Перед вчорашньою фінальною грою за Кубок України я був майже впевнений, що «Шахтар» досить спокійно заволодіє черговим трофеєм на внутрішній арені. Попри останні локальні успіхи динамівців, які не слід було переоцінювати, більшість фахівців та вболівальників, незважаючи на вподобання, вважали «Шахтар» сильнішим. Але футбол в котрий раз впевнено довів, що сильнішу команду можна визначити тільки після фінального свистка і все вирішується виключно на полі.
Довго подумки не міг підібрати влучне слово, щоб охарактеризувати побачену вчора гру. Зрозуміло, що кожна людина має своє бачення та розуміння футболу. Як на мене, фінал виявився досить «дивним». «Дивною грою». Спочатку було дуже дивно, що вирішили грати без глядачів. Потім було дуже дивно, що настільки швидко перемінили думку і дозволили відкрити стадіон для вболівальників. Було дивно, що за добу до гри ще не було достеменно відомо, де відбудеться фінал. Дивно, що грали у Полтаві, яка, за великим рахунком, має дуже посередній стадіон та футбольну інфраструктуру (можливо, місто було вибране за приблизно однакову відстань від Києва та Донецька). І сама гра виявилась досить дивною у футбольному сенсі. Про це далі.
Склади команд були майже повністю прогнозовані. Єдиною несподіванкою було те, що Сілва почав гру у центрі, а Віда зайняв правий фланг захисту у «Динамо». Думаю, це було зроблено для того, щоб нейтралізувати швидкісного Бернара (за рахунок більш високої швидкості Віди проти Сілви), а також не програти силову боротьбу Адріано в центрі. Як на мене, наразі важко сказати, чи спрацювала ця тактика і чи слід її дотримуватись надалі. Хоч «Динамо» досягло результату і Віда забив гол, але, як на мене, тактично хорват почував себе не зовсім впевнено. Зважаючи на слабку гру Бернара та невеликий обсяг його руху, складно говорити, наскільки у Віди є перспектива у цій позиції. Він досить часто «втрачав зону» (наприклад, коли «Шахтар забив»), не завжди чітко діяв при переміщеннях захисту, особливо при діагональній підстраховці. Теж саме можна сказати і про Сілву. Центральні захисники динамівців діяли досить впевнено, але на фоні гри Адріано, що запам`ятався більше грубістю та відвертим хамством, важко судити про перспективу цього дуету.
Відверто здивував «Шахтар». Очевидно, команда вже давно закінчила сезон і подумки пішла у відпустку. Передматчеві розмови про «бій у фіналі» залишились виключно розмовами. Команда вийшла на гру абсолютно не готовою ні фізично, ні психологічно. А своє безсилля на футбольному полі намагалася компенсувати грубістю і відвертою хамською поведінкою. Гравці «Шахтаря» пересувались по футбольному полю поволі. У відборі, за виключенням Степаненка, майже ніхто не брав участі. Захисники, особливо Ракицький і Кучер, часто авантюрно залишали свої зони у центрі захисту і воліли більше розмовляти, ніж грати. Шевчук та Срна не були схожі на себе. Фред, схоже, не розумів, що йому потрібно робити на полі. Бернар та Коста відверто простоювали, Адріано рідко втручався у гру, більше запам`ятався грубістю і хамською поведінкою. У першому таймі шахтарі не завдали жодного удару по київським воротам. У другому таймі таких ударів було три: гол, сейв Шовковського та скидання головою Едуардо на останніх хвилинах. Для перемоги – вкрай замало. Якщо ще долучити до цього відсутність бажання рухатись, відбирати м`яч, недостатню зарядженість на гру – у «Шахтаря» шансів майже не було. Схоже, Луческу сам усвідомлював, що відбувається на полі і не намагався щось змінити. На фоні такого «Шахтаря» динамівці намагались контролювати гру, змінювати акцент атаки, грати флангами. Зарядженість на гру та боротьбу у киян була набагато вище за суперника, була мотивація. Думаю, це головне, за рахунок чого «Динамо» отримало перемогу та Кубок.
У кожній ланці окремо та у командних діях кияни переграли суперника. Шовковський діяв впевнено на відміну від Пятова, на совісті якого перший гол. Центральні захисники киян грали більш надійно, ніж Кучер з Ракицьким, можливо тому, що Адріано у порівнянні з Мбокані виглядав блідо та приречено. Ленс та Ярмоленко грали достатньо швидко та багато рухались, на відміну від Кости та Бернара. Центральну зону під свій контроль взяли Гармаш, Велозу та Беланда. Крім того, цікаво було б подивитись розширену статистику гри: такої кількості технічного браку у донецьких футболістів ніколи не було. Та, на мою думку, головною причиною такої гри і, загалом, поразки стала відсутність мотивації та, як слідство, неготовність до гри у фіналі.
Можна говорити, що Ребров тактично переграв Луческу. Але мені було просто незрозуміло, як збирався грати «Шахтар». Кияни мали, хоч і не зовсім чіткий, але свій малюнок гри і намагалися втілити в життя вибрану тактику ведення гри. І це принесло успіх. На мою думку, тут більше програв «Шахтар», ніж перемогло «Динамо». Тож, підсумок фіналу абсолютно справедливий, завважуючи на саму гру, бажання та мотивацію суперників.
Виникає питання: чому вчора «Шахтар» був тьмяною тінню самого себе? Не думаю, що це пов`язано з останніми подіями у країні та неможливістю грати вдома, без вболівальників, з необхідністю частих переїздів у інші міста і т.д. Скоріш за все, у клубі вже відомо, що за короткий термін будуть певні зміни у структурі, тренерському штабі тощо. І це негативно впливає на футболістів вже сьогодні, бо вони не впевнені у майбутньому. Що стосується «Динамо», президенту клуба доведеться вирішувати, чи надавати шанс Реброву працювати головним тренером надалі. Хоча, як на мене, проблеми у киян більш глобальні і не залежать тільки від особистості головного тренера. Але вчора «Динамо» дуже хотіло перемогти і досягло успіху. Тож поздоровимо Сергія Реброва з першим трофеєм у якості тренера та побажаємо йому подальших успіхів. Тренер, як і гравці, цей Кубок заслужили сповна.