Шалено цікавий культурний та емоційний пласт вимальовується в контексті окупації Криму. Оскільки крихітка Пу ніколи не робив нічого такого, що було б не до вподоби його пересічному виборцю, то бачимо, як маніпулятивна політична технологія "піднімемо Росію з колін" із засобу контролю перетворюється на мету існування режиму. Внаслідок цього перетворення загальносхваленим стає "Безумству храбрых поем мы песню" (ну або його вульгаризована версія - як в анекдоті про ворону, що з лебедями злітала у вирій - "Да, я крутая, смелая, решительная, настойчивая, но до чего ж е…нутая!").
Але це тільки перший, поверхневий шар. Він водночас і приховує, і вип'ячує той факт, що міфологічна свідомість як у російських еліт, так і у переважної частини суспільства перемогла ratio - і більше того, поставила його собі на службу. Подвиг, героїка, жертовність заради пам'яті предків - це нині найголовніше. Раціональна аргументація і логіка в цій системі координат мають вторинне значення, їхня задача тут - онтологічна й космогонічна. Тобто йдеться про своєрідну легітимацію міфу.
Розрахунок, планування, діалог, апріорна повага до іншого оголошуються виявами слабкості. Це типова міфологічна свідомість, причому міфологічна свідомість язичницька - у православній, тобто, начебто, християнській країні (принаймні світ у тому тривалий час переконували). Але що ще більшою мірою цікаво, ця язичницька міфологічна свідомість есхатологічна – кінець світу в «боротьбі за правду» для неї є реальною опцією. В мене особисто тут напрошується лише одна паралель: у новітній історії досі єдиним суспільством із такими ознаками був Третій Райх із його зацикленістю на германській міфології. І, пам'ятаймо, Раґнарок для нього таки настав.