Чому з Януковича не вийде Алієва
Приїзд Ільхама Алієва - хороший привід для порівняння двох пострадянських президентів.
З одного боку, вони до болю схожі - високі на зріст, не обтяжені зайвою привітністю, завжди готові говорити розлогі й порожні фрази про мир, щастя і процвітання своїх народів. Вони обоє прагнуть виконувати роль "арбітрів" і "батьків нації", виважено балансувати між "братнім народом" і "широкою європейською перспективою".
Проте один з них - успішний напівдиктатор, за якого, хай і з порушеннями, голосує вісімдесят з гаком відсотків електорату, який любить пояснювати, чому йому не потрібен ні Митний союз з Росією, ні СОТ, і завжди готовий запропонувати Евросоюзу новий формат економічної співпраці. Що найцікавіше, Євросоюзу доводиться його слухати.
А другий - за п'ять хвилин політичний банкрут, що, попри всю риторику, зумів посваритись з одними сусідами - і не подружитись з іншими, чиї електоральні перспективи викликають криві посмішки у його власних радників, і котрий, після безконечного мерехтіння денних політичних комбінацій, бачить вночі довгі ряди табличок з написами "РФ-ЄС", "випускати-не випускати", "транш МВФ - дефолт" - і так до безконечності.
А Януковичу явно хочеться стати українським Алієвим - мудрим, шанованим, і, головне, незмінним - принаймні, в особі обдарованих синів та внуків.
Але у нього не вийде. Бо для того, щоби вести себе удома, як Алієв, треба підкупити населення п'ятикратним ростом ВВП за десяток років - з відповідним шестикратним збільшенням "доходів на душу", і скороченням бідності з 45 до десяти відсотків населення.
А для того, щоби вести себе, як Алієв, на міжнародній арені - треба мати потрібний усім ресурс. Приміром, енергоносії, стратегічне розташування, велике і добре кваліфіковане населення.
І все це ніби є. Проте з Chevron про сланцевий газ заговорили після третього укусу смаженого півня. Транзитна труба чомусь порожніє. А кваліфіковане населення потихеньку розповзається по далекому зарубіжжю. Не хоче працювати на „правильних хлопців”. Є ніби й ті, хто прагне все це привести до ладу – але їм завше не вистачає то часу, то сил. А ще – є велике „Я”, що не дозволяє поступитись амбіціями задля благ, нехай навіть не загальних. Якось так виходить, що все ніби і є – але пуття з того немає.
Як немає, зрештою, і Нагірного Карабаху, кривавої - і офіційно не завершеної – війни з сусідами, і ще багато чого, що за зовнішнім блиском не дуже то й помітно поціновувачам "Алієвської моделі".
- Актуальне
- Важливе