Через 500 років. Навіщо султан Ердоган завойовує Сирію

Протягом найостаннішого часу ситуація в охопленій війною Сирії зазнала кардинальних змін.

Початок турецького вторгнення на північ країни, формальним приводом для чого став вибух в місті Газіантеп, докорінним чином змінило розстановку сил на сирійській шахівниці.

Операція «Щит Евфрату», офіційною метою якої було проголошено очищення прикордонної смуги від бойовиків «Ісламської держави», розпочалася 24 серпня і відпочатку мала приголомшливий успіх – турецькі збройні сили, яких підтримують бійці сирійської опозиції, відразу ж встановили контроль над рядом селищ і прикордонним містом Джараблус.

Фактично, ісламісти і не чинили будь-якого серйозного опору переважаючим силам, швидко відступаючи на південь.

Курди чи ісламісти: яка основна мішень

Танки Туреччини в місті Джараблус, Сирія

Чимало аналітиків відразу ж висловили думку, що анти-ідилівська спрямованість операції насправді – лише ширма.

Справжня ж мета турецького керівництва – ізолювати курдів, не давши двом курдським анклавам в Сирії об’єднатися і утворити де-факто незалежну державу вздовж усього турецько-сирійського кордону за прикладом іракського Курдистану.

Така «держава» повністю відрізала б Туреччину від Сирії зокрема та всього арабського світу загалом, позбавивши впливу на весь Близький Схід, що для Анкари є категорично неприйнятним.

І дійсно, непереборні протиріччя між турками та курдами намітилися з самого початку інтервенції. Анкара зажадала, щоб курдські «Загони народної самооборони» (YPG), відступили на схід від Евфрату, залишивши в тому числі нещодавно звільнене від бойовиків Халіфату місто Мандібж.

Курди прогнозовано відмовилися, звинувативши Туреччину в незаконному вторгненні у країну. Такі «непорозуміння» швидко переросли у справжній конфлікт, в ході якого турецька армія застосувала важке озброєння, включаючи авіацію. Турки заявляють про «знищення десятків терористів YPG», курди, у свою чергу, рапортують про спалення кількох танків супротивника.

Інтереси великих гравців

Родзинкою ситуації є те, що курди є основними і випробуваними союзниками США у боротьбі з «Ісламською державою». Операції YPG підтримуються американськими ВПС з повітря, інструктори Пентагону тренують та озброюють курдських бійців, спецпризначенці Сполучних Штатів воюють пліч-о-пліч з курдами.

Проте в Білому домі підтримали турецькі вимоги стосовно евакуації загонів YPG на східний бік Евфрату, пригрозивши в іншому разів залишити курдів без підтримки.

Врешті-решт, політичний тиск Вашингтону та загроза масштабного наступу турецької армії на курдські позиції змусили курдських лідерів піти на поступки.

У понеділок керівництво YPG заявило про намір відступити на протилежний берег річки, проте до цього часу виведення курдських загонів так і не розпочалося.

Ще більший подив викликає реакція Кремля на турецьке вторгнення – точніше, цілковита відсутність такої. Невідомо, чи існують якісь російсько-турецькі домовленості з цього питання, а чи турецький лідер діє на власний розсуд. Залишається фактом: і Вашингтон, і Москва надали Ердогану повну свободу дій у Сирії.

Варіанти розвитку

А от як скористається Анкара такою можливістю – питання відкрите. Своє завдання-мінімум – не допустити створення суцільного курдського анклаву вздовж кордону – турецькі збройні сили вже виконали.

Так само реалізовано інше, не менш важливе, завдання: створено захищений плацдарм, звідки бійці сирійської опозиції можуть продовжувати свої операції, не побоюючись атак російської авіації.

Теоретично, Ердоган може зупинитися на досягнутому. Але може також розпочати широкомасштабний наступ на контрольовані курдами території, щоб повністю знищити ненависні загони YPG, яких в Анкарі вважать пов’язаними з оголошеною поза законом турецькою Робітничою партією Курдистану.

Інша опція – притримуючись задекларованої мети операції, продовжувати наступ на позиції «Ісламської держави». В цьому випадку, рухаючись на південь, турки дуже швидко досягнуть сакрального для Халіфату міста Дабік.

Ісламісти вірять, що поблизу Дабіка, за переказами давніх хадісів, має відбутися «Остання битва людей» між мусульманами та силами «Риму», після якої настане Кінець світу. Чимало богословів ІДІЛ вважають, що під «Римом» мається на увазі саме сучасна Туреччина, розташована на територіях колишньої Східної Римської імперії.

За півтора роки ісламісти встигли перетворити місто на справжню фортецю, взяти яку з наскоку навряд чи вийде. А початок штурму Дабіку підтвердить вірність давніх хадісів і сакральну суть Халіфату для десятків, якщо не сотень тисяч його прихильників, які можуть рушати до Сирії з усього світу. Втім, немає сумніву, що друга за чисельністю армія НАТО відносно легко впорається з таким ворогом.

Нарешті, продовжуючи наступ, турки та їх сирійські союзники можуть перейти до зіткнення з основним ворогом останніх – військами президента країни Башара Асада, якого Анкара вже кілька років намагається скинути руками повстанців.

І, якщо за Асада не вступляться росіяни (що сумнівно, враховуючи сплеск російсько-турецької дружби), урядові війська досить швидко будуть розбиті, а в Дамаску сяде проердоганівський уряд.

Султан Реджеп: історія повторюється

Цікаво, що всі події відбуваються рівно через п’ятсот років після іншої епохальної битви біля Дабіка. Тоді, 24 серпня 1516 року, війська османського султана Селіма І вщент розбили армію єгипетських мамлюків, завоювавши Сирію і посадивши в Дамаску і Алеппо турецьких намісників. Наслідком битви стало повне домінування Османської імперії на Близькому Сході протягом багатьох століть.

Чи повториться історія в ці дні – покаже час. Наразі у новітнього султана Реджепа Ердогана є всі можливості повторити успіх п’ятсотрічної давнини: армія, здатна легко розправитися з усіма сирійськими партіями;  потужний внутрішній союзник, якому можна буде доручити управління в Дамаску; мовчазна згода основних геополітичних гравців.

Нарешті, прихильність світового співтовариства, яке привітає будь-кого, хто розправиться з терористами ІДІЛ і принесе нарешті мир на багатостраждальну сирійську землю.