Відживлення демократії

"Звиродніння" демократії, що власне, ще й не встигла стати повноцінною демократією, перетворюється у звичний штамп передвиборчих програм і гасел, а відтак стає центром зосередження зусиль опозиції, якою б вона не була

Власне Жан-Франсуа Ревель, назвавши свою книгу саме таким словосполученням, мав на меті показати, як він висловився сам, «незворотність комунізму», тобто його нездатність до будь-яких трансформацій, реформ і модернізації. Його праця має ще один, доволі цікавий аспект, який стосується постави західних демократій у випадках криз тоталітаризму. Ревель стверджує, що замість того, аби користати моментом і поконати ідеологічного супротивника, рафіновані ліберали з-за меж деспотій, навпаки, прагнули улестити його, вбачаючи у вимушених поступках ілюзію «перевиховання» тиранів. Прикладів аж достатньо, і французький філософ невтомно складає на карб «демократичному капіталізмові» і площу Теньаньминь, і його залюбування Горбачовим, і запізніле, як на Ревеля, падіння німецького Муру, і умиротворення Фіделя…

Українці також могли б долучити до цього переліку «котлети по-київськи» Буша-старшого, який у вічі дорікав нам за зухвалість і прагнення вийти з СРСР. Світ не є прихильним взагалі до будь-яких зазіхачів на усталений триб життя, він бажав би жити без пертурбацій, за звичним регламентом. Але це світ, у якому демократія стала настільки рутинним елементом стосунків влади і її виборців, що часто ні перша, ні другі навіть не здають собі справи, що деінде живуть інакше.

Натомість молоді демократії, і серед них українська, доволі часто перетворюються на об’єкти нищівної критики тих, хто обрав саме шлях народовладдя. Ця критика, ба навіть злісне нарікання, чується не тільки з середовищ маргінальних, лівацьких і взагалі усунутих на узбіччя процесу. Вона лунає на рівні побутової лайки і з уст, які свого часу проголошували полум’яні спічі на майданах і антиавторитарних демонстраціях. «Звиродніння» демократії, що власне, ще й не встигла стати повноцінною демократією, перетворюється у звичний штамп передвиборчих програм і гасел, а відтак стає центром зосередження зусиль опозиції, якою б вона не була – комуністичною, як за Кучми, «помаранчевою» часів прем’єрства Януковича, і, очевидно, громадянської часів президентства «золотого батона».

Але, даруйте, – «вільні вибори хазяїнів, аж ніяк не скасовують існування хазяїнів і рабів», – зауважує Даніель Белл, а вже згаданий Ревель наполягає на тому, що комунізм руйнує ущент не тільки традиційну економіку, політичну структуру, суспільні інституції. Якщо вірити авторові, – а підстав для сумнівів немає, – люди запросто втрачають професійні якості. Парадокс, але «за Франциска І сади родили такі груші, виростити які совєтське садівництво не в змозі». То що ж, – ми бажаємо за шістнадцять років пройти шлях, зневажений упродовж ледь не століття?

Звичайно, у поміркованого підходу завжди знайдуться свої критики. Їм легко, – мають за аргумент досвід Прибалтики, Польщі тощо. Але ці аргументи не витримують жодної критики, – і з огляду на розміри Литви чи Естонії, і з врахуванням тривалості їхнього «совєтського досвіду», масштабів підтримки провідними демократіями Заходу.

Ба більше, – доволі поважні діячі у демократичних столицях і їхні не менш поважні радники по-особливому ставляться до України. Донедавна вона була розмінною монетою у торгах з Росією: за впливи, енергоносії, та чи мало предметів для геополітичного гендлярства? До того ж у згаданих колах побутує така собі легковажна думка: мовляв, хай там як, але народи екс-Союзу, і серед них українці, рано чи пізно, та все ж навчаться демократії. Це – незворотній процес, це – світле майбутнє. Ревель називає таку поставу «софізмом довгостроковости». Гадаю, ми мали нагоду наїстися обіцянок «світлого майбутнього» у часи збанкрутілого комунізму. Нам не залишається нічого, окрім щоденного, наполегливого і, може, невдячного наразі, «відживлення демократії». І варто набратися терпцю.

Ігор Гулик, журналіст

2024, вiвторок

23 квітня