Часом навіть трапляються дивні інформаційні „зливи” від буцімто чеченців, що не сильно хочуть, але мусять воювати в Україні.
Скільки в тому правди – сказати зі стовідсотковою точністю не може ніхто, навіть московські куратори операції на сході нашої країни. Чи їх грозненські посіпаки.
Бо, не зважаючи на грізну риторику Рамзана Кадирова, чеченці як організована військова сила участі в конфлікті, все-таки, здається, не беруть. Регулярних підрозділів російської армії – в тому числі, і з Чечні, немає – інакше рано чи пізно (і то скоріше – рано) українським військовим вдалось би відстежити характерні радіоперемовини, зброю і обладнання, тощо. Врешті, регулярна армія там і не потрібна – не в тому була суть російської операції.
А уявити, що іррегулярний чеченський підрозділ не скористався можливістю похизуватись участю в боях, перемогами і трофеями – можна, але складно. Рівно як і зрозуміти, навіщо вводити в Україну сили, що складаються саме з етнічних чеченців – які в силу очевидних причин для ведення партизанської війни на Донбасі фактично не придатні. І які рано чи пізно почнуть конфліктувати, наприклад, з засланими донськими козачками – рівно як і не знайдуть порозуміння з прихильниками „православ’я, самодержавця і народності”, які власне й становлять левову частку не надто широкої соціальної бази донецького сепаратизму.
Тому складається враження, що в реальності у Донбасі діє терористичний інтернаціонал, в рядах якого можуть битись покидьки будь-якої етнічної чи національної приналежності – в тому числі й чеченці, дагестанці чи інгуші, розрізнити яких переважній більшості українців і непросто, і непотрібно.
Чому ж тоді російські бойовики – принаймні ті, чия зовнішність чітко говорить про кавказьке походження – так часто асоціюються в уяві українців саме з чеченцями?
Причин декілька. Перша – і найочевидніша – це страх самих українців. У чеченських бійців - ще з часів упокорення Кавказу Російською імперією – погана репутація. „Злой чечен ползет на берег” – і за двісті років мало що змінилось. Дві чеченські війни впродовж останніх двох десятків років дали мало шансів доброті.
Інший момент, який страх тільки підсилює – це репутація саме кадирівських бійців. Необмежені права, викрадення, катування, безсудні страти – все це тягнеться за людьми Кадрова темним і багряним шлейфом ще з часів „замирення” Чечні.
Свою частку до істерії тут додають і російські ЗМІ, що охоче ретранслюють голосні заяви чеченського лідера про добровольців, готових виступити на підтримку російськомовному населенню України. Виступити захищати інтереси імперії, яка топила в крові їхню землю впродовж більш ніж десятка років, а тепер заварила криваву кашу у ще одних сусідів.
Російська пропаганда створює образ чечнців – грізних псів путінського режиму, котрі „порвуть любого”. При тому не акцентуючи увагу на тому, що Чечня була не приєднана добровільно і не завойована, а куплена федералами. І той самий Кадиров демонструє гіперлояльність Кремлю рівно до того моменту, поки користується повною і необмеженою владою в республіці, а грошовий потік „на будівництво світлого майбутнього Чечні” його задовольняє.
Інша річ, що хвалитись якимось іншими кавказькими регіонами, котрі „поспішають на допомогу скривдженим росіянам”, якось не випадає. Бо у випадку що з Інгушетією, що, особливо, з Дагестаном було б якось складно повірити, що населення республік, де замалим не щодня проводяться локальні антитерористичні операції, де міліціонери то вбивають „бойовиків” з газовими пістолетами, то потім гинуть самі, так сильно переймається питаннями геополітичних прав та інтересів „великоросійського етносу”.
З іншого боку, цілком не виключеним є факт, що в Донбасі і справді є певна кількість чеченців. І що вони потрапили туди з відома Рамзана Кадирова. Бо ще з часів тотальної амністії бойовиків у нього залишилось немало бійців та командирів, у чиїй лояльності він має причини сумніватись. Відправивши їх в Україну, він дасть їм шанс або зробити послугу „загальнонаціональному лідеру” і прославити чеченську зброю – або героїчно загинути на полі брані. Обидва цих результати чеченський лідер, вочевидь, розглядатиме як позитивні.
При тому відкритим залишається лиш одне питання. Чому українців повинна цікавити етнічна приналежність людей, що зі зброєю в руках прийшли на їхню землю і стали причиною загибелі українських громадян та українських солдатів? Головним завданням, вочевидь, повинна стати їх нейтралізація – або ліквідація. А після того, як на вулицях міст Донбасу запанує мир і спокій – то вже ніякі прикрі інсинуації не порушать мирних і дружніх стосунків українського і чеченського народів.