За результатами парламентського четверга я маю кілька питань. Хто-небудь знає, коли членів ПР зобов'яжуть носити форму встановленого зразка, який замовлять у модельєрів Hugo Boss? Коли на пряжках беркутівців почне красуватись напис "Моя честь зветься вірність"? Коли займеться дах Верховної Ради?
І ще питаннячко: чи підпадатиме те, що наприймали сьогодні так звані народні обранці, під закон Симоненка-Алексєєва? В тій його частині, де йдеться про заборону пропаганди неонацистської ідеології, адже більшість документів, за які сьогодні проголосувала Рада, цілком можна тлумачити як продовження справи нацистів – обмеження свободи висловлювання, пересування й зібрання, позбавлення права особи на самозахист, тотальний поліцейський контроль над суспільством, криміналізація політичних опонентів і легалізована зачистка опозиції.
Головному українському комуністу мало би стати ніяково: це ж навіть не більшовицькі методи. Необхідність легітимації диктатури шляхом законодавчих ініціатив – це слабкість зараженої лібералізмом Європи. Втім, і партію, яку фінансують і якою керують олігархи, важко вважати лівою, хоча симоненків закон і став помстою за всіх понівечених Іллічів в Україні, починаючи з бессарабського.
З першого погляду очевидно, що закон спрямований проти націоналістичного крила опозиції. Неочевидно те, що він ставить у дуже незручне становище весь український політикум, незалежно від орієнтації й гасел. По-перше, від нього за версту тхне російським оригіналом – законом 2009 року про протидію реабілітації нацистів і їхніх підсобників у колишніх республіках СРСР. Причому не виправивши його вад, у КПУ додали ще й власних помилок.
Отже, читаємо: покарання світить за «Публічне заперечення чи виправдання злочинів фашизму проти людяності, вчинених у роки Другої світової війни, зокрема злочинів, здійснених організацією “Вафен-СС”, підпорядкованими їй структурами, тими, хто боровся проти антигітлерівської коаліції і співробітничали з фашистськими окупантами, а також пропаганда неонацистської ідеології, виготовлення та(або) розповсюдження матеріалів, у яких виправдовуються злочини фашистів і їх прибічників».
Насамперед, автори проґавили суттєвий нюанс. За звичкою, вони сплутали два абсолютно різні явища – фашизм і нацизм. І це призведе до анекдотичних наслідків у юридичному полі. Ваффен-СС, будучи військовим формуванням нацистської Німеччини, ніколи не були фашистською організацією. Отже, виходить, що формально її діяльності можна давати оцінки й заборонені даним законом. Якщо винести Ваффен-СС за дужки, то доведеться змиритися з тим, що заборонено виправдовувати злочини італійських, іспанських, словацьких, румунських, хорватських та – з 1944 року – угорських військ. Злочини ж німецьких нацистів, які й розпочали Другу світову війну залишаться в тіні діянь їхніх сателітів – оригінальний хід! Втім, що б там не говорили комуністи, і національні формування у складі збройних сил нацистської Німеччини Нюрнберзький трибунал злочинними не визнав – як, зрештою, й Ваффен-СС як такі.
Ідемо далі. Як щодо злочинів тих, хто боровся проти антигітлерівської коаліції у складі, скажімо польської Армії Крайової чи литовських Лісових братів? Чи посвариться офіційний Київ на цьому ґрунті з офіційними Варшавою та Вільнюсом? І де можна зробити відповідні ставки?
Як бути зі злочинами тих, хто «співробітничав» (я би сказав «співпрацював», але в нас не лише закони калькують) із фашистськими окупантами? Це найтемніше місце в законі. З 1939 по 1944 рік під окупацією побувала вся територія України в нинішніх кордонах. Тож колаборантами були всі, кого не евакуювали, не етапували, не призвали до лав збройних сил Польщі, Угорщини, Чехословаччини й СРСР. Адже населенню окупованих територій неминуче доводилось як мінімум спілкуватись із окупантами й працювати заради виживання. І якщо хтось крав продукти чи одяг зі складів Вермахту, їх теж незаконно виправдовувати, так? Маразм у чистому вигляді. Звісно, можна заперечувати, що це не злочин проти людяності - але й серед поліцаїв і хіві далеко не всі були добровільцями й опинялись у лавах цих формувань зовсім не через ідейну близькість до нацистів.
Хоча, як ми, певно, мусимо читати між рядків, тут ідеться про українських націоналістів узагалі й Степана Бандеру зокрема. Певна річ, роки, проведені Бандерою в концтаборі та втрата сім’ї тут до уваги не беруться. Як, зрештою, й мета – проголошення незалежної держави, у якій т. Симоненко зараз непогано влаштувався. Однак іронія набагато ширша: за умов, коли в Україні абсолютно всі парламентські політичні партії будуються за вождистськими принципами, Бандера виглядає справжнім лохом, бо домішував до вождізму ще й ідеологію.
Ну і останнє за порядком, але не значущістю. Прийняття цього закону означає заборону будь-яких дискусій, пов’язаних із проблематикою Другої світової війни й так званих малих держав і народів, які брали в ній участь, не виключаючи українців.
Щодо заперечення злочинів ніби все ясно – жоден адекватний політик, громадський діяч чи науковець піддавати сумніву злочинну природу чи то нацизму, чи то фашизму не буде. А от щодо виправдання колаборації, все набагато складніше – не лише в українському контексті. При тому, що закон прийнято на злобу дня й спрямовано проти сучасних політичних опонентів, він має набагато ширші імплікації. Як відомо, національно-визвольним рухам по всій Східно-Центральній Європі обирати не доводилось. Питання, співпрацювати з радянськими окупантами чи з нацистськими, вирішувалося за принципом «ворог мого ворога – мій друг» і носило ситуативний характер. Однак тепер фактично консервується радянська парадигма «Великой победы. Одной на всех, мы за ценой не постояли». Тим самим остання й найстійкіша з міфологем СРСР отримала нове дихання. Україна ж добровільно відмовилась від права на власну оцінку свого минулого. Фактично, 16 січня 2014 року стало нашим Днем Залежності.
