Жук у мурашнику. Як звільнення Савченко може повернути сенс в українську політику

Звільнення Савченко без жодних сумнівів було однією з найочікуваніших подій, які лише могли статися у сучасній Україні. Не дивний ажіотаж, який викликало повернення полоненої на батьківщину. Не дивне захоплення, із яким Савченко зустрічають вдома.

Але всі ці емоції стосуються того жахливого періоду, коли вона залишалася у полоні. Як тільки президентський літак приземлився у Борисполі, той період закінчився. І почався зовсім інший - період Савченко в українській політиці.

Для багатьох ця людина в найближчий час буде найбільшим авторитетом. Смілива та зухвала перед обличчям зла, Савченко здається пересічній людині єдино правильним взірцем поведінки під час війни.

На тлі безперервного політичного балансування, в якому цінності Майдану займають з кожним днем все меншу вагу, стиснувшись, здається, до мікроскопічних масштабів у порівнянні із необхідністю задовольнити інтереси партійних спонсорів, врахувати побажання ситуативних соратників, відтіснити подалі ситуативних конкурентів (необхідне підкреслити), звільнена бранка з путінської в'язниці видається істотою з іншого світу.

Вона й є істотою з іншого світу - в той час, коли її брали в полон, ще не було ніяких мирних домовленостей. Ще не було зрозуміло, де зупиняться російські танки і чи зупиняться взагалі. Це час добровольців, час радикальних дій та чорно-білої картини світу.

І зараз багатьом здається, що нам дуже не вистачає рішучості того періоду, коли страх змушував бути сміливими. Для цих людей поява Савченко - це повернення духу боротьби в умовах, коли наступ на всіх фронтах - від військового до реформістського - зав'яз в окопах позиційної боротьби.

Для інших Савченко з її безапеляційністю та простотою уявлень про політику здається якщо і не небезпечною, то, принаймні, деструктивною.

Ці люди, затамувавши подих, чекали, щоб під час вручення нагороди із рук президента вона не почала рубати правду-матку прямо в обличчя голові держави. І найпершим із цих людей, мабуть, був сам президент.

Однак чого чекати від Савченко, не знає не лише влада, але й її найзапекліші критики. Зустріч колишньої полоненої з Юлією Тимошенко - обом вже незабаром доведеться сидіти пліч-о-пліч у парламенті - чудово показує, що між аптечно розрахованою критикою цинічного популіста і людиною, що щиро ненавидить, є величезна різниця. І перша відверто не знає, чи зможе контролювати останню.

Але це побоювання притаманне не лише політичній еліті, яка чудово розуміє, що може стати об'єктом того самого щирого та нестримного гніву Савченко.

Із певним острахом до неї не можуть не ставитися ті, хто знають ціну нинішнього крихкого миру, який досягнуто почасти за рахунок ганебних компромісів.

Але ці компроміси, мабуть, врятували не одне життя. І можливо, як мінімум, одну країну. Це побоювання притаманне тим, хто добре знає, що здаватися "своїм", патріотом, для щирих, але недосвідчених людей дуже легко. Не менш легко, ніж брехати і красти в країні клептократів.

Для цих людей Савченко є уособленням тієї деструктивності, що, руйнуючи погане, зносить на своєму шляху і все, що залишилось доброго, тим більше що за останнє доводилося боротися з останніх сил.

Колись брати Стругацькі написали свого "Жука в мурашнику" - роман, у якому сите життя розвиненого людського суспільство порушується появою несподіваної знахідки. Люди раптом знаходять у Всесвіті залишений іншою цивілізацією саркофаг із маленькими людськими дітьми, такими ж самими, як земляни, що їх знайшли.

Земляни раптом постали перед дилемою - як ставитися до знайд. Як до людей, що мають повне право вільно вирішувати власну долю, таким чином знехтувавши безпекою, чи як до потенційних "часових бомб", підкинутих прибульцями, таким чином забувши про те, що вони передусім люди? Жахливе питання, на яке, мабуть, немає правильної відповіді.

Савченко приречена стати нашим "жуком у мурашнику". Кожен з нас буде змушений знову поставити собі незручні питання. Чи достатньо він зробив для того, аби його країна перемогла у війні із агресором чи стала нарешті країною, за яку не соромно воювати?

Чи вартий мир угоди із совістю та чи варта перемога людської крові - передусім крові тих, хто опинився на лінії вогню без власного бажання?

Зрештою, чого ми досягли за ті майже два роки, поки Савченко була у в'язниці?

Змусити нас знову відповідати собі на ці питання - мабуть, найкраще, що колишня бранка може зробити, аби повернути хоч трошки сенсу в українську політику.