І мова йде не тільки про зовнішній вигляд, але й про внутрішню сутність.
Мій харківський приятель, який нарешті розчарувався в журналістській професії, зібрався податися в науку і написати цілий трактат на тему, чому колись абсолютно слухняні та сумирні хлопчики Генчік та Мінька з майже інтелігентних сімейств (традиційні ґешефти – не в рахунок) другої столиці України на початку 90-х перетворилися в кримінальних монстрів Гепу та Допу, а в двотисячних посіли ключові керівні посади Харкова та області.
Скоріш за все, моєму харківському колезі доведеться задавати питання не стільки суспільству, скільки собі: чому ці два дивних персонажі з «чвякаючо-ху…каючою» філософією ось вже понад десять років знаходяться на гребені влади в півторамільйонному науково-промисловому центрі? Чому тільки в їхньому славному місті мер та губернатор мають ледве не офіційні бандитські «клікухи», в той час, як навіть в українському «чікаго» - Донецьку, колеги Кернеса та Добкіна живуть без прізвиськ? Чому порівняно освічений виборець Харкова вперто віддає свої голоси за «дебільних» Допу з Гепою, а якщо не голосує, то чому дозволяє красти свої голоси і не протестує, навіть коли з науковця Шевельова роблять «фашиста», чи ховається під ковдрою, коли рідний харківський Евромайдан, вибиваючись з останніх сил, закликає жителів міста вийти на захист власних конституційних прав?
Думаю, якщо мій приятель дасть відповіді на всі ці питання, то цілком потягне на «нобелівку». Хоча б в сфері маразму.