У френд-стрічках, аналітичних статтях та коментарях поважних експертів, присвячених темі зриву асоціації у тій чи іншій формі звучить рефрен: Путін добився свого. Не роз'яснюватиму, що це звучить як виправдання Віктора Януковича й уряду, тим більше, що саме аргумент "нас не пускають" вони й самі неодноразово озвучували за останній місяць.
Давайте замислимось ось над чим. Тези про те, що Російська Федерація насадила в себе подобу самодержавства, вже, схоже, мало хто заперечує. Тим більше що це недалеко від істини: парламент - кишеньковий, конституція виправляється так, аби не заважала государеві, суспільство давно поділено на бояр, дворян і чернь - в першу чергу, за майновим цензом, але й за рівнем освіти і суспільно зрозумілою системою дозволених дій і суворістю покарання за дії недозволені. Міністр в тюрму не сідає за жодних обставин, олігарх сідає за намагання влізти в політику, що розцінюється як спроба заколоту, громадянський активіст сідає за "образу величності".
І в цій системі все, начебто, працює. Але її слабке місце у відомій зі шкільних років формулі: "Васал мого васала - не мій васал". Що це означає на практиці? Цілком очевидно - синдром виконавця й всеохопне намагання начальників цей синдром - ні, не приборкати - а приховати. Тобто насправді ніхто не має жодного уявлення, як працює державна машина в той чи інший момент, оскільки можливості як передачі наказу, так і перевірки його виконання вкрай обмежені. І найменше їх у того, хто нагорі. Монарх володарює, але не править. Це головна таємниця путінської "вертикалі влади": що б не казали пропагандисти, він, виявляється, не всюдисущий і не всезнаючий, а якраз навпаки. Звісно, не можна сказати, що в суспільствах, які прийнято називати демократичними, владні механізми працюють як годинник, але принаймні їхні збої видно набагато краще й скоріше, що дозволяє оперативніше їх лагодити.
Так от, механізм керування Росією такий самий, що й механізм керування натовпом: лідер просто йде попереду, намагаючись передбачити рухи мас і вчасно їх коментувати. І збоку ці коментарі виглядають як накази.
Так от, у цих умовах можливості Путіна "добиватись" свого у відносинах із Києвом (хто би його не представляв) насправді вкрай обмежені і в просторовому, і в часовому сенсі. Тобто суто тактичні рішення переростають у стратегію винятково через негнучкість і неповороткість владного апарату. Беручи це до уваги, міркування "дав ВВП відповідь чи не дав, і якщо дав - то словом, чи ділом, тобто бездіяльністю на капітуляцію Януковича" - безглузді. По суті російська державна машина зараз лише вийшла на ті оберти й на той вектор стосунків із пострадянським простором, який Путін заклав ще під час свого минулого президентства й прем'єрства. Головна проблема полягає в тому консенсусі, який поділяють не лише "люди государеві", але й їхні супротивники у питанні про задачі Росії у зовнішній політиці.
Чи це було таємницею раніше? Звісно, ні. Чи Київ брав цей фактор до уваги? Звісно, що так.
Тому не варто надто серйозно ставитись до слів українських можновладців про надзвичайний тиск із боку Москви. Насамперед відмова від асоціації пояснюється банальним бажанням нашого керівництва зберегти багатовекторне статус-кво. Воно до останнього буде вириватись із тенет Митного союзу. Воно так довго, скільки зможе буде уникати надто тісної співпраці з союзом Європейським. Бо тільки такий стан буферної зони дозволяє йому відтворюватись у владі та бізнесових елітах. Власне в цьому сенсі й треба тлумачити термін "суверенітет" стосовно сучасної України.