Гра без свічок

Ще задовго до виборів в Україні з’явилися всі ознаки дежавю. Зателефонувала знайома, – взялася «розкручувати» якусь дрібну партійку з геть невідомою назвою, але з обов'язковою складовою «народна». Відтак у Києві походили так звані «контрсистемні націоналісти», класні хлопці, але чомусь з російським акцентом.

Узагалі, – коли є «контрсистемні націоналісти», вочевидь, мають бути і «системні». Це які? Ті, що влаштовують режим, підігрують йому? Міркую, що жодна, навіть найрадикальніша з нинішніх парламентських партій, не ризикне назвати себе націоналістичною. Національною – скільки завгодно, а от націоналістичною – ні. Не «по-європейськи» це якось, не «цивілізовано».

Та що цікаво, – і «контра», і «про» націоналісти активізуються акурат в часи протистояння головних гравців української політичної шахівниці. Саме вони додають ідеологічного перцю змагу прісних бізнесових мегапроектів. Перед «наці» стоять цілком конкретні завдання: залякати співвітчизників перспективою диктатури «ультрас», дати козирі у руки тим, хто позиціонує себе лібералами, консерваторами, взагалі – «батьками нації». Бо у влади є «свій націоналізм» – у кого Трипілля з козаками, у кого – здевальвована тисяча з Ощадбанку, в інших – нічний страх за власний бізнес на теренах країни-окупанта.