"Дівчина з Данії": Шкіра, в якій я живу

Дія розгортається в Копенгагені у 1920-х роках. Головні герої - Ейнар (Едді Редмейн) і Герда (Алісія Вікандер), молода подружня пара художників, які поки що не можуть похвалитися особливими творчими досягненнями і популярністю, але повні ентузіазму, закохані в мистецтво і, схоже, щасливі разом. Сімейну гармонію скріплює спільність інтересів і готовність до експериментів - на полотні і в подружньому ліжку. 

Найбільш фривольним втіленням їхніх вигадок виявляється образ Лілі, двоюрідної сестри Ейнара, роль якої виконує сам художник. Ейнар швидко долає збентеження і входить у смак, позуючи в жіночих нарядах і приймаючи манірні пози для полотен Герди, і з'являючись на званих вечорах, де викликає деякий інтерес у представників чоловічої статі.

Проте жарт незабаром заходить занадто далеко - Герда з жахом виявляє, що Лілі поступово опановує свідомість Ейнара і йому стає все важче повертатися до своїх чоловічих обов'язків. Схоже, процес незворотній, фахівці тільки розводять руками, розмірковуючи про гомосексуалізм і шизофренію, а сам Ейнар намагається її втішити (без особливого успіху) запевненнями, що зовсім не їхнє випадкове і необачне бешкетництво відкрило цей ящик Пандори - мовляв, Лілі завжди жила в ньому і рано чи пізно заявила б свої права на існування.

Як і в своїх попередніх стрічках, "Король говорить" і "Знедолені", Том Хупер розповідає історію про людей, чиї душевні якості найдраматичнішим чином не збігаються з їх соціальним становищем або фізичними можливостями. Мабуть, в "Дівчині з Данії" йому набагато гірше вдалося вберегти оповідь від сентиментального надриву, до того ж декоративність костюмованого антуражу серйозно шкодить психологічній переконливості подій.

Але огріхи режисури та дещо мелодраматичного сценарію спокутує чудове виконання Редмейна. Актор з бентежною переконливістю передає не тільки пробудження у своєму героєві жіночого начала, а й ту незручність, скутість, розгубленість, яку відчуває Ейнар, одягнений в чоловічій костюм - і в чоловіче тіло.

Втім, пластично-психологічна майстерність Редмейна не є єдиною позитивною рисою картини. Незважаючи на всю поверховість зображення богемних буднів живописців початку минулого століття, авторам "Дівчини з Данії" вдається позначити сплетіння творчої реалізації з пошуком особистої самоідентифікації і навіть їх взаємозамінність: як і його історичний прототип, герой фільму, остаточно вирішивши прийняти свою жіночу іпостась, залишає мистецтво, пояснюючи дружині, що саме вона, а не картини, відтепер буде його самовираженням.

Звернення до мистецького середовища дозволяє авторам виявити лицемірство суспільства - в той час, як герої змушені таїти проблеми Ейнара з гендерним самовизначенням, картини Герди, для яких він позував у вигляді Лілі, отримують високу оцінку у поціновувачів. Саме мистецтво і гра, оманливо легковажний маскарад виявляють справжню суть речей, приховану повсякденністю.

Тим часом головне достоїнство фільму полягає не в викривальному соціальному пафосі, а у моральному виклику. Пережите персонажем-чоловіком усвідомлення себе жінкою стає випробуванням не лише для Ейнара, а й для оточуючих, у першу чергу для близьких людей. Наша здатність ставитися до ближніх з розумінням і співчуттям, до чого беззастережно закликає християнська релігія і що суспільна мораль знаходить цілком доцільним, піддається перевірці несподіваною, незвичайною ситуацією, що виходить за межі наших знань і уявлень про розумний світоустрій. У фільмі представлено все різноманіття реакцій від спроб дружини повернути назад метаморфози Ейнара і її самовідданої готовності надати йому підтримку до поведінки незнайомців, агресивної або, навпаки, пронизаної симпатією і співчуттям.

На думку авторів, саме вираз співчуття, здатності побачити в людині, несхожій на нас, можливо, далекій нам або навіть чимось неприємній, відображення наших власних почуттів, нашої незадоволеності своїми можливостями, наших конфліктів з оточенням є єдиною гідною відповіддю на явища, які ми не в змозі зрозуміти.