Третій зайвий. Чому Ватикан пішов на зближення з Кирилом всупереч інтересам УГКЦ

Спільна декларація Папи Франциска і Патріарха Кирила, підписана 12 лютого на Кубі, сколихнула українську громадськість. На зустрічі ієрархів обговорювалося передовсім становище християн на Близькому Сході, однак три із 30 пунктів Декларації присвячені безпосередньо Україні.

Документ розроблявся митрополитом Іларіоном, головою Відділу зовнішніх церковних відносин Російської православної церкви (РПЦ), та кардиналом Куртом Кохом і Папською радою у справах єдності між християнами. Судячи із заяв митрополита Іларіона напередодні зустрічі, його особистий вклад у формулювання трьох найцікавіших для українців пунктів був визначальним. Затвердження Декларації саме у такому вигляді свідчить або про якусь завуальовану дипломатичну гру Апостольської столиці, або ж про тотальне нерозуміння ватиканською стороною української ситуації.

У пункті 25, який повторює фрагмент із Баламандської угоди 1994 року, засуджується "уніатизм" як метод об’єднання Церков, однак підтверджується право Східних католицьких церков на існування та задоволення духовних потреб своїх вірних. Своїм підписом під Декларацією очільник РПЦ фактично визнав право на функціонування греко-католицьких парафій у східній Україні, Криму чи навіть Російській Федерації. Зрештою, сама зустріч Патріарха Кирила з Папою свідчить, що перший змирився з існуванням Української греко-католицької церкви (УГКЦ). Адже дотепер Московський патріархат розглядав проблему "унії" як нездоланну перепону на шляху до католицько-православного діалогу.

Пункт 26 розчарував українців тим, що, замість засудження російської агресії в Україні  ієрархи закликають до розсудливості всі сторони конфлікту. Власне, за фасадом доволі нейтральних слів "конфлікт" чи "протистояння"  багато оглядачів бачать натяк на громадянську війну. Однак відсутність слова "громадянський" у декларації уже слід розцінювати як певний поступ. Адже ще у жовтні 2014 року, під часу Синоду католицьких єпископів у Римі, митрополит Іларіон звинуватив УГКЦ у розпалюванні громадянської війни. Та й зрештою, сам Папа Франциск під час загальної аудієнції у лютому минулого року назвав війну в Україні "братовбивчою". Проголошений у цьому ж пункті заклик до Церков "утримуватися від протистояння" можна розуміти двояко - і як закид православної сторони в бік УГКЦ через її роль у Майдані, і як натяк на політичну заангажованість РПЦ в анексії Криму та війні на сході України.

Щодо подолання схизми між православними в Україні, згаданої у пункті 27, інтерпретація теж може бути довільною - в залежності від того, кого вважати канонічним. Попри переконання представників Московського патріархату у своїх канонічних претензіях на Україну, у Константинополя з цього приводу інша думка. Відповідно, об’єднання "розкольницьких", з погляду Московського патріархату, Української православної церкви Київського патріархату та Української автокефальної православної церкви в єдину помісну Православну церкву теж може відбутися на підставі задекларованих "канонічних норм".

Вочевидь, усі три пункти сформульовані настільки розпливчато, що за бажання різні сторони можуть бачити там своє. Однак московський "почерк" чіткіший.

Увечері 13 лютого на сайті УГКЦ з’явилася розмова з Патріархом Святославом Шевчуком під назвою "Зустріч, яка не відбулася?", в якому глава УГКЦ закликав вірних не драматизувати ситуацію навколо зустрічі Папи і Патріарха. У назві інтерв’ю вчувається виразна алюзія на книжку діаспорного священика Івана Гриньоха – "Собор, який для нас не відбувся", написану у 1967 році. Ця книга - це негативна реакція на Другий Ватиканський Собор 1962-1965 років. Саме він, революційний для Католицької церкви, поклав початок діалогу між Ватиканом і Москвою. Тоді Папа Іоанн XXIII запросив на Собор у якості спостерігачів і представників Московського патріархату. Екуменічний жест понтифіка обурив присутніх там єпископів УГКЦ з діаспори, адже після організованої радянською владою ліквідації УГКЦ на Львівському псевдособорі 1946 року саме РПЦ "поглинула" колишні греко-католицькі парафії у Західній Україні. І оскільки на псевдособорі не було представників ієрархії УГКЦ, рішення про "возз’єднання" УГКЦ із РПЦ не було канонічним.

Одним із плодів діалогу між Кремлем і Ватиканом у шістдесятих роках минулого сторіччя було звільнення та приїзд до Риму глави УГКЦ Митрополита Йосифа Сліпого. Пізніше багаторічний в’язень ГУЛАГу начебто скаржився, що у Римі йому було важче, ніж у таборах, - настільки вражала ієрарха байдужість ватиканських політиків до українських справ. Попри всі старання Сліпого, ні тоді, ні пізніше Апостольська столиця не надала УГКЦ офіційного статусу Патріархату. У свою чергу, РПЦ досі не визнала неканонічність Львівського псевдособору. Оскільки у березні виповнюється 70 років з моменту його проведення, греко-католики очікували побачити у Спільній декларації якщо не офіційне вибачення з боку глави РПЦ, то бодай згадку про гоніння на УГКЦ у радянський час.

"Східна політика" Ватикану практично не змінилася з тих часів. Ми можемо критикувати її, називати інертною, але поряд з тим мусимо змиритися з одним прикрим фактом - ватиканська політика, як і світова, не обертається довкола українців.