Навряд чи зараз можна знайти країну, в законодавстві якої відповідні норми відсутні. Це щось типу пункту "Форсмажор" у страховій (тобто суспільній) угоді. Проблема, однак, у тому, що цей пункт часом легше задіяти, аніж його дію припинити: він служить і виправданням, і захистом для сторони, яка відмовляється виконувати свою частину договору, від гніву контрагента.
Найдовше в новітній історії в цю гру вдавалося грати уряду Сирії. Тут режим надзвичайного стану протримався без малого півстоліття: з літа 1963-го по квітень 2011 року. Іншого способу переконати населення в необхідності будування соціалізму з арабським обличчям та націоналізації промисловості партія Баас, що прийшла до влади шляхом перевороту в 1963 році, вочевидь, не знайшла. Опозиція опинилась поза законом. При цьому, однак, режим НС, не запобіг ще одному двірцевому перевороту, внаслідок якого країну очолив батько нинішнього президента – Хафез Асад.
Друге місце в нашому чарті посідає Єгипет – майже 30 років, з жовтня 1981-го по лютий 2011 року. В принципі, причини були подібні: неможливість і небажання порозумітися з консервативною опозицією призвела до вбивства тодішнього президента генерала Анвара Садата. Поранений під час замаху віце-президент Хосні Мубарак негайно впровадив режим НС, чим забезпечив собі місце голови держави, уникнувши процедури виборів.
КНДР існує в режимі постійного форсмажору, і решті світу її звичайне життя може здатись суцільною надзвичайною ситуацією. Відповідно, тут режим НС, навіть впроваджений на цілком слушних підставах на кшталт стихійного лиха чи катастрофи, виконує здебільшого функцію інформаційної ізоляції та приводу для чисток на всіх щаблях влади за сталінським зразком. Так було, приміром, 2004-го, коли внаслідок великої залізничної аварії загинули близько 3 тис. людей. Так було й обидва рази, коли помирав один Кім, а йому на зміну приходив другий. Втім, на "бронзу" Північна Корея не претендує - досить і перемоги чучхе. Тож най буде умовне четверте місце.
На п'ятому - Венесуела. Щонайменше двічі – в 2002-му та 2010 роках вдавався до режиму надзвичайного стану й венесуельський лідер Уго Чавес. Намагання побудувати соціалізм призвело до краху економіки, і НС використовувався для переводу її на ручне керування й знищення фінансової бази опонентів режиму. І хоча це не дало бажаного ефекту, наступник покійного коменданте Ніколас Мадуро, вичавив із парламенту диктаторські повноваження й фактично подовжив режим надзвичайного стану на рік. Чи це допоможе? Вочевидь, ні.
Сам по собі надзвичайний стан – щось середнє між затяжним запоєм та наркотичним тріпом. Тут парадокс полягає в тому, що намагання посилити керованість державної машини виливається у хаос, пов’язаний як з синдромом виконавця, так і з відвертою некомпетентністю на місцях. Причому демократична держава чи ні, не має значення – що довше він триває, то менше між ними різниця.
Приміром, номер три в нашому "хіт-параді" - Сполучені Штати. Тут надзвичайний стан, проголошений президентом Труманом у зв’язку з Корейською війною 16 грудня 1950 року, проіснував до 14 вересня 1978-го, коли конгрес раптом "згадав", що його так і не було скасовано. Тож і макартізм, і "полювання на відьом", і переслідування Мартіна Лютера Кінга, і тиск на пацифістів і неформалів були осяяні цим "забутим розпорядженням". Після терактів 11 вересня 2001 року Америка знову живе в режимі надзвичайного стану (згідно з законом 1976 року, президент його може оголошувати на півроку необмежену кількість разів). Скандали з тотальною прослушкою й порушенням права громадян на приватне життя – неминучі ексцеси цього закону.
На останок зауважу, що скасування режиму надзвичайного стану несе не меншу загрозу країні, аніж встановлення диктатури за його допомогою. Наскільки болючим може бути цей "бодун", нам уже показали і Єгипет, і Сирія. Решта на черзі, хоча в США, вочевидь, цей процес буде найменш болючим: Америці пощастило виростити сильне громадянське суспільство, яке не дає владі "хильнути зайвого".