Насправді ж повноваження глави держави в парламентсько-президентській республіці, якою Україна знову стала після вигнання Януковича і повернення Конституції 2004 року, значно звужені і саме народні обранці у Верховній Раді та призначений ними Кабмін залишаться головними гравцями в українській політиці.
Новообраний президент матиме лише три важелі, за допомогою яких зможе якось впливати на дії парламенту і Кабміну. По-перше, глава держави може накласти вето на проголосований депутатами законопроект, за умови, що народні обранці не нашкребуть конституційну більшість в 300 голосів для подолання президентського вето. По-друге, президент може зупинити дію акту Кабміну, але лише з мотивів його неконституційності з паралельним поданням до Конституційного суду, який і прийматиме остаточне рішення.
Третім важелем в руках нового президента стане право розпустити Верховну Раду, але скористатися ним він зможе лише за наявності чітко прописаних в Конституції трьох умов: несформована коаліція протягом місяця, непризначений Кабмін протягом 6 днів після відставки попереднього та відсутність засідань Ради протягом 30 днів. Очевидно, що в нинішніх українських реаліях, підстави для розпуску новий глава держави може отримати лише з доброї волі самих депутатів, адже коаліція де-юре сформована, Кабмін призначений, а зібратися раз на місяць, щоб хоча б проголосити засідання відкритим можливо за будь-яких умов.
Крім того, президент матиме можливості призначати міністра оборони, генпрокурора та главу СБУ, але і тут свої кандидатури глава держави має узгодити з парламентською більшістю (дивись інфографіку).
Окрім переліченого, президент матиме також можливість формувати власну «вертикаль» на місцях, призначаючи та звільняючи голів обласних та районних адміністрацій, але Кабмін уже готує і широко анонсує реформу з децентралізації влади, що передбачає ліквідацію залежних від глави держави місцевих органів влади з передачею більшості повноважень виконкомам місцевих рад. Впровадження цієї реформи також більшою мірою залежатиме від парламенту та Кабміну, і в президента буде небагато можливостей їй завадити.
Таким чином, першим і головним завданням нового президента стане формування нової більшості «під себе» в нинішньому складі парламенту, оскільки чинна коаліція, що була сформована одразу після перемоги Майдану, де-факто уже розпалася, що підтверджують лише ситуативно успішні голосування.
В іншому випадку президент або виконуватиме виключно представницькі функції, або, в разі конфлікту з парламентом, матиме можливість лише псувати нерви депутатам і урядовцям, ветуючи всі можливі рішення, та закидаючи поданнями Конституційний суд. Саме це і робив екс-президент Ющенко наприкінці своєї каденції під час конфлікту з прем’єром Тимошенко.
Останнім часом в Україні все більше говорять про необхідність дострокових парламентських виборів, але вони можливі лише в разі добровільного бажання більшості депутатів на такі вибори піти. Якщо ж народні обранці не забажають ризикувати власним статусом або знову вкладатися в виборчу кампанію, то країну чекатиме чергова руйнівна політична криза. Залишатиметься, правда, варіант зі складанням мандатів більш ніж 150 депутатами та обнулінням списків, що був задіяний 2007 року. Але в нинішніх умовах, такий варіант є юридично сумнівним, оскільки правового механізму «обнуління» списків наразі не існує, до того ж в чинній Раді половина нардепів є мажоритарниками, складання мандату якими веде лише до перевиборів в межах виборчого округу.
Отже, перед новим президентом постануть складні виклики не лише у вигляді окупованого Криму, терористів-сепаратистів на Сході, економічної стагнації, але й необхідність вести складну гру в «болоті» українського політикуму, враховуючи інтереси фракцій, партій і різних груп впливу. Успішне обрання нового глави держави, звісно річ необхідна, але аж ніяк не запорука стабілізації ситуації. Дива 26 травня або 16 червня не станеться, вибори – це лише початковий етап на складному шляху змін в Україні, без яких ані налагодження нормального життя, ані прогрес будуть неможливі.
