Погіршення стану здоров’я 85-річного Аріеля Шарона, патріарха ізраїльської політики, який вже восьмий рік перебуває в комі після обширного інсульту, лише на мить стало топовою новиною світових ЗМІ. Втім, коментарі обмежуються переважно співчуттям та жалем.
За роки, що минули після інсульту, накал пристрастей навколо Аріеля Шарона помітно впав, життя триває далі, і його політичні спадкоємці та вороги продовжують робити помилки, які мають зробити. А в цьому де-факто постшаронівському світі, повільно розгортається драма, яка за своїми наслідками може стати найпотужнішою відтоді, як ізраїльські війська окупували Західний берег річки Йордан та Сектор Газа у 1967 році.
Нерозв’язане відтоді питання окупованих територій стало ідеєю-фікс всього ізраїльського політичного класу. Шарон приклався до цього сповна. Він – активний учасник війн 1967-го та 1973 років, прихильник трансфера (насильницького переселення арабів) та один із організаторів масового поселенського руху на окупованих територіях, міністр оборони Ізраїлю під час Ліванської війни 1982 року, звинувачений у співучасті у масових вбивствах палестинців у таборах Сабра та Шатіла, політичний вигнанець, непримиренний критик угод в Осло та прихильник ідеї Великого Ізраїлю, прем’єр-міністр, який прийняв рішення про евакуацію поселень у Секторі Газа – є класичним підтвердженням великої біблійної максими, що «все марнота марнот і гонитва за вітром».
Сьогодні, коли ізраїльське суспільство може постати перед найдраматичнішим за часи свого існування вибором, ці слова єврейського Проповідника, сказані на початку нашої ери, підсумовують майже 47 річний досвід окупації.
Рік тому, здавалося, прем’єр-міністру Нетаньягу надзусиллями та складними компромісами вдалося переконати партнерів відкласти у довгу шухляду питання мирного врегулювання. Члени новоутвореної коаліції погодилися, що пріоритетними є питання економічного розвитку та реагування на внутрішньополітичні проблеми, не пов’язані з палестинською кризою.
Та чи надовго вистачило? Палестинське питання наздогнало їх у вигляді міжнародного тиску, який погрожує обернутися на санції на кшталт південноафриканського бойкоту. Мова передусім йде про рішення Євросоюзу бойкотувати ізраїльські товари, вироблені на окупованих територіях.
Небезпека перетворення Ізраїлю на обложену фортецю на тлі потепління американсько-іранських стосунків та зростаючого незадоволення адміністрації США звужує поле для маневру, залишаючи насправді небагато – або ескалація насильства й крах ілюзій, або крах ілюзій і ескалація насильства.
Яке б рішення не було прийнято ізраїльським політичним класом – анексія територій, утворення двох держав у кордонах 1967 року, або жодного – йому бракуватиме гіркоти розуміння марності гонитви за вітром Аріеля Шарона.
Ігор Семиволос,
Центр близькосхідних досліджень