Тому до подальшого протистояння з владою варто поставитись не як до одноразової акції чи своєрідного екстремального флешмобу, а як до конфлікту – ймовірно, довгого і важкого. Проте абсолютно важливого для всього подальшого життя.
Ні на краплю не применшуючи мужність і стійкість тих, хто захищав Майдан вночі, слід сказати, що самим лиш стоянням чинну владу, здається, не здолати. Обложена фортеця вкрай рідко вигравала війну, хоч і таке, звісно траплялося. Та при затягуванні конфлікту час працюватиме проти опозиції. „Беркут” може вправлятись у штурмі барикад місяцями, а нормальні люди мусять годувати родини.
Опозиції - суспільній опозиції, а не жменьці партій – варто перейти до активних дій, по можливості – „на території противника”.
Мова ні в якому разі не йде про силове протистояння. Не переступаючи межу закону, опозиціонери мусять проявити достатню креативність у відстоюванні своєї справи. Гіпотетично, проявляти креативність мали би лідери, але в силу різних причин вони біжать з легким „відставанням від паровоза” – врешті, добре хоч так. Тому креативними треба бути саме рядовим учасникам протестів.
Першим – і очевидним завданням є дезорганізація і привернення на свою сторону максимальної кількості правоохоронців. І робити це можна тільки шляхом комунікації, головним месенджем якої має бути той простий факт, що чинний президент – і купка генералів біля нього – не потрібні ні Україні, ні безпеці громадян країни, ні особисто їм, співробітникам МВС. І захищають вони на даний момент не закон і правопорядок, а золотий межигірський унітаз. Сумнівів у цьому немає фактично ні в кого. Те, як правоохоронці – за винятком кількох десятків „особливо затятих” виконували накази цієї ночі, свідчить про явні вагання і серед них.
Один зі способів – залучити до спілкування з міліціонерами та ВВ-шниками авторитетних для них людей. Це можуть бути як ветерани міліції та армії, так і священнослужителі, артисти чи спортсмени. І всі вони в доступній формі повинні пояснити, що виконання злочинних наказі – це теж злочин. І що за відмову виконати наказ – навіть в разі малоймовірної перемоги режиму - санкції до них будуть далеко не такі суворі, як за потенційні злочини при розгоні маніфестантів.
У громадянську війну червоні комісари дезорганізували цілі батальйони – то невже освіченій красномовні агенти опозиції гірші?
Ще один спосіб – психологічний тиск за посередництвом родини, друзів, просто сусідів. Кожен, хто знає правоохоронця чи його родичів повинен у коректній, але чіткій і зрозумілій формі донести до них, що участь у захисті теперішньої української влади – це поведінка мало того, що безглузда, так ще й недостойна, і рано чи пізно переросте у злочинну. Сантехнік з ЖЕКу, лікар, шкільний вчитель – всі вони можуть і повинні вплинути на цих людей.
Ще один спосіб підштовхнути владну машину до самоочищення від нинішніх зверхників- це впливати на неї не лише в Києві, але й на місцях. Часи, коли взявши Мокву й Пітер, можна було виграти революцію, здається, минули. Мова тут не йде про західні області, де все й так зрозуміло, а радше про центр України, де місцева влада зайняла очікувальну позицію, і водночас є достатньо активних громадян, готових витратити час і сили на агітаційну роботу.
При тому не конче необхідне навіть „жорстке” блокування держустанов – що, в принципі, все-таки є порушенням Кримінального кодексу. Досить просто говорити з кожним працівником, що заходить в адмінбудівлю, переконуючи його, що його похід на роботу – це підтримка чинної влади, і рано чи пізно йому буде соромно за його лояльність тому ж таки межигірському унітазу. А публічна відмова від співпраці з керівництвом країни, яке заплямувало себе розгоном мирних демонстрацій рано чи пізно стане предметом його особистої гордості.
Ще один канал впливу на ситуацію, який в недостатні мірі використовується учасниками протесті – міжнародний.
Поодинокі євромайдани в Європі, безумовно, були, але окрім демонстрації настрою кількох сотень людей вони нічого особливо не дали. Українці, які є громадянами інших країн, можуть звернутись безпосередньо до законодавчих органів своїх держав з вимогою максимально жорстко – і дієво – відреагувати на свавілля української влади. При тому, бажано, шляхом персональних санкцій відносно „винуватців торжества”. Українці, які перебувають просто на заробітках, можуть звернутись до авторитетних організацій з проханням оцінити дії української влади, чи влаштувати невеличкі євро майдани біля українських посольств – на радість обивателям та журналістам.
До речі, про посольства – представництва іноземних держав є і в Києві, і мобільні протестні групи могли б спробувати донести свою позицію і до них – під об’єктивами максимальної кількості телекамер.
Зрозуміло, що подібний обшир діяльності – плюс десятки і сотні інших видів протесту, що їх може згенерувати „колективний розум” Майдану, вимагає чіткої координації, аналізу доцільності, тощо. І тут вже вкотре постає питання – чому опозиційні політики, яка волею випадку опинилися в епіцентрі подій, не поспішають з формуванням тіньового Кабміну? Невже не надіються на власну перемогу?