Хто такі "друзі Путіна" і як з ними треба боротися в Україні

Якщо прізвища Володимир Кучеренко, Єгор Холмогоров та Михайло Хазін вам особисто нічого не говорять, значить, ви або не дбаєте про національну безпеку своєї країни, або, що значно краще, на вас не поширюється негативний вплив цих діячів актуальної російської культури. В обох випадках можете спати спокійно: ці троє очолюють новостворений "список чотирнадцяти", оприлюднений напередодні Міністерством культури України. Він містить перелік тих, чия діяльність загрожує українцям.

Перелік згаданих ворогів нації має цікаву передісторію. Медійна спільнота знала й повідомляла раніше про існування двох списків Мінкульту: "чорного" та "білого". До першого ввійшли 117 (сто сімнадцять) осіб, котрі визначені як агресивні українофоби, противники західного курсу України та друзі Путіна, незалежно від громадянства. До другого – навпаки, друзі України в Росії та за її межами. Яких значно менше, усього 34 (тридцять чотири).

Фокус у тому, що повний перелік наших друзів, від Андрія Макаревича до Арнольда Шваценеггера, оприлюднили відразу та повністю. Натомість "чорний список" овіяли таємницею, засекретивши, здається, ще в процесі складання. На вперті запити журналістів показати прізвище ворогів нашої нації Мінкульт відбивався аргументом: треба узгодити зі Службою безпеки, остаточний дозвіл на публікацію має дати вона. Хоча пантеон друзів, виявляється, з СБУ не узгоджують. Ага, піди перевіряй Шварценеггера, руки короткі…

І ось тепер перша партія ворогів, чотирнадцять персоналій, тобто – десята частина "чорного списку", нарешті донесена до відома широкої громадськості. Значить, СБУ дала "добро". Бо список діячів культури, дії яких створюють загрозу національній безпеці України, надано Мінкульту саме на виконання вимог Закону України "Про внесення змін до деяких законів України щодо захисту інформаційного телерадіопростору України".

Відразу виникає кілька питань. І не до самих персоналій, а до процедури. Отже, спершу «чорний список» складається за ініціативою Міністерства культури, бо він має на меті лише захист інформаційного й культурного простору українців. Жодної політики, лише санітарна обробка, правила особистої гігієни. Проте далі Мінкульт передає 117 прізвищ до СБУ. А вже потім, через якійсь час, Служба безпеки надає (виділено мною – А.К.) відомству пана Кириленка частину (!) цього списку для офіційного оприлюднення.

Можливо, ми чогось не розуміємо. Та виглядає, що Міністерство культури – абсолютно несамостійна організація. Котра не ладна взяти на себе відповідальність навіть за називання речей своїми іменами. Чомусь друзів друзями назвати можна й без дозволу Служби безпеки. Із ворогами, виглядає, все значно складніше. Бо маємо приклад питомо радянської практики, авторитарної й консервативної практики. Коли Мінкульт перекладає відповідальність за певні рішення й визначення на інші структури. Аби в будь-який момент вмити руки: ми, мовляв, нікого/нічого не забороняємо, лише виконуємо рішення компетентних органів.

Насправді все можна було зробити простіше. Простота – у тому, аби не боятися називати речі своїми іменами. А саме: перші прізвища "списку чотирнадцяти" належать російським письменникам та публіцистам, котрі займають виразну антиукраїнську позицію та є «людьми війни». Значить, робити їх та їхні твори нон-грата в Україні можна й треба без додаткових консультацій та узгоджень.

Хоча є інший, значно цікавіший та показовіший момент: творчість згаданих осіб українцям невідома. Признавайтеся, хто з вас вільно купив в Україні книгу "Новая русская доктрина", серед авторів якої – Володимир Кучеренко? До слова, вона була видана аж 2009 року тиражем… 3 тисячі примірників. Або – хто має можливість вільно придбати книгу Єгора Холмогорова «Карать карателей. Хроники русской весны», видану вже цього року, проте – так само обмеженим накладом.

Якщо вже добирати за таким принципом – ставлення громадянина Росії до держави Україна – то згаданий список мали б очолити персоналії, котрі дійсно є знаковими не лише для певної категорії українців, а й у самій Російській Федерації. Мова про Захара Прилєпіна, Сергія Лук`яненка та Едуарда Лимонова, чиї книги стоять в українських книгарнях на помітних місцях. На відміну від опусів Кучеренка та Холмогорова. І, між іншим, той же Прилєпін користується обережною популярністю навіть у колі дійсних українських лібералів-західників.

Решта «списку чотирнадцяти» не дивує: Кобзон, Охлобистін, Валерія, Пригожин, Безруков, Боярський, Газманов, Расторгуєв, Лепс і Депардьє на закуску. Проте Мінкульт, захопившись полюванням на російсько-французьких відьом, зовсім забуває про люстрацію культурного простору власне України. Адже поки ми забороняємо Валерію, на російських корпоративах виступає Ані Лорак. Поки боремося з Расторгуєвим, не беремо до уваги Віктора Павліка, котрий до останнього підтримував Януковича, хоча зараз поміняв риторику. Забороняючи маловідомих російських авторів, вперто ігноруємо той факт, що серед українських письменників є не менші «друзі Путіна» та погано приховані ватники.

Не читайте тут заклику полювати на відьом усередині країни. Цим звертаю вашу увагу: друзі Путіна не обов’язково живуть за межами України. Тому найкраща відповідь – великий, єдиний "білий" список добрих справ, зроблених Міністерством культури для модернізації як самого себе, так і актуального українського культурного простору. Адже боротися з ворогами ефективно лише тоді, коли водночас сприяєш друзям. Створюючи їм максимально комфортні умови для самостійної реалізації.