Виконання Мінських угод: на зламі політичної доцільності та шансу на досягнення миру

Чергова ескалація військових дій та обстрілів бойовиків позицій українських військ після травневих свят свідчить про наближення чергового етапу змагань за долю Мінських домовленостей. Ключова геополітична дискусія, яка суцільно поглине українських політиків на шляху до встановлення довгоочікуваного миру на Донбасі у найближчі півроку стосуватиметься питання можливого проведення виборів на тимчасово окупованих територіях.

Схоже, саме питання проведення виборів вже вирішено на найвищому рівні. Втім, залишається більш ніж актуальними фактори законодавчого регламентування та безпеки їх проведення. Про те, що без виборів не обійтися, свідчать красномовні заяви європейських політиків, а також нещодавній візит до Києва заступника Держсекретаря США Вікторії Нуланд. Американська чиновниця ніби «промацувала» ґрунт щодо готовності основних політичних гравців підтримати ідею із проведення виборів на Донбасі.

В США розраховують, що Україна зможе під пильним оком ОБСЄ у стислі терміни провести вибори на окупованих територіях Донецької та Луганської областей саме із метою продемонструвати всьому світові свою спроможність виконувати домовленості.

Використання теми виборів на Донбасі в контексті встановлення миру гріє думки вітчизняних політиків усіх спектрів. Впевнитися у цьому користувачі Мережі могли вже минулого тижня, коли з'явилася низка опосередкованих ознак боротьби політичних сил за свого виборця.

Традиційно, тема «миру» - це парафія Президента. Саме за його ініціативи останнім часом розглядається можливість участі поліцейської місії ОБСЄ під час проведення виборів на тимчасово окупованих територіях. Про безглуздість та небезпечність цього наміру вже давно попереджають експерти та широке коло громадських діячів.

Втім, подейкують, що Петро Порошенко свідомо поширює риторику щодо безальтернативності поліцейської місії ОБСЄ, аби Європа довго розмірковувала над подібним сценарієм проведення виборчого процесу. Адже справа навіть не у попередній згоді української сторони. Так, бойовики «ДНР/ЛНР» вже заявили, що не допустять озброєних представників місії ОБСЄ на підконтрольні їм території та пригрозили їм фізичним знищенням. А в самій ОБСЄ подібне рішення ухвалити буде вкрай складно, адже для цього дану ідею мають обговорити 57 держав-учасниць, після чого може бути прийнято рішення про «поліцейську місію». Тож, питання може «зависнути» не на один місяць.

А тим часом Президент, а з ним і вся країна, тягнутимуть час. Нібито заради продовження санкцій. Наче і непогана стратегія, аби не одне «але»: щодня від обстрілів бойовиків та російських найманців гинуть українські військові, отримують поранення мирні мешканці.

Щоправда, зовсім нещодавно кинути виклик гегемонії Президента на темі миру вирішили в партії «Опозиційний блок». Один із її лідерів нардеп Сергій Льовочкін опублікував розгорнуту статтю в французькомовній версії американського видання The Huffington. Такий вибір зроблено було недаремно: в «ОП» наче дають сигнал одночасно і європейцям, і американцям – мовляв, подивіться, ми досі маємо суттєвий вплив у південно-східних регіонах України і без нас встановити мир на Донбасі не вдасться. А найсміливішою тезою в статті стало повторення тез із стратегії Президента: «Мінськ-2» єдиний можливий шлях мирного врегулювання, а «наступним важливим етапом у врегулюванні ситуації на Донбасі стануть місцеві вибори, які повинні пройти за українськими законами під моніторингом ОБСЄ».

Звичайно, політичні опоненти «Опозиційного блоку» звинуватили їх у просуванні «проросійських позицій» у подібних публікаціях в європейській пресі. Дійсно, якщо припустити існування зв'язку у координуванні інформаційної роботи між Кремлем та їхніми політичними сателітами всередині України, подібні заяви на адресу Львочкіна і Ко важко не піддати сумніву. По-різному можна до них ставитись, проте якщо мир можна здобути виконанням мінських умов та Опозиційний блок стане фактором миру на Донбасі – чи варто відкидати можливої співпраці з ними у цьому напрямку?

Наразі, жодна з політичних партій при владі не може сказати, що вона хоч як небудь може представити виборців Донбасу. Втім, це так само може свідчити і про бажання Росії швидше закінчити військові дії, «спихнути» зруйнований Донбас на плечі українських платників податків та нарешті позбутися санкцій. Проте, подібна агресивні напади на позиції «Опозиційного блоку» можуть бути пов’язані із банальною політичною конкуренцією. Адже і Президент, і так звані «партії війни» пропонують ті ж самі тези: вибори на Донбасі за українським законодавством під наглядом місії ОБСЄ.

Складається враження, що насправді затягування із виконанням Мінських домовленостей вигідно нинішній владі і з ще однієї причини: окрім збереження сильних політичних позицій, додається ще й економічний зиск. Саме тому усім, хто ризикне говорити про виконання Мінських угод одразу очікує публічне цькування та гірка інформаційна доля «пособників Кремля».

На тимчасово окупованій частині Донбасу, та на підконтрольних Україні територіях Донецької та Луганської областей, не зважаючи на лиха війни, досі перебувають близько 4 мільйонів українців. І схоже, поки на лінії фронту гинуть українці, суспільство стає свідками чергової передвиборчої боротьби за майбутні голоси виборців. В цьому, наче, нічого поганого й немає, однак довгоочікуваного миру подібні політичні змагання не гарантують. Саме виконання Мінських угод опинилося на межі між політичною доцільністю і шансом на досягнення мирного розв’язання конфлікту на Донбасі.