Новина про президента Уругваю, що ходить на засідання в підтоптаних босоніжках і в підкочених до коліна штанах пройшла як прикол. Щось на кшталт того, що в Уругваї легалізували маріхуану. Це в кращому випадку. В іншому – коменти типу „клоун нещасний”, або їх міцніші аналоги.
Якщо з "бідним Папою Римським" ми вже майже змирилися, то "бідний президент" - це серйозний виклик нашим уявленням про життя.
Проте Латинська Америка знову підносить нам сюрприз. Президента Уругваю Хосе Мухіку називають "найбіднішим президентом" у світі. У нього пристойна президентська зарплата, але майже всю її він роздає нужденним. За статусом йому передбачена резиденція в Монтевідео – велика будівля в неодмінному для Латинської Америки колоніальному стилі, - але він воліє жити за містом, на скромній фермі, що належить його дружині. Не знаю, чи може він дозволити собі черевики зі шкіри страуса, але в спеку він, як і більшість його співвітчизників, вважає за краще ходити в зручних стоптаних сандалях. Навіть на офіційні церемонії.
"Мене називають найбіднішим президентом, - каже Мухіка . - Але я зовсім не бідняк. Бідняки – це ті, хто працює тільки на те, щоб багато жити. І їм завжди мало".
Хосе Мухіка - рідкісний приклад вірності самому собі. У бурхливі для всієї Латинської Америки 60-70-ті роки він брав участь у партизанській війні на боці Тупамарос - лівого збройного угруповання, натхненного кубинською революцією. Заробив шість поранень і тюремний термін в 14 років. Будучи частиною історії своєї країни, ставши президентом, він залишився частиною її сучасності – живе таким же життям, яким живе переважна більшість його співгромадян.
Президент Уругваю втілює "світську" сторону "принципової бідності", з якою ми познайомилися дякуючи Папі Франциску. Понтифік вважає, що аморально жити багато в бідній країні. Президент Мухіка впевнений, що це, до того ж, не узгоджується з принципом особистої свободи. Його приклад – іншим наука. Значить, це можливо – мати владу, мати можливість багато жити, і при цьому добровільно відмовитися від такої можливості. Ця впевненість у президента Мухікі виростає не з релігійних переконань, як у Папи Франциска, а зі здорового глузду і життєвого досвіду.
Зрозуміло, такий, як Мухіка, не став би президентом, приміром, в США. Протестантська етика – „добрий той, хто багато працює”. А в їхньому суспільстві хто багато працює, той чимало й має. Такі вже вони бездуховні.
Але не став би він президентом і в нас. Країна, де майже 40% населення перебуває недалеко від межі бідності, а ще стільки само – за нею, звикла до „серйозних”, а нерідко – й гламурних дядечок і відвертих хлопчиків, які, в перерві між модніми курортами розповідають, як на очах кращає життя бабусь-пенсіонерок. Як дешевшає капуста в магазинах. І як процвітає народ під їхнім мудрим керівництвом.
"Молоді й обдаровані", що в 30 з хвостиком скуповують заводи й газети, пишаються своїм багатством, і впевнені, що є справдешніми господарями життя – а не потенційними клієнтами невеселих казенних будівель. Але то біда лиш наполовину. Бо засліплені глянцем проданих обкладинок і красивою картинкою в телевізорі, мешканці країни заздрять молодим і багатим. І десь в темному кутку душі мріють самі – ну нехай не самі, а в дітях чи внуках – колись стати такими. І надалі багато й рабськи працюючи, але чомусь ніяк не багатіючи, продовжують голосувати за "правильних" кандидатів. І все йде добре й благопристойно.
Якщо не враховувати, скажімо, того факту, що ВВП Уругваю становить 12 тисяч доларів на душу населення – проти трох-з-чимось в України. Зате на тлі нашого гаранта в страусово-крокодилових штиблетах їхній – просто опудало.