Відірватися від синдрому Майдану

На календарі 8 серпня 2014 року. В Україні є легітимно обраний Президент Петро Порошенко, сформовані виконавчі гілки влади на чолі з Прем’єром Арсенієм Яценюком. Країна погрузла у надуманій Росією війні. На носі старт позачергових виборів до Верховної Ради України.

Разом з тим, на столичному Майдані не вщухають пристрасті. Група людей, котрі називають себе Самообороною Майдану, не хочуть іти на компроміс з комунальними службами і звільнити центральні київські вулиці від наметів та іншого всілякого бруду. Пояснюють, що не дадуть похоронити ідеали Майдану і Героїв Небесної сотні. Проте, складається враження, що йде застосування підміни понять. Адже нинішній Майдан немає нічого спільного з тим, який був наприкінці 2013-го і на початку 2014 років.

Давайте згадаємо, чому виник протестний рух в Україні. Насамперед багатьох українців не влаштовувала зовнішня політика колишнього президента Віктора Януковича. Гарант, говорячи сленгом, виявився “кидаловом”: майже весь 2013 рік Янукович і його соратники твердили, що Україна підпише Угоду про асоціацію з Євросоюзом. Таку ж домашню заготовку отримали всі голови облдержадміністрацій. До певної міри потуги Партії регіонів нагадували істерію: ніхто крім нас не зробить “європейського дива” в Україні. А в результаті януковичі напрацювали на сушку.

Інший фактор, який вивів людей на Майдан, — неймовірна корупція на всіх щаблях влади, тиск на бізнес. За три роки правління влади Януковича відбувся грандіозний перерозподіл бізнесу і сфер впливу. На політичній арені з’явився доволі дивний симбіоз “Сім’я”, який, з одного боку уособлював родинні зв’язки з першою особою країни, з іншого — став перепусткою для таких собі “младореформаторів” до ситого життя. Цей клан паразитував і, врешті решт, став притчею во язицех: рано чи пізно будь-яка жадібність і пиха зазнає краху.

Для більшості свідомих українців символ Майдану — це не палаючі шини і “коктейлі Молотова”, а можливість або, хочте шанс, змінити щось на краще. Щоб медицина, як написано у Конституції, була дійсно безкоштовною, а не хабарною; щоб освіту у вищих навчальних закладах не перетворювали на “заробітчанство” ректорату; щоб не крала влада і не давала це робити іншим; щоб міліція була з народом, а не била кийками беззбройних громадян… Це цілком нормальні і природні вимоги.

Адже чому програла Помаранчева революція 2004-го? Тому що, Ющенко, з якого виліпили ледве не месію, розтринькав вотум шаленої довіри співвітчизників, так і не зрозумівши, для чого Майдан скинув Кучму-Януковича.

У нинішній ситуації народ України має контролювати нову владу, яка прийшла з Майдану. Форми контролю різні: від народних віче до конкретних круглих столів із пропозиціями. А гріти тіло у столичних наметах і говорити про високі ідеали, коли в країні війна, щонайменше, цинічно і неправильно. Синдром Майдану, очевидно, присутній у кожному. Проте необхідно поступово від нього відриватися і переходити до вирішення конкретних життєвих проблем. Інакше, просто створюємо підґрунтя для непочатої роботи для п’ятої колони.