Український урок Голокосту. Як відсутність власної держави зробила українців співучасниками геноциду

В той час, як на травневі свята увага українців традиційно прикута до історичних та ідеологічних баталій довкола річниці завершення Другої світової війни, один із найважливіших уроків цієї війни залишається непомітним для широкої аудиторії. Яким чином сталося так, що протягом декількох років більша частина єврейського населення була нелюдським чином вбита?

Та як сталося, що убивцями євреїв, а також ромів, поляків, українців, білорусів, литовців, латишів, естонців, а також росіян, які стали жертвами масового насильства нацистів, були не лише звичайні німці, але й ті самі поляки, українці, білоруси, литовці, латиші, естонці та росіяни?

Усі ці питання зазвичай залишаються поза увагою у ці травневі дні, коли йдеться запекла суперечка щодо того, чиї подвиги є святішими. Американський історик Тімоті Снайдер пояснює таку забудькуватість так званим "парадоксом Аушвіца". Про це явище він пише у своїй нещодавно опублікованій в Україні книзі "Чорна земля", де докладно аналізуються фактори, що уможливили одну із найбільших трагедій 20-го сторіччя.

В той час, як явище Голокосту в масовій уяві зазвичай пов’язується із німецькими таборами смерті на кшталт того самого Аушвіца, більшість євреїв померли не у газових камерах концтаборів, а у спеціально викопаних для цього ямах Східної Європи, як це було у київському Бабиному яру. Саме кулі, а не газ є основною зброєю Голокосту. І гвинтівки, з яких ці кулі були випущені, тримали в руках не лише німці, але й місцеве населення.

Втім, не варто звинувачувати Снайдера у підігруванні російській пропаганді. Попри трохи спекулятивний заголовок цієї статті, історик добре показує, що українці у цій трагічний історії відіграють анітрохи не більшу роль, ніж інші східноєвропейські народи, представники яких так само охоче допомагали нацистам розстрілювати мирне єврейське населення своїх зруйнованих держав.

Найприкметніше, що серед нацистських колаборантів, згідно зі Снайдером, виділяються не націоналісти, як місцеві, так і ті, що повернулися із іміграції разом із приходом нацистів. У перших рядах у більшості випадків були місцеві комуністи, які таким чином прагнули показати свою лояльність вже новій окупаційній адмінстрації. Адже найкривавіші події Голокосту відбувалися саме на тих територіях, які пережили подвійну окупацію - спочатку Радянським Союзом, а потім - нацистською Німеччиною.

Саме подвійна окупація, кожна з яких призводила до ще більшого руйнування державних інституцій на цих землях, і зробила можливими усі ті жахливі злочини Голокосту, подібні до Бабиного яру. "Парадокс Аушвіца" полягає у тому, що в Німеччині, в якій, попри нацистську диктатуру, продовжували діяти нехай і дискримінаційні, але закони та бюрократи, що їх виконували, вбити особу "нижчої раси" було набагато важче, ніж на території, де панувало беззаконня. І шанси на виживання німецького єврея були набагато вищими, ніж шанси на виживання його співплемінника в Україні, Білорусі, Польщі, Литві, Латвії, Естонії та Росії.

Аби відправити німецького громадянина, нехай і "другого сорту", до концтабору треба було пройти цілу низку бюрократичних процедур - не просто дегуманізувати особу, а забрати у неї усі права, що гарантуються громадянством. Те саме стосувалося і держав, які Німеччина окупувала, але зберегла там місцеві державні інституції та процедури.

Відомий усім приклад порятунку майже усіх євреїв Данії пов’язаний не із надзвичайною шляхетністю данців, а із тим, що вони зуміли зберегти відносний суверенітет навіть під час окупації нацистами. Не лише у Данії, але й у Франції, Бельгії, Нідерландах "остаточне розв’язання" відбувалося, але шанси євреїв на виживання зберігалися.

Там, де держав і громадян вже довгий час реально не існувало, можна було не лише вбивати усіх кого заманеться без жодних наслідків. Так само легко можна було змушувати місцеве населення вбивати одне одного таким чином, як це буде вигідно окупанту. Україна, на рівні із іншими зруйнованими СРСР та Німеччиною державами, була тим місцем, де все це успішно відбулося.

Не варто забувати, що жертвами масових вбивств у Східній Європі, ставали не лише євреї, але й усе місцеве населення загалом. Естонців, розстріляних нацистами у Естонії було в десять разів більше, ніж євреїв. Так само як в десять разів більше естонців, ніж євреїв стало жертвами радянських депортацій до цього. Голокост був одним із найжахливіих, але далеко не єдиним трагічним наслідком руйнування державних інституцій на подвійно окупованих територій.

Книга Снайдера переконливо доводить, що від того, аби стати жертвою злочину чи його співучасником, народи вберігає не їхній менталітет чи якісь особливі риси, а дієві державні та правові механізми, які забезпечують захист власних громадян. А втрата державності може мати трагічні наслідки.

Втім, більшість українських дискусій на День перемоги над нацизмом сконцентровані далеко не на тому, як запобігти повторенню трагедії. І хоча питання збереження державності, мабуть, є найбільш акутальним питанням із усіх можливих у той час, коли Росія знову веде війну, спрямовану на зруйнування української держави, про це, здається, згадують лише в останню чергу. Як можновладці, зосереджені на власних інтересах, так і ті, хто хоче перехопити у них владу, не рахуючись із будь-якими можливими наслідками.