А все тому, що Азербайджан не пробачив спортсмену того, що, будучи фаворитом, він не зміг здобути медаль на Олімпійських іграх-2012, повідомляє Еспресо.TV.
Максим Прокопенко разом з Сергієм Безуглим вирішили проміняти українське громадянство на азербайджанське після Ігор-2008 у Пекіні. Там український екіпаж каное-двійка вийшов у фінал і показав восьмий час. Під прапором Азербайджану українці стали чемпіонами Європи, п'ятиразовими віце-чемпіонами світу, багаторазовими переможцями етапів Кубку світу. Після Олімпіади-2012 Прокопенко повернувся в Україну і став працювати тренером у рідній Вільшанці – селі на Кіровоградщині.
- Напевно, пропозиція Азербайджану була не єдиною, і після Пекіна-2008 ви могли б виступати і під іншим прапором?
- Я і з України нікуди б не їхав. Перед Олімпійськими іграми-2008 у нас забрали дистанцію 1000 м, олімпійську ліцензію на якій здобули ми, віддавши право виступати в цій дисципліні на Олімпіаді іншим спортсменам. За результатами чемпіонату України ми їх обігнали і на 500-метрівці. Проте нам не дали шансу виступити на Іграх на двох дистанціях. Аргумент: два човни – два шанси. Нас це образило. Ми розуміли, що ще через рік нам узагалі скажуть, що ми старі. Саме це і стало головною причиною нашого переїзду. Фінансування – другорядна обставина. Тренер каноїста Валентина Дем’яненка, який вже виступав за Азербайджан, товаришував з моїм покійним тренером Сергієм Крайтором. І 7 жовтня 2008-го нам запропонували змінити громадянство.
- Як довго вас вмовляли азербайджанці перейти під їхні знамена?
- Ні хвилини. Єдине, спочатку запропонували мені одному перейти в Азербайджан. Та я сказав, що без Безуглого нікуди не поїду. Мені відповіли: "Без проблем". Крім того, я хотів попрацювати з Олександром Колибельниковим, старшим тренером СРСР з каное, який був головним тренером азербайджанської збірної. Від цієї співпраці я отримав навіть більше, ніж сподівався.
- А як довго вмовляла вас українська федерація, українські чиновники залишитися в нашій збірній?
- Нас ніхто не умовляв. Просто мої миколаївські тренери хотіли отримати грошову винагороду за мене. Та коли ми просили їх, щоб вони посприяли підвищенню нашої зарплати – в інших областях, наприклад, губернатори доплачували атлетам - то вони відмовили. Хоча один з моїх наставників був депутатом, тому це питання можна було легко вирішити. Крім того, я жив у гуртожитку. У Миколаєві всім учасникам Олімпійських ігор вручали квартири. Коли я відібрався на перші свої Ігри, мені сказали, що ще молодий, мовляв, здобудь медаль чемпіонату світу. Через два роки, у 2006-му, ми стали бронзовими призерами чемпіонату світу. Мене почали годувати обіцянками. Потім вручили гарантійний лист, за яким мер Миколаєва виділив мені квартиру. Та цей папірець нічого не означав. У мене ще був спонсор, який платив мені 800 грн, а Безуглий і того не отримував.
- Де ви тренувалися, проводили збори, виступаючи за Азербайджан?
- Влітку готувалися в Польщі. А взимку – в Азербайджані, де від Радянського Союзу залишилася база з академічного веслування, її модернізували, з 2010-го вона стала величезним комплексом – басейни, спортзали, готель, ресторани - і там є всі умови для повноцінних тренувань. Не так, як в Україні, де навіть не було централізованого харчування – нам видали гроші, і ми самі шукали кафе чи їдальні, щоб поїсти. В Азербайджані готували нас трьох каноїстів, платили хороші преміальні. Чому б в Україні так не зробити? От у нас готують збірну з веслування з 30-ти осіб, хоча всі прекрасно розуміють: медалі можуть здобути тільки Інна Осипенко-Радомська та Юрій Чебан. На зекономлені гроші можна було б платити їм достойні премії – тисяч $30. Тоді жоден титулований спортсмен не покинув би Україну.
- Як віддячувала вам нова батьківщина – Азербайджан – за здобуті для неї медалі?
- За кожен етап Кубку світу, чемпіонату світу та Європи була окрема цифра преміальних. За сезон виступів під прапором Азербайджану я заробив на дві квартири. У мене прекрасна трикімнатна квартира в центрі Кіровограда, гараж. Проте через два роки президент федерації вирішив, що ми багато заробляємо, почав вираховувати 10% від заробітків, потім перестав оплачувати нагороди етапів Кубку світу, за медалі на не олімпійських дистанціях почали платити в десятки разів менше – вони стали майже безкоштовними. Хоча спочатку нам платили за них 50% від преміальних за нагороду на олімпійській дистанції. Зрештою, я почав заробляти втричі менше.
- Так може, була можливість перейти виступати за іншу країну?
- Пропонував Казахстан. Та Азербайджан, не знаю на підставі чого, попросив за кожного з нас по $100 тис. Казахстан швиденько відмовився.
- Не шкодували тоді, що поїхали з України?
- Ні, я вдячний Азербайджану за те, що в мене є власне житло, бізнес. А якби я тоді залишився б в Україні, досі жив би в гуртожитку, не знаю, ким би працював – точно не тренером. Мабуть, вантажником. А так, завдяки власному бізнесу - автоперевезення, я можу собі дозволити тренувати дітей у рідному селі Вільшанка за 2200 грн. – це з усіма доплатами. Цих грошей мені навіть не вистачає на бензин, щоб на машині їздити на тренування.
- На Олімпіаду-2012 ви їхали разом зі своїм напарником Сергієм Безуглим фаворитами, виграли кваліфікацію, проте в фіналі фінішували четвертими. Це найгірші спортивні спогади?
- Так. Я рік не виходив на воду, навіть не хотів бачити човен і сідати в нього. Близько року мене мучила думка, що Олімпіада минула, медалі немає. Навіть якби ми тоді фінішували б третіми, у нас було б усе – мінімум мільйонерами були б. За золоту нагороду 600 тис. євро давав тільки президент. А ще міністри – теж не менше, плюс квартири, машини.
- Як відреагувало спортивне керівництво Азербайджану на відсутність медалі?
- Президент федерації - бізнесмен, якому доручили розвивати цей вид спорту - образився на нас, вважаючи, що ми продали медаль. Як ми могли б продати її, якщо такі великі преміальні за неї ніде в світі не платили?! У веслуванні подібної практики навіть немає. Ми поїхали з Азербайджану, де про каное, байдарку і веслування нічого не чули до 2008-го року, майже ворогами.
- Почувалися там чужим?
- Азербайджанці, можливо, ставилися до нас навіть краще, ніж українці. У нас були там друзі, які завжди за нас вболівали. Вони гордилися тим, що їхні друзі - чемпіони. Мені це було приємно. Мені подобалося там жити, але на все життя я там не залишився б. Не знаю кращого місця на землі, ніж моя рідна Вільшанка. Я тут щасливий - дружина, дворічна донька, улюблена справа - веслування.
- Ваш напарник продовжив кар’єру, а чому ви вирішили закінчити?
- У мене почалися проблеми зі здоров’ям. І враховуючи питання нарахування преміальних, я вирішив не доводити себе до ручки. Пам'ятаю, здобули "срібло" в естафеті на чемпіонаті світу. А нам кажуть: "А хто вас просив?" І не стали нічого платити за цю медаль. А ми вимальовували на човні прапор Азербайджану.
- Сергій Безуглий не вмовляв вас повернутися в каное?
- Вмовляє щодня, до цих пір. Я вже почав сміятися, мовляв, якщо цього сезону він з новим напарником не покаже результат, то мені таки доведеться приїхати і сісти в човен. Це все жарти. Хоча я щодня тренуюся, підтримую форму для себе - не для великого спорту.
- Україна не пропонувала вам повернутися до збірної?
- Ні. Колибельников хотів теж повернутися, бо до нього ставилися, як і до нас - виховав зрадників. Якби він повернувся, то я б в каное-четвірці веслував би - там не обов'язково готуватися цілий рік.
- Зараз, коли ви самі тренер, мрієте виховати чемпіонів?
- Звісно, вже виховую. У мене є два каноїсти 2001-го року народження, які в Києві виграли зональні змагання "Стрімкі човни". Тепер у каное-двійці та одномісному човні вони змагатимуться у фінальній стадії турніру. Загалом треную 30 дітей.
- У тих умовах, в яких ви працюєте, можливо підготувати чемпіонів світу чи Європи?
- Ні. От зараз я склеюю найстаріші човни, які випрошував по всій Україні. Нове каное світового рівня коштує близько 2000 тис. євро. Дитячий човен, який виготовляють в Україні - $450.
- Припустимо, вам вдасться виховати медалістів чемпіонатів Європи чи світу. Якщо років через 10 вони прийдуть до вас і скажуть, що їдуть виступати за Азербайджан без вас, що відповісте?
- Скажу, щоб давали по $100 тис. і їхали. (Сміється).
- Останнім часом Азербайджан переманив не одного нашого спортсмена. Як думаєте, чому наші атлети обирають саме цю країну?
- Азербайджан приваблює їх грошима.
- Якби наша олімпійська чемпіонка з веслування на байдарці Інна Осипенко-Радомська, яка може змінити українське громадянство на азербайджанське, запитала у вас поради щодо цього, що б ви їй відповіли?
- Так вона вже два роки мене розпитувала про умови та оплату в Азербайджані. Я все думав: і чому вона так цікавиться? Якщо чесно, як спортсменку я її підтримую в бажанні змінити громадянство. Але я таку титуловану атлетку не відпустив би з України. Це я переходив до Азербайджану, грубо кажучи, ніким. А Інна - гордість України. Не знаю, що робив би на місці наших спортивних чиновників, аби утримати її, але шукав би варіанти фінансової мотивації. Відпустити - найлегше, що можна зробити в подібній ситуації.