Святослав Шевчук: Ми повинні зрозуміти, що відповідальні не тільки за себе, але і за свою країну

Нещодавно в одній зі своїх проповідей ви сказали, що люди шукають не агнця, а, скоріше, козлище, на якого перекласти свої турботи, щоб відволіктися від власної відповідальності.

Для вас питання власне відповідальності – це щось таке, що ви вважаєте сьогодні для українців дійсно важливе та ключове питання, що Ви зараз про це говорите?

Безперечно. Ми сьогодні як ніколи повинні зрозуміти, що кожен з нас є відповідальний не тільки за себе, але й за свою країну та суспільство. Ми не маємо права перекласти нашу відповідальність на іншого, щоб хтось для нас збудував нашу країну, щоб хтось замість мене захистив мою рідну землю, щоб хтось за мене забезпечив мені якісь земні блага і мене забезпечував, годував, створював мені необхідні вигоди у цьому житті.

Ми сьогодні як ніколи повинні зрозуміти, що злочинно втікати від відповідальності. От образ такого цапа-відбувайла, це є, з одного боку, втеча від відповідальності, а з іншого боку – перекладання відповідальності на когось іншого.

Натомість коли ми вглядаємося сьогодні у Великодню п’ятницю, в нашого спасителя, ми можемо почути та побачити, що багато хто навіть з апостолів відмовляли його. «Ну навіщо тоді страждати? Навіщо тобі йти на хрест? Нехай з тобою такого не станеться», - говорив Петро. А Христос дуже різко відповів: «Геть від мене, сатана! Тому що ти думаєш не про те, що Боже, а про те, що людське». Тому я думаю, що сьогодні ми повинні зрозуміти, що відповідальність є невідмінною складовою свободи. Свобода завжди пов'язана з відповідальністю. Якщо ти хочеш бути вільним, ти маєш бути відповідальним.

Українське суспільство потерпає від тотальної недовіри. Військо та церква - це залишилися два інститути, яким люди ще більше довіряють, ніж недовіряють, на відміну від влади, політики, навіть мас-медіа. Чи відчуваєте Ви свою особисту відповідальність як пастора церкви та своєї церкви за те, щоб рухати суспільство до якихось змін? Як Ви виявляєте це?

Я хочу дуже подякувати усім тим людям, які довіряють церкві. Тому що сьогодні, коли ми говоримо про церкву в однині, ми розуміємо різні церкви, різні конфесії. Але перш за все ми розуміємо спільноти людей, які керуються вічними цінностями, які мають якісь дуже чіткі, водночас випробувані століттями життєві орієнтири. І тому, я думаю, відповідальність церкви в сучасних обставинах якраз і полягає в тому, щоб надавати нашому народові у такий скрутний та непростий час життєві орієнтири, допомогти побачити якусь більш далеку перспективу.

Бо в час страждання, в час війни, в час великого болю та крові люди ставлять перед собою фундаментальні питання. Ось ми почали нашу розмову з питання про смерть. Один з сучасних філософів говорив: «Якщо я не знаю, для чого вмираю, я не знаю, для чого я живу». Тому церкви мають сьогодні величезну відповідальність. З одного боку, через те що саме нам Господь Бог наш, Ісус Христос, доручив слово Істини. І ми покликані самі нею жити як віруючі люди, але повинні теж цю істину відкривати іншим.

Церква не існує для свого власного задоволення. Церква не є метою сама в собі. Церква як спільнота віруючих людей є завжди дорогою, завжди посередником, нагодою та можливістю. Тому я думаю, що сьогодні саме ті люди, які втілюють у своє особисте життя засади свободи та відповідальності, мають великі завдання на тих твердих фундаментах Божественної Істини будувати українське суспільство. Але я думаю, що є й інше соціальне завдання церкви.

Повірте мені, сьогодні в Україні є дуже багато добрих справ та ініціатив, є дуже багато добрих починань, навіть добрих реформ, які хочуть, планують здійснити відповідальні фахові люди. Тому церква повинна підтримувати, скажімо, кредитувати кредитом довіри ті добрі справи, які де-факто допоможуть нам збудувати краще суспільство. Отож, думаю, що сьогодні церква повинна бути каталізатором змін, оновлення. Джерелом надії, що Україна є і Україна буде.

Ви сказали, що є якісь гарні реформи, які, з вашої точки зору, мають бути позитивними. Які б ви підтримали і як пастор, і як голова церкви.

Дозвольте мені не виокремлювати якісь окремі реформи. Нехай це буде відповідальність наших читачів – приглянутися і оцінити. Тому що я вірю в їхню зрілість та здатність критично мислити. Хоча, скажімо, одна з ключових реформ або справ, яку наше суспільство сьогодні повинно серйозно намагатися здійснити, це є, наприклад, усі заходи для боротьби з корупцією.

Для того щоб наш рух вперед був незворотнім. І багато інших справ, які мають на меті втілення чотирьох основних засад соціального вчення церкви. Я би сказав, що це є рецептом успіху нашого українського суспільства. Тому я подав, можливо, ці засади як критерії оцінки, а наші слухачі (читачі) вже самі зможуть оцінювати дії експертів, державних мужів, чи навіть політиків.

Перша засада, я думаю, найважливіша - це гідність людської особи, повага до людського життя – від зачаття до природної смерті. Ось всі ті справи, реформи, зміни, які допомагають людині відчути, що її поважають, її гідність - шанують, її життя належним чином поважають та захищають, повинні бути здійснені. Я пригадую, як дуже спонтанно події на Майдані і назвали Революцією Гідності, тому що ми заявили, що ми хочемо жити як гідні відповідальні громадяни у вільній державі. Друга засада – це засада спільного блага. Очевидно, що кожен з нас є унікальною, гідною, неповторною особою.

Але ми повинні зрозуміти, що ми є істотами суспільними, соціальними. Без відчуття спільного блага, суспільство просто розпадеться. Після років колективізації ми маємо велику спокусу впадати в такий собі індивідуалізм, коли кожна окрема людина відчужується від держави, спільноти і каже «це не моя справа». От ми згадували цапа-відбувайла.

Але спільне благо - це щось таке, що створює фундамент нашого суспільного буття. І тому, я думаю, усі ми повинні бути здатні піднятися над своїми егоїстичними, вузькокорпоративними інтересами задля спільного блага нашого народу, нашого суспільства та держави. Третя засада – це засада солідарності. Це означає, що я десь маю відчувати відповідальність не тільки за себе, а й за свого ближнього.

Ось чому сьогодні, наприклад, волонтери мають такий великий кредит довіри у суспільстві? Бо це є втілення засади солідарності. Ми солідаризуємося з тими, хто потребує допомоги, хто слабший, потребує захисту. Ми ділимося своїми талантами, ресурсами і благами і таким чином будуємо справедливе суспільство.

А четверта засада, можливо найбільш невідома, це субсидіарність, яка не має нічого спільного з субсидіями.  Але це є підтримка приватної ініціативи. Ця засада означає, що вищестоящі інстанції не повинні узурпувати, перебирати компетенції тих громад, спільнот, які можуть на нижчому рівні краще виконувати ті чи інші завдання. Ось чотири засади – ключ до успіху будівництва успішного, справедливого суспільства.

Чи відчуваєте Ви підтримку Папи Римського Франциска в цій ситуації, яку переживає Україна? З одного боку, ми бачимо, що є ініціативи Папи, а з іншого – ми бачимо зближення з російською православною церквою. Як Ви до цього ставитеся? 

Найперше хотів би сказати, що один із способів підтримки України з боку Святійшого Отця – це саме солідарність. Коли Папа солідаризується не лише в особистій молитві, не лише в певних закликах і зверненнях, а й в у конкретних справах. Навіть коли йдеться про папську дипломатію, яка має трохи інший характер, ніж дипломатія світських держав, але вона завжди є дипломатією захисту гідності людської особи і солідарності з тими, хто є найслабшим або є жертвою якихось несправедливостей.

Тому він сьогодні розуміє, що Україна сьогодні є жертвою несправедливої агресії, і з нами солідаризується в чіткий видимий спосіб. Очевидно, що сьогодні Святійший Отець, як і попередники, шукає можливості діалогу з усіма тими, хто до цього діалогу є відкритим. Нас, можливо, це дуже вразило, що донедавна з боку Московської церкви була абсолютна закритість до діалогу з Святійшим престолом.

Завжди ставилися ті чи інші умовини, щоб зустріч між Папою та патріархом відбулася. Але ми бачимо – дуже якась цікава зміна настала. Тобто не так міняється Папа у своїй поставі по відношенню до своєї місії до світу, як выдбулася зміна з боку Москви. І ця зміна як раз полягає у тому, що ті, що колись були закриті та говорили «ні», ось сказали «так». Очевидно, ми можемо по-різному це оцінювати.

Ми, можливо, до кінця цього не розуміємо. Але я переконаний, що потрібно будувати мости і творити будь-які можливості для діалогу. Бо саме в діалозі як в необхідному інструменті спілкування можна вирішувати вже якість труднощі, запобігати якимось ускладненням, проблемам і вирішувати конфлікти.

Чи не є насправді оця зміна позиції російської православної церкви лише ходом в інформаційній війні? 

Все може бути. Я думаю, що до кінця історія відкриє нам всі інтереси. Але я думаю, що те, що нам як українцям важливо зрозуміти, що ніхто за нашими плечима не торгує нашими душами чи нашими справами. Святійший Отець завжди був та буде солідарний з тими, хто є жертвою несправедливої агресії, і він про це теж у своїх особистих зустрічах неодноразово говорить: способами, термінологією, мовою, яка відповідає стилю дипломатичного служіння римської апостольської столиці.

Але для нас є дуже важливо, що він теж порушив мовчанку довкола війни проти України. Ми знаємо, що однією складовою теж цієї гібридної війни є замовчення того, що невигідно, що десь не підпадає під ідеологічні кліше. І тому от в останній час в Європі про нашу трагедію прямо перестали говорити мас-медіа, інші суспільні джерела комунікацій. І тому Святійший Отець зламав мовчанку – знову про Україну згадали. Знову наш біль був почутий світом.

Українська Греко-Католицька Церква дуже багато працює на сході України. Водночас РПЦ називає вас прямо прихильниками війни. З цієї точки зору скажіть, люди чують цю пропаганду, як Ви бачите зміну ставлення до української ГКЦ людей на сході? Чи відчуваєте Ви цей тиск пропаганди і як на нього реагуєте?

Очевидно, що пропаганда є, адже створюються певні упередження чи культивуються якісь ідеологічні кліше ще з комуністичних часів. Я б сказав, що найкращий спосіб розвінчати неправду - це є показати істину, тобто посвідчити істину. Ми сьогодні, якщо йдеться про зону конфлікту, працюємо на трьох рівнях.

Перший рівень – ми працюємо з нашими військовими і тими, хто захищає Україну. І, фактично, присутність наших капеланів якраз і є допомогою нашим солдатам – як в таких нелюдських умовах залишитися людьми, як вберегти нашого солдата від ненависті. Тому що ненависть не породжує героїв, а тільки злочинців. Героїв породжує любов, любов до своєї Батьківщини, рідної землі, і це є те джерело сили, яке наші капелани намагаються відкрити для наших військовослужбовців.

Другий рівень нашої присутності – це є праця з постраждалими від війни, зокрема, в сірій зоні. До речі, до мене навіть писали керівники районних державних адміністрацій з сірої зони та просили відкрити нові наші осередки Карітас для того, щоб допомогти нашим людям.

Наскільки я розумію, Благодійний фонд Карітас навіть намагається працювати в Донецьку та Луганську?

Богу дякувати, що ми це можемо здійснювати. Очевидно, що ми теж є присутні і хочемо бути, працювати по той бік лінії розмежування. На жаль, сьогодні гуманітарні організації та фонди не мають можливості працювати на окупованій території.

Мені дуже прикро це стверджувати, але ми там насправді спостерігаємо ознаки дуже серйозної гуманітарної кризи, просто гуманітарної катастрофи. Ситуація щоразу погіршується. Міжнародні інституції не мають змоги там працювати саме через те, що не мають можливості безпосередньо доставити допомогу особам, які її потребують. Завжди пропонуються якісь посередники, і ми ніколи не маємо впевненості, що наші засоби допомоги дійдуть до адресата.

Але, тим не менше, на окупованих територіях присутні наші священнослужителі, діють наші громади. І це, можливо, чи не одинока мережа тих релігійних людських стосунків, які ми теж використовуємо, щоб підтримати та допомогти тим, хто цієї допомоги потребує і шукаємо різних способів, як бути поруч з людьми.

На моє переконання, і те, що ми спостерігаємо, дуже багато простих людей стали просто заручниками на тій території, потрапили в пастку різних військових злочинців, які зі зброєю прийшли на українську землю. І тому ми повинні про них пам’ятати та за них молитися.

Ви багато говорите про необхідність подолання корупції. Статистично корупції стало менше, але люди вже не хочуть її бачити взагалі. Що б Ви сказали людям, які бачать зло? Як їм на нього реагувати?

Перше: повірте, що корупцію можна подолати, вона не є всемогутньою. Силою Божою та нашим особистим прикладом ми можемо це зробити. Друге: подолання корупції залежить від кожного з нас. Як ми собі скажемо «ми не беремо, не даємо хабарів», можливо, нам одразу легше не стане.

Ми мусимо переоцінити та почати наново жити. А давайте це зробимо. Повірте мені, що корупцію можна подолати спільними зусиллями і з Божою допомогою.