Так і виглядає інформаційна війна, до якої звикло українське суспільство. Анатолія Гриценка з фракції «Батьківщина» ніхто не виганяв. Це було його рішення. Натомість, фракція справді проголосувала за небажаність присутності Гриценка на останньому засіданні. Жодна людина із майже 100 членів фракції Батьківщина не була проти цього рішення. 4 чоловіки утримались, решта – висловилися проти присутності Гриценка. Але ні у коментарях відомих журналістів, ні тим більше на провладних каналах, де Гриценко став героєм № 1, ніхто не процитував жодного з рядових членів «Батьківщини», які голосували за це рішення. Тому що влада ставить і реалізовує головне завдання – компрометацію та нейтралізацію опозиції.
Гриценко виконував цю функцію всередині фракції протягом довгого часу. Я намагався зрозуміти його до листопада, коли він поширив неправдиву інформацію про розгляд виключення з фракції Авакова, Головка, Денисової, мене та ще декількох депутатів нібито за голосування всупереч рішенню фракції. Це була абсолютна маніпулятивна брехня, викликана технічною помилкою у документах про рішення фракції. На одній сторінці було вказано, що законопроект, за який ми проголосували, не потрібно підтримувати, а на іншій – було нове рішення фракції про його підтримку. Лише через це голоси розділилися. Гриценко про це чудово знав, але навмисно у коментарях Інтеру та іншим провладним каналам робив все, щоб посіяти у фракції розбрат. І у схожі ситуації з Гриценком потрапляли більшість членів фракції. Тому ніхто його не підтримав.
Але у громадянській свідомості формуватиметься зовсім інша «інформаційна правда». Побудована владою машина дезінформації вкотре чавитиме опозицію. Опозиції нічим відповісти, і це одна з наших головних проблем. Але головне – опозиції ніде відповісти. Як будується сьогоднішнє інформаційне поле? Майже половина українців і надалі отримує інформацію з телебачення. Тому влада повністю контролює телевізійний простір. Державне телебачення є прямим пропагандистом Януковича і його уряду. Ніхто і не планує перетворювати державні електронні медіа, як регіональні, так і загальнонаціональні, у громадські. Опозиція теж не надто наполеглива у спробах такого перетворення. Комерційні теле- та радіоканали контролюються олігархами, які залежать від влади, як Пінчук та Коломойський, або є самі частиною цієї влади, як Фірташ-Льовочкін та Ахметов. Щоб остаточно тримати під контролем залежних від влади олігархів, Льовочкін з Фірташем, Ахметов і «сім’я» Януковича стали власниками цифрового провайдера-монополіста «Зоенбуду» та сформували з підконтрольних людей Національну раду з питань телерадіомовлення і Держкомтелерадіо.
Цими ж трьома силами було викуплено Укртелеком, який згодом став власністю Ахметова. Ідея інформаційної монополії була спроектована та реалізована Хорошковським та Льовочкіним, які у владі відповідали за контроль над словом. Будь-які конфлікти між цими трьома складовими влади (як, наприклад, конфлікт між Фірташем-Льовочкіним та «сім’єю») або всередині однієї з груп (як непорозуміння між Хорошковським та Льовочкіним або між Льовочкіним та Фірташем чи конкуренція між Арбузовим та Курченком) є часто показними або такими, які не впливають на подальший монопольний контроль згаданих груп. І навіть, коли замість Льовочкіна інформаційним простором нібито починає керувати Чмир, ніхто не випадає з обойми і монополія трьох «акціонерів держави» не змінюється.
Але з’являється нова реальність – інтернет. Прогресивні маніпулятори, такі як Льовочкін, розуміють, що в інтернеті кожна яскрава людина – медіа сам собі. На сайті чи в соціальній мережі грає роль ім’я автора, а не лише назва ресурсу. Тому в інтернеті працювати потрібно з авторами. І якщо в ефірі є змога фізично обмежувати конкуренцію, блокуючи розповсюдження, то в мережі, де розповсюдження не заблокуєш, потрібно контролювати людей, які користуються довірою читача. Це тонка робота – надати автору правдиву інформацію про конкурентів або опозицію і стримати правдиву інформацію про себе.
Екстенсивний метод, який застосовує «cім’я», - спроба купити незалежні медіа і перетворити їх у ручні або відразу створювати нові ручні друковані та інтернет-медіа. До таких засобів інформації немає жодної довіри, але вони фізично витісняють з інформаційного простору будь-яке слово правди. Додамо, що попри вдаваний «націоналізм» більшість провладних медіа управляються росіянами, російські зірки запрошуються до ведення програм, а російські фільми та серіали виховують у споживачів відчуття тимчасовості існування на нейтральній території без жодної самоідентифікації, а отже без бажання відстоювати власні громадянські права.
На цьому інформаційному полі побудувати демократичний рух надзвичайно складно або й неможливо. По-перше, у суспільстві формується думка про те, що партії не відрізняються жодним чином одна від одної, не мають права контролювати медіа, створювати власні медіа, оскільки засоби масової інформації у демократичних суспільствах є незалежними від політичних партій.
У демократичних суспільствах це справді так. Але там медіа незалежні в першу чергу від урядів, існує громадське мовлення, на регулюючі органи не впливає керівник адміністрації президента чи його син, медіамагнати не є олігархами, тобто політика не загрожує їм, а їхній вплив на політику є обмеженим. Наші реалії абсолютно інші. Ми і далі знаходимося на етапі не лише побудови демократичного суспільства, а й виборювання власної незалежності. Ця боротьба передбачає залучення широких кіл суспільства до демократичного та громадянського процесу. Головне гальмо на цьому шляху – залежність політичних партій, і в тому числі демократичних, від фінансування, яке може бути забезпечене лише олігархами. Отже демократичні партії через залежність від олігархів теж значною мірою залежні від влади.
Якщо в демократичному суспільстві інформаційна робота партії перш за все включає ефективну співпрацю з незалежними медіа, то в Україні через залежність останніх необхідно шукати інші, альтернативні шляхи, до яких вдавалися політичні партії ще до встановлення демократії на європейському континенті. Остання революція, яку спостерігачі називають «революцією гідності» довела, що попри слабкість, залежність від олігархів, брак фінансування, «Батьківщина», «Удар» та «Свобода» є повноцінними демократичними партіями, які об’єднує спільний погляд більшості їхніх членів та депутатів, які їх представляють, на європейське майбутнє України. Факторів, що об’єднують ці партії, більше, аніж тих, які їх роз’єднують. Але для перемоги необхідно спільне розуміння інформаційної політики на етапі революції та бачення необхідності швидкого реформування медіапростору за європейськими моделями після перемоги. Якщо цього не буде зроблено, то об’єднані сили інформаційних пропагандистів Росії, режиму Януковича та олігархату зупинять будь-які революційні перетворення.