Повідомлення про ескалацію практично всіх конфліктів, які довгі роки жевріли – або тільки визрівали – на євразійському континенті, приходять тепер щодня. Громадянська війна в Іраку приростає масовими безсудовими розстрілами, та іранськими „партизанами”, що кинулись „захищати святині”. Наростає напруження в Нагірному Карабаху, у Шрі-Ланці буддисти відверто воюють з мусульманами, узбеки-терористи ведуть бої з пакистанськими військовими – перелік місць, де сьогодні стріляють, може зайняти десятки рядків.
Можна завважити, що більшість із конфліктів мають давнє і міцне коріння, і звинувачувати Кремль у всіх без винятку бідах континенту наче й недоречно. Тим паче що прямі докази втручання режиму Путіна в конфлікти, за винятком сірійських подій, відсутні.
Проте зв’язок російських дій із загостренням геополітичної ситуації на континенті є явним і незаперечним. З одного боку, анексія Криму підірвала авторитет міжнародно-правових механізмів стримування агресії. Звісно, він ніколи й не був надто великим для терористичних мусульманських угруповань, проте ймовірність силових операцій за мандатом ООН їх трохи стримувала.
З іншого боку, протистояння по лінії Росія-НАТО призвело до того, що надто значні ресурси військової машини альянсу будуть розгортатись тепер неподалік від російських кордонів. І мова йде не тільки про Польщу чи Прибалтику, але й приміром, про „гонку озброєнь” в Арктиці. Якщо додати до цієї тенденції перманентне скорочення військових бюджетів у ЄС, та явно ізоляціоністські настрої чинного президента США, то любителі „коротких і переможних воєн” можуть відчувати себе у безпеці від довгого і важкого кийка „міжнародного поліцейського”.
У такий спосіб, як правова, так і силова компоненти міжнародної системи безпеки виявились паралізованими. Що і посприяло наростанню хаосу. Любителі силового вирішення локальних проблем отримали від Росії чудовий зразок „бліцкригу” – і кинулись цей зразок реалізувати у межах розуміння і доступних засобів. Нерідко замінивши ввічливих зелених чоловічків неввічливими психопатами із автоматами. Чи вибравши собі цілі, війна за які не буде ні маленькою, ні переможною.
Москва, яка спочатку відверто і зі смаком зловтішалась „нерозумною політикою США і союзників”, яка призвела до розгортання сирійського конфлікту на територію Іраку, останніми днями якось менш охоче коментує цю тему. У світлі того факту, що США енергійно й безповоротно полишають як Афганістан, так і бази в Середній Азії, доречним для Росії було б перевірити боєготовність сил ОДКБ, які, теоретично, повинні охороняти Таджикистан, а якщо не пощастить – то й Киргизстан та Казахстан від усього, що форсованим маршем рушить через афганський кордон після того, як американські війська таки покинуть країну. А також приглядати за вірмено-азербайджанськими стосунками, які останнім часом відбуваються все більше через оптичні приціли в районі Нагірного Карабаху. Не кажучи вже про явне пожвавлення так і не добитих ісламістів Кавказу, які теж можуть вирішити скористатися тим, що Кремль надто захопився мілітарними авантюрами на західному кордоні.
При тому на сьогодні вже очевидним є той факт, що ані Москва, ані Вашингтон, ані якийсь інший гіпотетичний центр впливу не може не тільки визначати подальший хід цілої низки кривавих та масштабних конфліктів на євразійському континенті, але й навіть значимим чином змінювати їх перебіг.
На користь додаткової „некерованості процесу” грає той факт, що значна частина конфліктів, які широким поясом охоплюють євразійський материк, мають в основі релігійне підґрунтя. Прогнози про „релігійні конфлікти третього тисячоліття” явно справджуються. Протистояння в Іраку є прямою війною між шиїтами та сунітами. Іран, який ввів війська до сусідів і заповзявся обороняти шиїтські святині – і заодно Багдад – насправді розігрує карту „оборони одновірців”. Як розігрують її і курдські сили самооборони, які, щоправда, розраховують під шумок ще й створити незалежний Курдистан на іракській території – на радість сусідній сунітській Туреччині.
Конфлікти в Індії та Шрі-Ланці теж очевидно мають не тільки і не стільки етнічне, як саме релігійне підґрунтя. Мусульманському фундаменталізму приписують теракти сепаратистів і влада Китаю – хоча там, звісно, не все так однозначно.
Безумовно, не всі хронічні конфлікти, що переходять сьогодні у фазу загострення, мають релігійний характер – достатньо є і світоглядних, а також етнічних зіткнень. Проте порівняно з минулим століттям глобального протистояння наддержав релігійна компонента збройних конфліктів явно виросла.
І цей факт не додає оптимізму, оскільки, на відміну від міжнаціональних чи навіть світоглядних конфліктів, саме релігійні найважче піддаються врегулюванню.
Ненависть до інаковірця, помножена на суму заподіяних кривавих образ і кривд, здатна підживлювати подібні конфлікти роками. Джин, випущений з пляшки, дуже неохоче повертається назад.
І на сьогоднішній день абсолютно незрозуміло, яка сила зможе втихомирити пожежу, що охопила значну частину найбільшого континенту планети. У всякому разі, це не буде Радбез ООН, котрий під мудрим проводом Чуркіна вкотре обговорить питання про те, чи правомірно Україна воює з бойовиками на Донбасі – чи, може, київська хунта все-таки чинить військовий злочин.
Безумовно, до сьогоднішньої кривавої бані призвела не анексія Криму, а багатолітнє ігнорування потенційних конфліктів з боку ООН, США, ЄС, Росії і всіх, хто міг хоч щось вдіяти. Проте саме російська авантюра стала зеленим світлом для всіх, хто вірить, що світле майбутнє можна збудувати силою зброї.
