Після Харкова: що змінилося і які висновки ми маємо зробити в галузі безпеки

Трагедія в Харкові є не просто черговим покаранням омріяної і проклятої кремлівськими стратегами «столиці Новоросії», вона засвідчила важливі зміни в поведінці і тактиці агресора. Ці зміни вимагають розуміння і відповідної реакції від українського суспільства і влади.

По-перше, не стало сюрпризом, що наша правоохоронна система і спецслужби зараз не готові до адекватної відповіді на терористичну загрозу такого типу. До сьогодні Україна стикалася з майже виключно з тероризмом кримінального походження. З 1991 року в Україні на рік відбувалося 3-5 подій, які можна було кваліфікувати як терористичні акти. Лише 1994-95, 99 та 2010-12 реєструвалося більше – від 8 до 12 терактів. В 2014 і на початку 2015 цю кількість було перевищено на порядок – за рік було зареєстровано майже стільки ж подій, що підпадають під кваліфікацію «теракт», як за всю попередню історію спостережень.

Але всі вони мають якісно інше походження. Їх вже не можна віднести до терористичних методів вирішення кримінальних і господарських конфліктів – вони мають політичний характер. Тому, крім застосування інших методів оперативно-розшукової роботи, це означає, що реформа наших правоохоронних органів має проводитися не лише з огляду на горезвісну системну корупцію і тотальну некомпетентність, але в першу чергу - в контексті нових загроз, що виникли останнім часом.

Терор як інструмент міжнародної політики

Агресор знову довів, що тероризм є іманентним йому методом досягнення політичних цілей. Всі, хто навіть теоретично може мати стосунок до підготовки, здійснення, а головне – до ресурсного забезпечення цієї атаки, мають безпосереднє відношення до Росії. Важливо, що це не лише підкреслює диверсійний характер цього теракту, а й робить його частиною міждержавного конфлікту, тобто знищує підґрунтя кремлівської версії про міжетнічний громадянський конфлікт в Україні.

Таким чином загроза набуває міжнародного рівня. Це зумовлює потребу консолідації навколо цього питання зусиль міжнародної коаліції, з метою обмеження можливостей Росії підтримувати і поширювати міжнародний тероризм. Як показують дані 2013-2015, проблема російських терористів-найманців стосується не лише України, але і Сирії, і Іраку, і інших територій глобальної нестабільності, де доля росіян серед найманців європейського походження іноді складає до 48-52%.

Від залякування до масового вбивства

Терористична тактика агресора змінилася – від актів залякування він вдався до масових вбивств. Існує два різні тренди в статистиці терористичних атак. Кількість терактів, що не мають жертв (або кількість випадкових жертв є мінімальною), змінюється відповідно до динаміки активності визвольних рухів, етнічних, релігійних і інших політичних конфліктів. Кількість терактів, що пов’язані з великою кількістю жертв є постійною і має тенденцію до зниження протягом останніх 30 років, відповідно до зниження кількості міждержавних конфліктів. Якщо за останні 5 років кількість терактів з мінімальною кількістю, або взагалі без жертв складала в середньому близько тисячі на рік, то кількість кривавих атак (з більше як 10 жертвами) є 15-20.

Статистичні закономірності розподілів цих двох типів атак є принципово різними, що дозволяє стверджувати, що їхні причини і рушійні сили є відмінними. Якщо ворог зараз перейшов до атак, спрямованих на вбивство якомога більшої кількості мирних людей – ми маємо принципово новий тип терористичної загрози. Це потребує особливих стратегій реагування від спецслужб і правоохоронців. І водночас - відповідної консолідації суспільства.

Соціальні комунікації як засіб зменшення терористичної загрози

Політичні рішення, які нам доведеться ухвалювати в новому контексті загроз, вимагають взаємної відповідальності. Якщо суспільство не хоче суттєвого обмеження своїх громадянських прав і свобод, що є майже неминучим при проведенні системних антитерористичних заходів, рівень відповідальності і свідомості у взаємовідносинах має істотно зрости. При цьому, як показує практика інших демократичних держав, правоохоронцям має вистачити існуючих інструментів підтримки безпеки без введення надлишкових обмежень.

Якщо політики хочуть вважати себе лідерами народної довіри, вони мають ухвалювати ефективні рішення, відповідні до ситуації, яка змінюється. Популізм і демагогія несумісні з ефективністю. Але без постійного діалогу влади із суспільством, без створення ефективних багатосторонніх комунікативних каналів стабільне функціонування державних інститутів, як функція інститутів громадських, не є можливим.

Влада має говорити не лише з суспільством, але і з терористами. В тому числі, визнавши їх такими. Це розповсюджена помилка, що після визнання окремих організацій терористичними, з ними не можна буде вести переговорів або мати інших політичних контактів. Якоїсь універсальної заборони тут не існує. Навпаки, існують відомі і навіть успішні шляхи переговорів з терористами для вирішення необхідних задач.

Але політичне рішення про визнання терористів терористами викличе інші наслідки. Це, зокрема, зумовить необхідність збирання доказової бази їхньої злочинної діяльності, фактів, коректних статистичних даних, адекватної взаємодії з міжнародними агенціями з боротьби з тероризмом тощо. Практика показує, що статистика і докази – не найсильніша наша риса. Тому, якщо експерти і науковці хочуть вважати свої знання корисними, а себе соціально потрібними, вони мають допомогти владі і суспільству у забезпеченні послідовної позиції.

Нажаль, тероризм відноситься до того типу загроз, рівень яких можна зменшувати, навіть мінімізувати, можна контролювати протягом тривалого часу, але зовсім позбутися майже неможливо. Так вже склалося, що іншого методу, як підвищення рівня суспільної співпраці, взаємної довіри і відповідальності, для боротьби з тероризмом не існує. Навіть в умовах диверсійної війни, яку веде проти нас сусідня держава, коли роль і відповідальність спецслужб стає вирішальною, ми маємо скористатися нашим шансом на перемогу і виживання, що лежить в царині взаємної довіри і самоорганізації.