"Війна з Росією". Уривок з технотрилеру генерала НАТО про путінську війну в Україні

Події роману розгортаються весною та влітку 2017 року. У книзі кілька сюжетних ліній і місць: Україна, Латвія, Росія, Брюсель. Усе розпочинається із вторгнення в Україну, потім страждає Латвія, на яку Росія здійснює військовий напад.

Свої завойовницькі плани з підлеглими Володимир Путін проводить у Росії. А в штаб-квартирі НАТО в Брюселі, високопосадовці вирішують, як діяти далі, аби уникнути ядерної війни з Кремлем.

Сюжет і більшість персонажів цього захопливого трилера вигадані, проте деякі герої є прототипами реальних осіб.

Книга "Війна з Росією" допоможе розвіяти поширений серед українців міф про те, що Захід намагається домовитися з Росією, не враховуючи їхніх інтересів. А високопосадовцям, які приймають доленосні для країни рішення, вона допоможе зрозуміти, до чого слід бути готовими у відносинах з Росією.

Цитати з книжки:

Про російську демократію:

Той, хто читає газети або дивиться телевізор, не міг не помітити, що справжня демократія — страшний ворог для президента Росії

Про бездіяльність НАТО

Якщо росіяни таки захоплять країни Балтії, то тоді вже нічого не вдієш — доведеться визнати цей факт. Однак якщо таке станеться, НАТО буде приречене. Альянс функціонує лише для захисту своїх членів, і така бездіяльність зведе нанівець саму ідею його існування. З військового союзу він перетвориться на дискусійний клуб, а їх в Європі вже й без того чимало.

Про автора генерала Сера Річарда Ширреффа

• Річард Ширрефф народився у 1955 році в Кенії, де й провів свої перші роки життя. Освіту здобув у Оксфорді, вивчав там історію. Відразу після навчання він пішов до британської армії і згодом отримав звання офіцера бронетанкових військ.
• За 37 років служби Річард Ширрефф брав участь у багатьох операціях і командував військовослужбовцями різного рівня — від солдатів до найстарших офіцерів. Як командир танкової бригади був учасником першої війни у Перській затоці. Також брав участь у трьох дуже складних операціях у Північній Ірландії. Річард Ширрефф не з чуток знає, як було встановлено мир на Балканах — у Косово та Боснії.
• У 2006–2007 роках він служив в Іраку на посаді командира багатонаціональної бригади. Коли не брав участі у бойових діях, опановував мистецтво війни на курсах, організованих командуванням, а також розробляв засади військової політики і втілював її в Міністерстві оборони та штабі армії.
• Протягом останніх семи років служби він обіймав дві високі командні посади у НАТО — був командиром корпусу швидкого реагування і заступником Верховного головнокомандувача Об’єднаних збройних сил НАТО в Європі.
• Остання посада — одна з найважливіших у стратегічному командуванні Альянсу і найвища серед тих, що їх колись обіймали британські генерали.

Еспресо.TV спільно з видавничою групою КМ-Букс публікує одну з глав роману "Війна з Росією".

03:30, неділя, 21 травня 2017 року

Посольство Великої Британії,

вул. Юріса Алунана, 5, Рига, Латвія

У травні в Латвії розвидняється рано, але небо затягли важкі хмари, і о пів на четверту ранку, коли Марина Крауя розбудила Морланда, було ще темно.

— Прокидайся, Томе... Почалося. Російський десант в аеропорту і в східних районах міста.

Морланд схопився миттєво. Ця ніч була зовсім короткою. Він повернувся до британського посольства зі штабу Національних збройних сил Латвії майже опівночі. Розповівши своїм підлеглим про кібератаку на комунікаційні системи країни, свідком якої став, перебуваючи у штабі, наказав їм бути готовими швидко відступити, адже припускав найгірше.

Вони повинні були тримати напоготові свої рюкзаки, радіо та особисту зброю — стандартні британські піхотні автоматичні гвинтівки SA80 A2 LA85, а також мати щонайменше по чотири магазини 5,56-міліметрових набоїв і достатньо їжі на одну добу. Відтак він трохи поспав, і ось тепер його розбудили.

— Можливо, нам доведеться терміново залишити Ригу, Томе, — сказала Крауя. — Ми повинні рухатися швидко і мати при собі все потрібне.

— А чи не варто тобі потурбуватися про себе, Марино? — Том твердо вирішив, що Крауя не повинна наражатися на небезпеку через нього.

— Ні, Томе. Я робитиму те, що мені наказали. Мій командир велів залишатися з вами. Це важливо. Ви і ваш радіозв’язок можуть виявитися єдиним способом розказати про все світові. — Вона поставила свій речовий

мішок на підлогу, поряд із рюкзаком Морланда. Мала на собі спортивні штани, альпіністські чоботи, футболку і вовняну кофту.

Маринине біляве волосся було зібране на потилиці, обличчя почервоніло від свіжого нічного повітря, а в її очах Морланд помітив блиск, якого досі не було. Ледь стримуючись, щоб говорити спокійно, вона розповіла йому про події нинішньої ночі:

— Я щойно телефонувала в Бюро захисту Конституції. Їм доповіли, що в міжнародному аеропорту висаджується на парашутах російський десант, в одному зі східних районів міста також. Чуєш? Це стріляють там. Батальйон латвійських збройних сил і національні гвардійці, які охороняють аеропорт, відстрілюються, але російські вертольоти скидають все більше і більше живої сили і транспортних засобів. Схоже, нас скоро розіб’ють.

Морланд почав швидко міркувати: «Потрібно попередити Постійний об’єднаний штаб. Потім самому поквапитися до місця події та побачити все на власні очі. Треба підтвердити те, що відбувається».

Крауя здогадалася, про що він думає:

— Ми маємо негайно розповісти про це, Томе.

І знову капрал Стів Бредлі почав налаштовувати обладнання для відеоконференції. За його спокійними вправними рухами неможливо було й здогадатися, що він готує зв’язок не для ще однієї тренувальної вправи, а для повідомлення про початок війни.

На екрані з’явився майор Джеррі Дінґлей із балтійської групи Постійного об’єднаного штабу в Нортвуді, до нього швидко приєднався начальник цієї групи, підполковник Ніколас Ґрехем. І Морланд без усяких передмов і формальностей доповів їм про все, що знав.

Своєю чергою Ґрехем розповів йому, що до Постійного штабу надійшли повідомлення про вихід суден російського Балтійського флоту із Санкт-Петербурга і про фіксацію підводних човнів у районі Риги, Таллінна, Гельсінкі та Стокгольма.

— Нам потрібно знати, що відбувається в Ризі, Томе, — продовжував говорити підполковник. — Командувач Постійного об’єднаного штабу повідомить про все начальнику штабу оборони ще до його доповіді перед Кабінетом міністрів, який має зібратися за дві години у приміщенні

для надзвичайних засідань уряду. Все напевне проходитиме дуже швидко. Ваше завдання — інформувати про те, що коїться. Тепер ви — наші очі на місці подій. Нам потрібні докази висадки росіян: світлини, відеозйомки тощо. Коли отримаєте переконливі підтвердження того, що це регулярні російські війська, надсилайте їх нам негайно, а потім забирайтеся звідти. Ви мене зрозуміли?

Морланд кивнув, не промовивши жодного слова. Він відчував себе приниженим від того, що отримує ці інструкції в присутності Марини. Ось вона — готова ризикувати життям, щоб допомогти йому. А ось він — підкоряється наказу зробити кілька викривальних світлин, а потім утекти.

— І щоб без геройства, — наказав Ґрехем. — Нашому урядові не потрібні мертві або полонені британські солдати в Латвії. Це зв’яже їм руки, політично...

Ґрехем дивився на Морланда з екрана і бачив, що той не згодний із таким наказом:

— Ви нічого більше не можете зробити для Латвії, лише отримати ці світлини. Зрозуміло? Отримати докази і піти. Все.

— Так, сер.

Підполковник говорив далі:

— Вчора з постійною протимінною групою НАТО до Риги прибув мінний тральщик «Падстоу». У нього наказ вивезти вас із Латвії. Він готується відчалити за дві години, тож покваптеся. Рушайте до міжнародного аеропорту і

подивіться, що там відбувається. Нам, щоб висловити протест, спершу потрібні вагомі докази висадки російського десанту і того, що це вторгнення. Потім повертайтеся на «Падстоу».

— Зробимо все, що зможемо, сер. Я доповім вам, щойно ми доберемося до «Падстоу».

Морланд перевірив годинник: за п’ять хвилин четверта ранку. Він почав квапливо міркувати. Вулиці були порожні. Якщо Крауя згодиться їх відвезти, то для того, щоб дістатися місця, звідки можна спостерігати за аеропортом, їм знадобиться не більше сорока п’яти хвилин. Потім ще двадцять п’ять, щоб доїхати до пристані, де стоїть «Падстоу». І хвилин тридцять слід додати, бо раптом трапиться щось непередбачуване... і закруглятися. Він запитально глянув на Крауя. Вона все зрозуміла і кивнула — її відповідь була очевидною:

— Звісно, я вас відвезу.

Морланд знову подивився на екран:

— Передайте, будь ласка, капітану «Падстоу», що ми спробуємо прибути на судно не пізніше ніж о шостій тридцять. Якщо нас не буде до цього часу — значить, щось сталося. Та не хвилюйтеся, ми не шукатимемо неприємностей. Це буде лише розвідка. Ми спостерігатимемо з укриття, і нас не помітять.

— Добре. Хай щастить, — зображення зникло і екран почорнів. Обладнання швидко спакували.

— Ходімо зі мною, хлопці, — Крауя була рішучою як ніколи. — Я взяла «Ленд Крузер» з нашого офіса. У ньому  достатньо місця і для нас усіх, і для обладнання. Знаю короткі шляхи до аеропорту. Подивимося, що там відбувається, і я відвезу вас на корабель. Потім поїду на роботу. Хтось із нас мусить воювати.

Морланд не сказав ні слова, прикро вражений її сарказмом. Справді, скоро він буде у безпеці, повертатиметься в Англію, але попри чіткий наказ почувався так, ніби тікає звідси і кидає її напризволяще. У його голові миттю промайнуло: може, вмовити її поїхати з ним подалі від небезпеки? Але відразу відкинув цю недолугу думку; йому досить було лише раз побачити, як Марина стисла щелепи, щоб зрозуміти: вона не пробачить навіть натяку на таке. І в цей момент він збагнув, що, всупереч усьому, чого його вчили, думав про неї вже як про жінку, а не товариша по службі.

— Посол... — він майже заїкався від збентеження і потреби бодай щось сказати. — Я... я краще піду доповім йому про все.

Поки його люди надягали рюкзаки, брали зброю, інше спорядження та спускалися до машини Крауя, Морланд знайшов посла, який був у своєму кабінеті. Він і його колеги готувалися палити документи. Морланд швидко розповів про новий наказ, попрощався, побажав йому успіху, після чого пішов до своїх.

— Їдьмо, Марино.

Їй не треба було повторювати двічі. Незважаючи на світлофори, Марина швидко вела спустошеними вулицями набиту людьми й обладнанням «Тойоту Ленд Крузер», і вже в перших променях світанкової зорі перетнула міст

через повноводнішу, ніж зазвичай, Даугаву.

Через двадцять хвилин Крауя зупинилася серед багатоповерхівок одного із західних передмість Риги, і Морланд опустив вікно зі свого боку машини. Попереду чулися вибухи, а в повітрі зблискували спалахи і пролітали снаряди. Він перевірив карту. Аеропорт розташовувався за кілька кілометрів від них, і було зрозуміло, що там перестрілка.

— Я можу під’їхати ближче, Томе, — Крауя не виказувала жодних ознак страху.

— Добре, але тільки непомітно, — відповів Морланд. — Нас не повинні бачити.

— Поїдемо юрмальською велодоріжкою. Ми влітку їздимо нею велосипедами на море. Вона достатньо широка для цієї машини і огинає аеропорт. Доріжка тягнеться через ліс, тому нас не помітять.

За п’ятнадцять хвилин вони безперешкодно їхали велосипедним шляхом у лісі. Нарешті Крауя зупинилася, дала задній хід між деревами і вимкнула мотор. Вона рукою вказала на аеропорт, але в цьому не було потреби: стріляли дуже близько. Уже розвиднилося, і Морланд міг розгледіти високу залізну огорожу.

— Аеропорт за деревами. Висаджуємося, — наказав він.

Люди повистрибували з «Ленд Крузера», стали так, щоб було видно місцевість навкруги, і швидко подолали невелику відстань до краю лісу, звідки, як і гадали, було видно північну межу аеропорту. Крауя залишилася в машині, під охороною капрала Педді Арчера, готуючись до швидкого відступу.

Морланд упав на землю, підповз до краю лісу і завмер, лежачи ниць. Він прислухався і поглянув навкруги. Безпосередньої загрози не було. Решта людей зайняли кругову оборону, приготувавши гвинтівки. Він витяг із нагрудної кишені міні-бінокль і подивився в нього зі свого укриття, охопивши поглядом злітну смугу.

«Чорт!» — вигукнув мимоволі. Це була страшна картина. За кілометр від нього на стоянці в клубах диму вишикувалися припарковані зелені пасажирські літаки «Ейр Балтик». Перед сучасною скляною будівлею пасажирського термінала лежав на боці охоплений вогнем гігантський російський вертоліт Мі-26, здатний підняти в повітря близько дев’яноста осіб. Автоматний вогонь вирував над злітною смугою, на траві хвилями здіймалися залишені парашути. Йшла повномасштабна атака на міжнародний аеропорт.

Однак, попри шалену стрілянину на злітній смузі, було зрозуміло, що перевага не на боці захисників аеропорту. Бо ж із просторих черев інших, цілих Мі-26 й далі висаджувалися десантники, які, щойно торкнувшись землі, починали стріляти в бік будівель. Морланд все ж був уражений цими прекрасно підготовленими і дуже хоробрими військовими, які без страху кидалися назустріч смертельному і влучному вогню. Із такою кількістю висаджених військ бій цього ранку міг мати лише один результат.

Потім з іншого кінця смуги пролунали ще сильніші залпи вогню, і в будівлю термінала врізалися снаряди, повидиравши шматки стін та напевне покалічивши людей всередині.

Морланд навів бінокль на машини, які вели вогонь, і коли з дула однієї з гармат вирвався спалах, він побачив те, на що чекав і чого боявся: це були російські гусеничні БМД-4, призначені для транспортування особового складу повітряно-десантних військ. Їх, схоже, скинули з першими парашутами. І не варто сумніватися в тому, що він бачив: це справді була еліта російських десантних військ із найновішим озброєнням. 

Проблема лише в тому, що він був занадто далеко і не міг зробити світлину тієї якості, яку вимагав підполковник. Але ж потрібен абсолютно беззаперечний доказ того, що це — регулярні російські війська, а не якась «третя сторона» чи «ополченці», як, безумовно, стверджуватиме Росія, граючи в ту саму гру, яку вона так довго, вправно і підступно вела в Україні.

Наступної миті, коли помітив спалахи і почув пізнаваний важкий звук мінометів, перевів бінокль на термінал і побачив, як снаряди рвалися в натовпі росіян, що атакували. Міни падали на тверде покриття злітної смуги, розривалися серед натовпу і косили людей, ніби пластикових солдатиків, якими Морланд бавився в дитинстві, збиваючи пальцем тих, кого вважав убитими.

— Ці латвійці таки знають, що робити з мінометами, — пролунав у вухах Морланда голос сержанта Вайлда, який говорив із ним через персональний радіозв’язок PRR . — Росіянам є над чим замислитися... Черга за кавою з тістечками у них буде значно коротшою, коли вони дістануться до своєї їдальні.

Морланд ледь усміхнувся на сержантів похмурий гумор. Його радісні думки про те, як добре чинять спротив латвійці, були перервані наступної ж миті, коли прямо над їхніми головами почувся сильний шум. Чотири штурмові вертольоти Мі-24 підлетіли і відкрили вогонь по будівлі аеропорту. Із установлених на їхніх крилах ракетних систем, зміївся дим від 80-міліметрових ракет, а 23-міліметрові гармати, закріплені в носових частинах, слали вибух за вибухом на вогневі позиції латвійців.

Ревіння і гуркіт гігантських вертольотів не припинялися: слідом за першим ешелоном, який повернув додому, витративши всі боєприпаси, підлетіли ще чотири Мі-24. Незабаром штурмові вертольоти почали зміняти один одного, як таксі на стоянці, поливаючи вогнем нещасних латвійців із висоти лише шістдесяти метрів.

На те страшно було дивитися, але Морланд знав, що це і є його доказами і що саме зараз треба користуватися моментом. Він підняв свій фотоапарат і швидко фотографував вертоліт за вертольотом над собою, час від часу фіксуючи і те спустошення, яке вони творили навколо.

Гелікоптери летіли так низько й повільно і так нахабно, що він навіть зміг сфотографувати їхні номери: вдома хлопцям із розвідки ой як сподобаються ці знімки. Вони, мабуть, навіть зможуть з’ясувати імена пілотів. Це були саме ті докази, яких так вимагав підполковник. То була робота російського десанту наживо. Ніяких сумнівів: жодних «ополченців» чи «третіх сторін».

Однак треба було їхати, поки їх не помітили. Морланд бачив, що для захисників аеропорту гра закінчується: щойно мінометні удари припинилися — почався смертельний шквал вогню з вертольотів. Росіяни скоро увійдуть в будівлю і прикінчать тих, хто вижив, а потім візьмуться за інші цілі. Тож хотів устигнути все зробити і поїхати до того часу.

Він тихо заговорив по радіо, сповіщаючи своїх, що час повертатися до машини. Морланд і Вотсон попрямували назад під прикриттям Вайлда, ховаючись за деревами. Потім Морланд почув гуркіт і стукіт іще двох вертольотів. Але ті не стріляли ні ракетами, ні снарядами. Він застиг, охоплений жахом і майже зачарований, поки вони летіли над ним, та вже здогадувався, що зараз станеться, але не міг відвести очей. Морланд знову підняв фотоапарат, коли вертольоти долетіли до пасажирського термінала. Із задньої частини кожного з них випало по великому циліндру. Це могло означати лише одне: на будівлю впали дві 250-кілограмові бомби об’ємного вибуху.

Зі страшним гуркотом термінал злетів у повітря, і навіть на відстані більше кілометра Морланд, лежачи долілиць на краю лісу, відчув, як гаряча хвиля вдарила йому в обличчя. Отже, росіянам, зрештою, нікого буде прикінчувати. «Цей потужний вибух, мабуть, забрав ще й не одного росіянина», — подумав Морланд.

Тепер будівля мовчала: тиша була всюди — тиша від потрясіння. З’явилися машини, які рухалися в бік будівлі аеропорту разом із піхотою. Битва за летовище скінчилася. Зараз росіяни розосередяться, щоб узяти під контроль територію аеропорту. Він заговорив у свій мікрофон.

— Уже відходимо. Мерщій.

Усі швидко повернулися тією самою стежкою назад, де в укритті в «Ленд Крузері» чекали Крауя і Арчер, та посідали в машину.

Морланду вистачило лише раз подивитися в Маринині очі, щоб зрозуміти, як відчайдушно вона хоче знати, що сталося з аеропортом та його захисниками. Він подумав, що в батальйоні Національної гвардії, який формувався в Ризі і з такою мужністю захищав аеропорт, у неї, мабуть, є якісь друзі. Але він також розумів, що зараз емоції не на часі.

Тому Морланд із неупереджено холодним професіоналізмом справжнього солдата доповів про ситуацію. Після шоку від побаченого не можна було інакше. Бо ж якби Марина зараз почула щось трохи більше, ніж сухий виклад фактів, вона могла би втратити самовладання. Аж раптом він подумав, що й не знає, як би сам упорався з таким.

— Масована російська повітряно-десантна атака на аеропорт, здійснена, за моїми оцінками, силами щонайменше одного батальйону та підтримана вертольотами Мі-24 і бойовими машинами піхоти БМД-4. Захисники стійко чинили опір, але були нейтралізовані. Аеропорт у руках ворога. Я маю фотодокази російської атаки. Тепер наша завдання — якнайшвидше доставити ці світлини до Великої Британії. Треба негайно дістатися «Падстоу».

Крауя глибоко вдихнула і повільно видихнула:

— Мій молодший брат був призваний до того батальйону. Він студент першого курсу Ризького університету, вивчає право.

Морланду забракло слів. Від її спокою та витримки чомусь стало ще гірше. Він із розумінням кивнув і вказав жестом на машину. Нічого більше не вимовивши, вона попрямувала до місця водія, сіла в машину, повернула ключ і, щойно всі двері зачинилися, рушила й помчала по вузькій велосипедній доріжці назад в Ригу.

Невдовзі вони вже мчали околицями міста повз старі дерев’яні будинки і знову опинилися біля Даугави. Поки їхали, то тримали гвинтівки в опущених вікнах, пильно стежачи за тим, щоб їм не трапилися росіяни. Судячи з того, що було в аеропорту, вони зараз могли висадити свої війська де завгодно.

Крауя повернула праворуч і вузькими старими вулицями припортових кварталів виїхала на шосе. Нарешті вони заїхали на 600-метровий вантовий міст, що височів над Даугавою.

— Ваш корабель там, унизу ліворуч, — показала Крауя.

Морланд подивився — на тому боці ріки на причалі стояли три блакитно-сірі протимінні кораблі, частково закриті металевими огорожами мосту. Це все, про що в НАТО спромоглися домовитися, щоб відрядити до Латвії в час біди. І по тому, що він бачив на палубі, було зрозуміло: тепер вони збираються вирушати звідси.

Корабель її Величності «Падстоу» не справляв, на думку Морланда, особливого враження і не мав озброєння, про яке варто було б говорити. Але слава Богу, що тут взагалі є Королівський флот. Далі вздовж причалу стояв ще один корабель, на якому було видно чорно-червоно-жовтий прапор Німеччини.

Тепер, коли наближався час від’їзду, він не знав, як буде прощатися з Мариною. Щось йому підказувало: коли, як і повинен, скаже їй «прощавай», то більше ніколи її не побачить. У неї були свої несплачені рахунки з російським десантом, і Морланд сумнівався, що вона залишиться живою. А потім, коли вони вже доїхали до центру моста і Том приготувався прощатися, сталося непередбачуване.

Високо над ними, занадто високо, щоб рокіт їхніх двигунів було чути, Морланд помітив крихітні силуети двох Су-25КМ — найсучасніших російських штурмовиків, які летіли нижче хмар. Він визирнув з вікна, щоб краще розгледіти їх, і побачив, як вони на мить вирівнялися, а потім із кожного вирвалися дві однакові смужки, які могли означати лише одне — бомби з лазерним наведенням. Морланд бачив їх тільки в телевізійних репортажах з України, але не сумнівався в тому, що саме перед ним було і що зараз відбуватиметься.

Неймовірно і вражаюче бомби почали звиватися долу, прямо на міст та «Ленд Крузер». Він інстинктивно пригнувся — так, ніби цілили саме в нього. Але за якусь долю секунди, коли бомби з шаленою швидкістю пролетіли повз міст, він зрозумів безглуздість своїх здогадок. Ці снаряди були призначені для руйнування чогось значно більшого і ціннішого, ніж він і його камера.

Наступної миті бомби влучили у два кораблі зліва від них. Морланд змусив себе подивитися і побачив, як літак зробив коло, знову націлився і, не боючись нікого і нічого, випустив ще кілька бомб.

Коли Морланд знову глянув ліворуч, то побачив, що судна вибухнули, перетворившись на жовті вогняні кулі, яскраво-червоні всередині, які здіймалася над водою. Він бачив, як шматки розплавленого металу крутилися високо в повітрі, а потім із шипінням падали у воду. Через відчинені вікна їх обдало гарячим повітрям, і машину страшенно трусонуло від ударної хвилі.

Поки вони, тепер вже повільно, їхали через міст, вогняні кулі осіли, і Том побачив, що два найближчих кораблі палають вогнем. Пролунав ще один, гучніший і протяжніший звук: це на суднах вибухнули боєприпаси, утворивши ще більші вогняні кулі. Корабель Її Величності «Падстоу» і федеральний корабель Німеччини «Екернфьорде» перекинулися набік, розвалилися і почали тонути.

Крауя звернула в одну з бокових вулиць і зупинилася.

— Що тепер, Томе? Це ж був ваш шлях додому. — Вона, бліда і стривожена тільки-но побаченим, намагалася вгамувати емоції, які накрили її від того, що росіяни чинили в її любій Ризі.

Морланд обвів поглядом своїх людей — усі вони були шоковані. Лише кілька хвилин тому він не знав, що сказати Марині, побачивши масове вбивство її співвітчизників у аеропорті та почувши про можливу долю її брата, а тепер сам став свідком загибелі своїх співвітчизників, британців.

Морланд почувався так, наче переглядає уповільнені кадри якогось кіно. Голова його була зовсім ясною, він дивився у вікно і говорив все, що відчував, — за звичайних обставин не робив би такого перед своїми солдатами. Але досі він і не бачив нічого подібного.

— Ці покидьки щойно потопили британський і німецький кораблі. Це означає, що ми, мабуть, вступили у війну з Росією...

Крауя з надією подивилася на нього, чекаючи, що він скаже після цього.

Морланд і його люди переглянулися. Він бачив на їхніх обличчях запитання: і що тепер, командире, чорт забирай? Але також уявляв собі вперту рішучість британської піхоти, тепер дуже розлюченої і готової до бою з ворогом усупереч всьому, хоч би що сталося.

— Добре, забудьмо все, що робили досі. Нікому ті кляті фото більше не потрібні. Докази намірів росіян зараз тонуть он там — у гавані... Ми залишаємося і будемо битися разом із латвійцями.

— Ну, це і так зрозуміло, сер, — сказав Вайлд. — Килима-самольота в нас немає, а єдиний засіб для повернення додому вони щойно потопили. Гадаю, нам треба їхати в Адажі та зв’язатися з нашими спецпризначенцями. Отже, хлопці, нам таки доведеться провести те лісове тренування.

— Правильно, сержанте, — Морланд глянув на Крауя і був вдячний сержантові за цю його слабеньку спробу пожартувати. — Можеш відвезти нас назад, в Адажі, Марино? Після цього ти, певне, повернешся в Ригу?

— Я відвезу вас, але залишусь. Зараз я вам потрібна більше, ніж будь-коли. І нам знадобиться ваше радіо, поки все це не скінчиться. Після того, що сталося вранці, саме в Адажі почнеться підготовка до контрнаступу, а не в Ризі, — Марина подивилася на Морланда, і їхні очі зустрілися.

У нього на мить завмерло серце. Він відчував безмежне бажання захистити її і знав, що заради неї піде хоч у саме пекло. Відтепер воювати за Латвію означало воювати за Марину Крауя. Але вона не має про це знати.

— Тоді чого ми чекаємо? Рушаймо, — наказав Морланд.