Чим ловля бліх відрізняється від реформ

Темпи реформ, які, звісно ж, необхідно прискорити, улюблена тема української еліти. Про це люблять поговорити і президент Петро Порошенко, і прем’єр Володимир Гройсман, не кажучи вже про політиків, менеджерів та іноземних експертів з оточення найвищого начальства.

Тема ідеальна. Почувши про необхідність прискорення темпів реформ, журналісти кивають головами, рідко коли знаходяться оригінали, котрі наважуються запитати, а чому ж ті зміни відбуваються так повільно?

Думка про те, що поспіх - не найкращий порадник навіть у кризовій ситуації, якось ніколи не спадає на думку представникам української еліти, і треба сказати, даремно.

Принаймні, таке відчуття виникає, якщо прочитати книгу норвезького соціолога Стейна Рінгена «Народ дияволів. Демократичні лідери і проблеми підпорядкування». Норвезький соціолог аналізує західні реформаторські і управлінські  практики, зокрема, американські та британські, проте риси характерні для українського підходу до справи, зокрема поспіх в важливих справах, настільки очевидні, що впадають у вічі.

Намагання високого начальства прискорити процес постійно призводить як не до катастроф, то до необхідності переробляти зроблене.

Як наслідок норвезький професор робить висновок, що, порівняно зі скандинавськими країнами, Велика Британія та США погано управляються. І головна причина цього - відсутність продуманих процедур підготовки урядових рішень та поспіх начальства.

Цій управлінській моделі норвежець протиставляє скандинавський підхід, де в принципі не прийнято поспішати. "У Скандинавії повільність процесу прийняття рішень  - норма", - каже професор Рінген. 

І приводить приклад пенсійної реформи, яку в Норвегії реалізували в 2009 році, але готувалася вона безперервно з 2001 року. Робота йшла постійно, але без авралів, поспіху та приступів паніки, мовляв, кудись не встигнуть.

У норвежців не прийнято вкидати в парламент підготований десь в надрах уряду законопроект і голосувати за нього під крики: «Давай, давай! Країна гине!».

Натомість у Норвегії у профільному парламентському комітеті вивчають, у чому проблема, спілкуються з зацікавленими сторонами, спільно з урядом розробляють пропозиції змін, і при необхідності компенсації тим, хто може щось втратити.

Як правило, повноцінний цикл підготовки реформи триває 3-4 роки. Довго? Можливо. Але як наслідок - приймаються рішення, котрі немає необхідності змінювати кожні півроку. Щоправда, у скандинавського підходу є недолік – для його реалізації треба багато і постійно  працювати депутатському корпусу і уряду.

Цікаво відзначити, що критика поспіху в реформуванні і прийнятті урядових рішень, яку провадить Стейн Рінген, перегукується з ідеями російського економіста Віктора Полтеровича, який вважає, що поспіх при проведенні економічних реформ призводить до плачевних наслідків.

Академік Полтерович відзначає, що за останніх років двісті головне джерело ідей реформаторів - приклад інших, більш розвинених країн.

Багатьом здається, що все, що треба зробити, - це швиденько запозичувати хороші інститути розвинутих країн: ринок, суди, закони про банкрутство, іпотеку. Це генеральний напрямок реформування в будь якій країні світу від Польщі до Сінгапуру. В тому числі і в Україні.

Проте за реформи беруться десятки країн, а успіху досягають одиниці. Виникає питання чому? На думку академіка Полтеровича, поспіх і запозичення занадто "передових" інститутів - типова помилка.

Реформатори часто потрапляють у пастку, намагаючись перейняти найпередовіші ідеї і методики. Яскравий приклад: спроба впровадження в Україні (і в Росії) на початку 1990-х років прогресивного оподаткування доходів фізичних осіб.

Для вчорашніх радянських громадян це виявилося категорично неприйнятним. Більшість тих, кому було що платити, сховалися в тінь. Це типовий приклад закону, який спокушає людей його порушувати.

Академік Полтерович переконує, що запровадження закону про оподаткування доходів фізичних осіб було помилкою, більше того, виправлення помилки теж стало помилкою.

Чому?

Бо коли шукали, як виправити ситуацію, і запровадили плоску шкалу оподаткування, то пообіцяли, що це назавжди. Тепер будь-які спроби змін сприймаються в штики.

У тій же Польщі, батькові економічних реформ, професору Лєшеку Бальцеровичу вдалося досягти зниження податків, але плоску шкалу оподаткування для пересічних громадян, запровадити не вдалося. 

Ще більш показова ситуація з корупцією яку з усіх сил поспішають  подолати українські реформатори. Свого часу США мали аналогічну проблему з корупцією. У середині XIX сторіччя в США були скасовані майновий ценз і цілий ряд інших обмежень права голосу на виборах.

Громадські посади стали виборними - здавалося б чудово, можна насолоджуватися прогресивними досягненнями. Однак політичні партії зробили демократичні інститути інструментом збагачення партійних босів. Вони розподіляли посади серед своїх прихильників, не беручи до уваги ні кваліфікацію, ні компетентність.

Гроші і особиста відданість стали основними критеріями. Країну захлеснула корупція. Зміни стали можливі лише в результаті поступового розвитку громадянського суспільства.

Виник потужний прогресивний рух, який об'єднував представників середнього класу, дрібних бізнесменів, фермерів, фахівців і частина політиків.

Вони вимагали, щоб адміністративні служби керувалися строгими правилами і щоб призначення чиновників на посади визначалося їх досвідом і кваліфікацією.

Вони наполягали на централізації, стандартизації та спрощенні адміністративних процедур відповідно до принципів ієрархічного управління.

Врешті-решт вони домоглися успіху - чиновників змусили грати за правилами. Проте, перемога аж ніяк не була швидкою, процес зайняв років зо 20, а повністю викорінити корупцію не вдалося й донині незважаючи на потужні протестантські традиції Америки.

Аналогічна ситуація й з приватизацією. В Україні регулярно бідкаються тим, що темп реформ впав, і захоплюються польською «шоковою терапією». Проте, якщо придивитися до того, як реформувалася Польща, то виходить дещо інша картина.

Насправді ж Польща проводила реформи і приватизацію набагато повільніше, але, разом з тим, послідовніше, ніж Україна. Оголосили план Бальцеровича справді швидко, але приватизацію проводили без поспіху і за гроші.

Спочатку малі підприємства, коли ситуація в країні стабілізувалася середині, і тільки під кінець 1990-х взялися за приватизацію великих підприємств.

Як відзначає колишній прем’єр, до недавнього часу голова Національного банку Польщі Марек Белька, масової приватизації в Польщі не було. Була програма загальної приватизації, але навколо неї, за його словами, було більше пропагандистського шуму, ніж реальних дій.    

За даними Полтеровича, навіть найбільш передова країна з східноєвропейських - Словенія, близька до західноєвропейських країн за рівнем виробництва на душу населення, - проводила приватизацію протягом шести років, а, наприклад, в Україні або Росії примудрилися її закінчити в основному за півтора-два роки.

При цьому Словенія перевищила рівень виробництва 1990 року за два роки, Польща - за чотири, а Україна і до революції не змогла цього зробити, а тепер уже й так виглядає, що й не мріє.

Цілком логічно виникає питання: як можна діяти інакше? Чи можна якось по-іншому підійти  до реформування країни? Виявляється можна.

Проте тут не варто все починати з нуля і перевертати всю країну з ніг на голову. Якраз навпаки, треба підтримати природну еволюцію існуючого інституту.

Академік Полтерович говорить про стратегію «вирощування». За основу беруть якийсь існуючий інститут і поступово його модифікують, щоб він «виріс» в більш передової, більш ефективний.

І якщо, для прикладу, інститут вільного ціноутворення вводили чи не в один день, то в Китаї цей процес зайняв близько 17 років.

Підприємствам буквально сказали: все, що ви зробите понад план, ви можете продавати за ринковими цінами; можете вибирати, що робити, кому продавати, де закуповувати сировину, - все це ваша справа. Поступово частку планової продукції скорочували. Результат ми бачимо: Китай - колосальна економічна потуга, друга економіка світу.

Натомість Україна - найбідніша країна Європи, країна фінансовий карлик, як не прикро це констатувати. Навряд чи плачі над невисоким «темпом» реформ допоможуть нам стати успішнішими як країні.

Натомість, якщо б вдалося перейняти «скандинавську» методику і більш ґрунтовно готувати зміни, вивчаючи реальний стан справ, розуміючи, кому і що вигідно, та враховуючи інтереси тих, хто може потенційно постраждати, то результати були б куди кращі.

Проте такі підходи в Україні не популярні, оскільки вимагають більше праці саме від представників начальства, а це у нас в країні неприйнятно. 

Щоправда, у такому стані речей є своя користь: українці завжди  мають можливість пересвідчитися в справедливості давньої приказки про ситуації, в яких поспіх буває корисним.