В ці похмурі години, повні напруження, ми відчуваємо здивування і гнів водночас. Ми захоплюємося мудрою поміркованістю, рішучістю і почуттям відповідальності українського суспільства і влади. Та нас охоплює гнів, коли ми бачимо імперську агресію російської політики по відношенню до України. Риторика російських політиків, дипломатів і пропагандистів повна брехні, лицемірства та нахабства – вона викликає обурення і огиду. В польській історичній пам’яті оживають картинки з минулого. Голова Міністерства Закордонних Справ Польщі Радослав Сікорський зазначив: «Росія ніколи не здійснювала вторгнення в Польщу. Вона завжди «приходила на допомогу» національним та релігійним меншинам». Саме так було в часи цариці Катерини, коли Росія захищала релігійні меншини в Річ Посполитій. Насправді це робилося для того, щоб роз’єднати і поділити країну. Так було і 1920, і 1939 року, коли Росія захищала трудящих міст і селищ, а також національні меншини перед фашистським і імперіалістичним режимами в Польщі. 1940-го року Кремль поспішив надати братню допомогу Литві, Латвії і Естонії – з тією ж метою, а після війни – Будапешту 1956-го, Празі – 1968-го. Потім «братню допомогу» було надано афганцям…
Дивлячись сьогодні на Крим, де панують російські солдати і озброєні кримські сепаратисти, важко не згадати ще одного політика, який так само пристрасно піклувався про своїх співвітчизників, пригнічених іноземним чоботом. 1938-го Адольф Гітлер заявив про необхідність захисту Третім Рейхом «10 мільйонів німців, що живуть в сусідніх державах». Це викликало радість судетських німців і поклало початок пропагандистської кампанії проти Чехословаччини. В результаті Гітлер організував проведення референдуму серед судетських німців, що було найлегшим шляхом розколу Чехословаччини і підпорядкування її Третьому Рейху. Подібну стратегію рік по тому було використано проти Польщі.
Історія підкорення Чехословаччини Гітлером була добре вивчена в Кремлі. Такий висновок можна зробити, спостерігаючи маневри стосовно Криму. Незрозуміло однак, чи пам’ятають чиновники Путіна, чим закінчилася гітлерівська політика захисту німців і німецькомовних громадян інших країн.
Володимир Путін повернув до життя брежнєвську стратегію «обмеженої суверенності». Він вже застосовував її щодо Грузії, і зараз застосовує щодо Молдови. Можна тільки здогадуватися, куди тепер Путін поспішить з «братньою допомогою». В балтійські країни? А може, до Казахстану?
В Леніна є цитата про те, що зовнішня політика є результатом внутрішньої політики держави. Твори цього політика напевно читав Володимир Путін на курсах в КДБ. Іншими словами можна сказати так: Володимир Путін, плануючи зовнішні конфлікти, вирішує проблеми Росії. Так було, коли він прийшов до влади на хвилі чеченської війни, так було під час військових дій проти Грузії, так є зараз. Привид київського майдану кружляє кабінетами кремлівських чиновників – звідси такі гострі реакції на антивійськові протести в Москві і Санкт-Петербурзі.
Звісно в Москві, і навіть десь в Кремлі, є розумні люди, які повторюють, пародіюючи Путіна, що той, хто не сумує за Кримом, не має серця, але той, хто хоче відірвати Крим від України, не має мозку. На жаль, великоросійська ксенофобія бере гору – багато хто в Кремлі чинить так, наче і дійсно не має мозку – про гідність годі і казати. Морально-політична єдність російського парламенту щодо питання застосування військ в Україні нагадує часи тріумфальних демонстрацій на честь Сталіна. А образ російського посла Чуркіна на засіданні Ради Безпеки ООН буде колись демонструватися, як приклад з підручника путінської школи брехунів.
Демократична і незалежна Україна має в Польщі вірних і безумовних друзів. Польський уряд справедливо підкреслює необхідність міжнародної солідарності і справедливо прагне до цього. Польська громадська думка має зберегти холодну голову і не піддаватися емоціям. Ми повинні діяти жорстко, але раціонально. Ми повинні пам'ятати: великоросійський чобіт Брежнєва, який призвів до агресії в Афганістані, став передумовою того, що саме там, у цій ганебній війні радянська імперія зламала зуби.
Україна може бути початком кінця Путіна.
А сьогодні можемо сказати словами багатьох російських демократів: «Какой позор для России!» - «Яка ганьба для Росії!».
Адам Міхнік для «Газети виборчої»