв поліз на п’єдестал, де стояло гіпсове погруддя Леніна, Івасюк став шибеника стягувати, і вони удвох повалили вождя світового пролетаріату.

Ні, не зовсім, тільки - на землю, але відбили Іллічеві: чи то носа, чи піввуха.

І це за два місяці до отримання атестату зрілості! Партія, сука, вона все бачила, чи – хотіла бачити. Тож на випускні екзамени райком (!) відрядив інструктора відділу пропаганди та агітації, котрий укупі з представником райвно стежили за ідеологічними відповідями пацанви. З історії/суспільствозвнавства В.Івасюку вліпили четвірку, за поведінку вивели стільки ж…

Отож золотої медалі колишній відмінник не побачив, бо… він, син викладача Чернівецького державного університету, бачите, "образив" Леніна.

Довелося йти працювати. Ні, не імпресаріо. Штампувальником у фурнітурний цех місцевого заводу "Легмаш". Із народом хлопець розділив вселенську радість: 1965 р. на підприємстві освоїли випуск хімічного обладнання, спочатку з емалевим покриттям, а згодом – і з вуглецевої та корозійностійкої сталей.

Прокидатися блискучому піаністу, перспективному віолончелісту, вправному гітаристу і майстерному співакові довелося о шостій ранку, аби і іншими робітниками через місто тролейбусом труситися до праці. На щастя, на Емальзаводі у Володимира Івасюка негайно і паралельно знайшлася робота до душі: як, повторюю, етапний продюсер, молодий слюсар залюбки узявся керували… заводським хором.

У той важливий рік під псевдонімом Весняний пісняр надіслав на обласний конкурс оригінальні твори - "Відлітали журавлі" на вірш Віктора Миколайчука та "Колискова для Оксаночки" на власну поезію. То була справді свіжа творча заявка!

За пісню "Відлітали журавлі" конкурсанта відзначили третьою премією.

Радість не знала меж – як не як, то була перша відзнака в житті початкуючого композитора. Батько автора, на той час - старший викладач кафедри історії української літератури Чернівецького державного університету Михайло Івасюк, пишався сином та привчав до майбутніх труднощів. Чим більше ложок таланту Бог вклав у тебе, тим суворіше він питатиме, як ти своїми здібностями розпорядився.

Мене особисто вразили зрілі думки дорослої людини. Спілкуючись із батьком, 17-річний Володия Івасюк торкався тем, світоглядних для кожного митця.

- Бетховен ніколи не був самотнім. Його ж сповнювали звуки, як бджоли вулик.

- А ось Шуберт був самітником, який ніколи не усамітнювався.

- Я відчуваю в собі пісенну силу, що не дає спокою ні вдень, ні вночі. Це якийсь невгамовний внутрішній голос.

Неозброєним вухом було чутно, то вже витьохкує не сільський соловейко, а молодий Орфей із власним неповторним голосом.
З усього було видно, він щиро жадав співати, але не знав – що саме.

***

У листопаді 1967 р. батьків колега, доцент кафедри російської літератури Чернівецькому державному університету Анатолій Романович Волков (нині - доктор філологічних наук, професор кафедри румунської і класичної філології) подарував М.Г.Івасюка на день народження фундаментальну монографію "Коломийки" (1905-1907) знаного фольклориста, етнографа та літературознавця Володимира Гнатюка (1871-1926). Попри те, що синові виповнилося 18 років і він ніколи не був книжковим черв’яком, Володя стежив за новинками, які з’являлись у родинній бібліотеці.

Дореволюційне тритомне видання зацікавило юнака.

Особливо - коли читач натрапив на незвичну назву квітки - черлена рута…

Ті рядки збурили Орфея, забрали спокій:

- Ой ходила, говорила гільтайова мати, / Назбирала троєзілля мене чарувати, / Назбирала троєзілля червону рутоньку, / Та й схотіла зчарувати мене, сиротоньку.

Свіжий, фольклорний образ став хвилюючою знахідкою, а згодом виявилося, і вектором на одкровення. Ні, геніальність Моцарта тут не спрацювала: сів за фортепіано, накидав акордів, побігав за ними по клавішам і – шедевр готовий!

У випадку із Володимиром Івасюком було по-іншому. Не давала спокою пісняреві та загадкова квітка майже три роки. Мандрував селами юнак, особливо - гірськими. Він збирав перекази, нотував обряди, вивчав повір’я, просив показати ритуали.

Бджолі доводиться багато квіток облетіти, аби краплину меду наносити.

На Косівщині Володимир натрапив на новий варіант коломийки про червону руту, а в Розтоках Путильського району занотував легенду про чар-зілля, яке викликає чисте вічне кохання. Пошуки ключа до розуміння - марудна справа.

В Карпатах натхнення починається із вібрацій рідної землі.

Легенда з вуст місцевих гуцулів про таємничу квітку, яка квітне червоним цвітом – в ніч на Івана Купала, та й то на коротку мить, - не давала спокою.

Шліфував авторський текст Івасюк довго, переробляв, дописував.
Один із перших варіантів був такий:

- Ти не смійся хоч раз, / Не кажи, що забула, / А згадай про той час, / Як ти мавкою була. / Що ночами в лісах / Ти чар-зілля шукала, / Що з вітрами, як птах, / Ти колись розмовляла. / Бачу я тебе в снах / У дібровах зелених. / По яких же шляхах /

Ти вернулась до мене?

…Вам будь-який музичний оглядач каже:

- З точки зору музики, "Червона рута" - абсолютно звичайна пісня: прості слова, текст легко лягає у вухо, пружна мелодія. Такий собі традиційний фольк.

Безперечно. Але... Якби не було в тім чар-зіллі глибини, не загуло б у "Червону руту" стільки народу та країн.

***

До 1970 р. Івасюк повністю завершив композиторську роботу над програмною піснею. Правда, спочатку автор планував, що "Червона рута" стане… баладою. Логіка сучасності супротивилася - пісня виходила затягнутою. Тоді як Володимир прагнув, аби твір лунав легко, наче народна пісня. А ще хотілося й шанобливо віддячити "хрещеному батьку", покійному етнографу Володимиру Гнатюку.

У вік сучасної популярної музики долю будь-якого шедевру визначає запис твору; без магнітного чи цифрового фіксування партитура - лише клаптик паперу з нотними лінійками. Власним розумом автор дійшов висновку: аби дебют відбувся вдало, сучасна пісня має залунати у виконанні його друзів, буковинського вокально-інструментального ансамблю "Смерічка", що виник 1966 р. при Будинку культури м. Вижниця, Буковина. Буз сучасної упаковки товар, навіть – духовний, втрачає конкурентнозтатні переваги.

Як згодом пригадував керівник "Смерічки", близький товариш композитора, народний артист України Левко Дутківський (1943):
- То діялось улітку 1970-го. Тому учасники нашого ВІА, - а це були в основному студенти Вижницького училища прикладного мистецтва, - роз’їхалися на канікули. І я порадив Володі зробити два варіанти "Рути": авторський та у виконанні солістів "Смерічки" - Назарія Яремчука та Василя Зінкевича.

Згодом стався справжній прорив.

Коли на початку вересня 21-річний студент Чернівецького медичного інституту запропонували взяти участь у широковідомій телепрограмі "Камертон хорошого настрою", радості Івасюка не було меж. Вийти одразу та й на всю Украіну!

Та з’ясувалося, що нікому виконати потрібну жіночу партію, всі вокалістки на літніх вакаціях.

Запросили володарку чудового сопрано, вчительку музичної школи та добру знайому композитора Олену Кузнецову, яка була… росіянкою, та мала чудове сопрано. Це трохи згодом багато хто праведно обурювався: як так! ганьба! росіянка та співала культову українську пісню.

А ось сам Івасюк ніколи не шкодував, що довірив виконання шлягеру молодій вчительці музики Олені Миколаївні Кузнецовій, котра, як і раніше, живе у Чернівцях та працює педагогом з вокалу. Скажу більше, на знак подяки автор подарував Лялі золотий перстень, і тихо мовив:

- Так добре з тобою співати. Відчуття польоту…

***

Часу бракувало. Тож напередодні запису, просто опівночі Володимир Івасюк та звукорежисер Чернівецького обласного телебачення Василь Стріхович прийшли до росіянки-чернівчанки додому. Студія звукозапису удень була забита нарядами телерадіокомпанії. Швиденько підключили нашвидку зібраний оркестр із ансамблю "Карпати" Будинку текстильників, керований Валерієм Громцевим.

Спочатку граундбітом записали оркестровку, а потім накладали вокал, вивіряючи дует. Як згадували присутні фантастичну картинку в апаратній:

- Вони стояли одне проти одного і, ледь-ледь примруживши очі, співали немов у глибокому поетичному самозабутті. Тільки легкими й стриманими жестами співаки креслили в повітрі ритм твору. Здавалося, що вони заглибились у фантастичну казку та забувають, що довкруж розставлена апаратура, працюють люди, які хочуть упіймати і якнайправдивіше зафіксувати на плівці поезію юнацького серця.

Команда ентузіастів, напівпідпільно, працювала упродовж ночі.

Накопичили 12 дублів - було на ранок із чого вибирати.

Бо звукорежисер Василь Іванович Стріхович та режисер облтелестудії Василь Михайлович Селезінка (1933) вимогливо, навіть прискіпливо поставилися до того проекту. І - мали рацію. Із народженням шедеврів не жартують.

Під ранок усією компанією вони, втомлені, пішли святкувати Подію… у парк. Хоча навіть гадки не мали, що ось-ось, незабаром, на цього молодого небесноокого Орфея з Буковини звалиться Всесоюзна слава...

Загалом роботи по вилизуванню мастер-фонограми "Червона рута" тривали два тижні.

***

Пополудні 13 вересня 1970 р. з Театральної площі з-перед Медичного інституту і музично-драматичного театру імені Ольги Кобилянської Чернівецька телестудія транслювала на Україну, поряд з іншими піснями, і твори "Червона рута" і "Водограй". На самій площі та сусідніх вулицях автомобільний рух став, мертво.

Того дня 21-річний студент Чернівецького медичного інституту Володя Івасюк у дуеті з викладачкою місцевого педучилища Оленою Кузнецовою виконав в прямому ефірі широковідомої телепрограми "Камертон хорошого настрою" два свої найбільші шлягери. Молодий Орфей із Буковини зробив крок у Славу.

Наприкінці вересня 1970 р. вкотре перезведені мастер-плівки "Червоної рути" та "Водограю" автор нарешті завважив завершеними.

Пізно ввечері Володимир Івасюк приніс додому магнітофонні плівки з піснями і на кухні – 12-річна сеструня Оксанка вже спала - попросив послухати батьків та старшу сестру. Татові очі зволожилися:

- Ми були вражені мелодійністю і задушевністю творів. "Червона рута" уявлялася піднесеним освідченням у коханні, піснею вірності, людської шляхетності. А "Водограй"? Він відтворив у звуках нестримне буяння молодості - нев’янучої, веселої, жагучої, як буковинське весілля. То було матеріальне торжество шестирічної творчої праці мого сина.

Уже в жовтні 1970 р. на сцені Чернівецької філармонії пісню виконала "Смерічка" із м. Вижниці. Потім "Рута" залунала на всіх концертах буковинського ВІА, де б вони не грали. Трохи пізніше керівник ансамблю Левко Дутківський щиро зізнався:

- А знаєте, коли Володя вперше показав мені "Червону руту", я й не думав, що вона набуде такої популярності. Мені більше припала до душі інша пісня – "Водограй". А сам Володя, до речі, коли написав "Руту", планував, взагалі, зав’язувати з музикою і більше часу присвятити навчанню в медінституті.

***

Отже, чар-зілля змінило долю - і з медичною освітою вже все стало зрозумілим.

Із Чернівців автор часто виїздив до Вижниці на репетиції ансамблю. Виникла міцна чоловіча дружба та творче побратимство із солістами, іншими українськими солов’ями - Назарієм Яремчуком та Василем Зінкевичем.

Назарій Яремчук говорив так:

- Коли закінчуються розмови, починається пісня. Володя був її творцем, її лицарем. Я бачив у його піснях душу - вона здавалась мені блакитноокою. Такою, як сам Володя. Ми часто називали його Вальдемаром - мабуть, тому, що він непогано володів французькою мовою, легко наспівував пісні в оригіналі, любив Джо Дасена і Жерара Філіпа.

Василь Зінкевич:

- Ті, чия юність припала на другу половину 1960-х років, добре пам’ятають, як весняним вихором, стрімким птахом вилетіла в широкий світ "Червона рута". Її прекрасна мелодія, в якій органічно злилися сучасні ритми з кращими елементами традиційного українського співу, лунала повсюдно - з професійної і самодіяльної сцени, з блакитного екрана, на студентських вічірках, на сільських весіллях, у наметах геологів, прикордонних заставах... "Червону руту" слухачі прийняли всім серцем, бо то була чесна пісня. Не позичена звідкільсь, а ніби самим народом написана.

Дивовижина, але музичне чар-зілля змінило і серце Івасюка.

Він зустрів ту, кого раніше бачив лише у снах, оту загадкову кохану, котра у дiбровах зелених, по забутих стежках, таки прийшла до нього та подарувала квiтку надii.

Восени 1970 р. Володя познайомився з Галиною Тарасюк і відтоді тільки й розмов та снів було про неї. Свого часу журналістка газети "Молодий Буковинець" написала статтю про феноменальний злет молодого Орфея із піснями "Червона рута" і "Водограй". Пісняр закохався, назвав музою, навіть присвятив їокремо лицарський гімн - "Пісня буде поміж нас":

- Пролягла дорога від твоїх воріт / До моїх воріт, / Як струна. / То чому згубився твій самотній слід - / Знаєш ти одна, / Ти одна. / Зимна осінь ще той слід листям не накрила, / Бо до тебе навесні я повернусь, мила. / Твої руки я візьму знову в свої руки, / Не розквітне поміж нас жовтий квіт розлуки. / Не ховай очей блакитний промінь, / Заспівай мені в останній раз. / Пісню ту візьму собі на спомин, / Пісня буде поміж нас.

***

Коли в серці оселяється щире та щедре кохання, автор перетворюється на митця.

***

Востаннє вони бачилися у 1977 р., на 60-річчі Михайла Григоровича Івасюка.

Коли урочиста частина закінчилась, запрошені перебралися в ресторані, на банкет. На той час Галина Тарасюк була заміжня, але на ювілей делікатно завітала сама. Як трапляється у гамірних великих компаніях, велося досить незручно. А тут ще й без пари. Хоча, відверто кажучи, колов серце усміхнений та щасливий Володя…

Ніби відчуваючи ніяковість колишньої подруги, він, несподівано солідний і серйозний, запросив Галину Тимофіївну на танець… Може, що не вийшов із образу, бо так зворушливий, щиро пишаючись, щойно виголосив тост за здоров’я батька.

Здавався сумним того вечора Орфей, хоч і розпитував, як вона живе, чи гарного зустріла чоловіка. Знітилась колишня Галинка, муза музики. Здригнулась плечима, а він несподівано порадив колишній, пам’ятаючи, що Пісня завжди буде поміж ними:

- Тобі треба звідси виїхати. Отак - стріпнути крильцями й полетіти.

- Куди? У Львів?

- Ні, ні, тільки не до Львова. Там ти не виживеш!

- А ти, як ти виживаєш?

- Важко, коцю, важко… Ти навіть не уявляєш.

- І це при твоїй славі?

- А може, й тому… Колись розповім… А зараз, прошу, забудемо та веселімось.

І вони повільно танцювали, колись щасливі, а тепер - такі різні.

***

Існує кілька оповідей про загибель Орфея.

За Овідієм, його пошматували фракійські менадами за те, що знехтував їх любовними принадами.

Згідно Конона, фракійські та македонські жінки звели зі світу Орфея за те, що він, як жрець місцевого храму Діоніса, не допустив їх до участі в містеріях.

Ще й таке: ті ж самі менади замордували музику, бо той став живим свідком одвічних таїн Діоніса, та врешті-решт перетворився на сліпуче сузір’ї Уклінного, нам більш відоме, як сузір’ї Геркулеса.
Нарешті, ще й за одним давньогрецьким міфом, після смерті Орфея боги забрали знаного пісняра на небо, дозволивши прийняти подобу Лебедя. Аби, музиці не було сумно і самотньо, боги дозволили генію мешкати поряд із сузір’ям Ліри.