Презумпція вічної невинуватості
Кожен політик, мабуть, не враховує цікавого феномену свого публічного амплуа, -- наслідування його поведінки "унизу"
Мілан Кундера спробував по-своєму розібратися у цих хитросплетіннях ситуацій, принаймні у знаній йому Чехословаччині після трагічного 1968 року. "Від тих, хто вважає комуністичні режими у Центральній Європі виключно справою рук злочинців, вислизає основна істина: злочинні режими були створені не злочинцями, а ентузіастами (курсив наш – Авт.), переконаними, що відкрили єдину дорогу до раю", -- пише він у своєму романі "Осоружна легкість буття". Та врешті відомий чех доходить to sources, екстраполюючи відповідальність легковажних політиків на історію Едіпа.
Усе викладене вище можна, звісно, інтерпретувати для кожного конкретного випадку модерної політичної історії. І України, й інших держав. Можна наводити приклади Тимошенко, Ющенка, Порошенка, зрештою, Януковича, або ж їхніх колег із "гарячих точок" Євросоюзу – зокрема, Греції або ж Ісландії. Остання є дуже показовою, бо там, видається, маємо прецедент прямої демократії, і наразі він дав непогані результати.
Але йдеться про ще один аспект, зовні буцімто не помітний. Кожен політик, мабуть, не враховує цікавого феномену свого публічного амплуа, -- наслідування його поведінки "унизу". Тут не йдеться про банальний український досвід президента із кримінальним минулим (фривольні жарти з приводу того, як у нас осідлати найвищу владу хай залишаться жартівникам). Мова про серйозніше.
Але культивуючи власну безвідповідальність, ці люди вимагають від інших дотримання конституцій, законів, соціальних зобов’язань. Вимагають жорстко, поза межами фолу, з піною на вустах, з кров’ю. Саме прекаріат є локомотивом і "окупантів Волл-Стріт", і "арабських весен", і турецької "зеленої" революції.
Та чи не схожі ці люди на кундерівських "ентузіастів, переконаних, що відкрили єдину дорогу до раю"?
Ігор Гулик, журналіст. Ілюстрація: В’ячеслав Шляхов
- Актуальне
- Важливе