Здається, всі вже зрозуміли – якщо відступимо, влада передушить нас поодинці. Тому питання стоїть у первинній площині – добро чи зло, ми чи вони. Тут уже не до літературщини і не до постмодерних витребеньок. Епічна легенда – от жанр того, що відбувається в Україні. І кожен з нас став її героєм, бо кожен творить подвиг свого масштабу.
Тут головне – не зупинятися і не розводити руками безсило. Що я можу? – ти можеш усе. Здоровий міцний чоловік, наприклад, може записатися у нічну варту і охороняти Майдан вночі. Жінка – варити революціонерам їжу. А ходити на мітинги, демонстрації, брати участь у пікетах може кожен незалежно від віку і статі – після роботи, до роботи, у вихідні.
Той, хто не в Києві, може брати участь у місцевих акціях. Але головне – перетворитися на ходячий Майдан самому. Носити стрічку, голосно обговорювати події на базарі, в магазині, у транспорті.
Чудовий ефект має моральний вплив на міліцію, членів владної партії та їхні родини – пояснювати, кого вони захищають, влаштовувати бойкоти, демонструвати осуд. Дехто з «беркутівців» вже випробував на собі це – і ніхто не залишився байдужим. Хай знають, що це не ми їхні заручники, а вони – наші. Родинам владних прислужників має бути дуже незатишно жити серед нас – і тоді вони вплинуть на своїх чоловіків, навіть не сумнівайтеся. «Це моя робота» - більше не враховується. Бо немає такої роботи – бити жінок та дітей, немає такої роботи – охороняти виродків чи служити їм.
І головне тут – не боятися. Бо хто боїться, того і б’ють – ця епічна істина підтверджується нашою історією.
А барикади й справді личать Києву і зовсім не заважають автомобільному рухові – пробки в місті не стали більшими. І виникає бешкетницька думка – а що, коли так їх і залишити після перемоги? Хай нагадують нам, що ми не раби, що ми вірні сини тих, киян, які повставали проти князів і тих козаків, які живцем розірвали гетьмана-зрадника Івана Брюховецького.
Письменники Дмитро Капранов та Віталій Капранов