„Буття визначає свідомість” - стверджував Карл Маркс, і це твердження частково спрацьовує навіть стосовно чинного Папи Римського. Франциск, колишній арієпископ Буенос-Айреса, „папа убогих”, не міг залишити без уваги – і без беатифікації - постать архієпископа Сальвадора Оскара Арнульфо Ромеро-і-Гальдамеса.
Фото: theo.kuleuven.be
Того на батьківщині називають не інакше, як "Святий бідних" або "Святий Ромеро Америки". Про монсеньйора Ромеро складають пісні, пишуть вірші, знімають фільми. Він став легендою ще за життя.
Перш за все тому, що мав сміливість казати сальвадорським солдатам, що порушення людських прав, а тим паче безсудові вбивства є смертним гріхом. І це цілком очевидне з точки зору католицизму твердження за ним повторювали священики в усіх кінцях країни.
Зрозуміло, що в очах правлячої „Революційної урядової хунти” це не додавало популярності ані монсеньйору, ані католицькій церкві загалом. А оскільки під контролем „хунти” були війська і парамілітарні угруповання, а під контролем священиків та архієпископа – тільки амвони і святі дари, то останнім невдовзі стало непереливки.
„Менш ніж за три роки понад п'ятдесят священиків зазнали нападів, погроз і наклепів. Шість з них убиті і визнані мучениками; багатьох катували, інших вигнали з країни”, - це писав Оскар Ромеро, 2 лютого 1980 року. Після чого закликав припинити звірства.
Фото: blogs.kcrw.com
А 24 березня його вбили. В момент, коли він освячував Святі Дари, архієпископу і кардиналу рознесли голову зі штурмової гвинтівки невідомі праві патріоти, заливши кров’ю алтар.
Фото: musingsfromthepastorsstudy.blogspot.com
І якби земні справи архієпископа Ромео обмежувались захистом права на життя сальвадорських селян, його беатифікація почалась би вже у день його трагічної загибелі.
Проте Ромеро, крім всього решту, став одним з батьків-засновників, а також практичних апологетів „теології визволення”. Земні проблеми людей прихильники цієї течії були схильні пояснювати не тільки, і не стільки у традиційний християнський спосіб, скільки базуючись на близьких до марксизму теоріях соціальної справедливості. І покійний архієпископ чимало сказав з амвону не тільки про зло від „ескадронів смерті”, але й про зло від нерівномірного розподілу землі в країні. Логічною альтернативою соціальній нерівності для багатьох прихильників „теології визволення” видавалися різні форми соціалізму, замаскованого під „справжнє християнство”. Який соціалізм, хоч-не-хоч, доволі близько підходив до марксизму.
Тому й не дивно, що Іоанн Павло ІІ, який всмак надивився на соціалізм як з „людським” так і з відверто сталінським обличчям, відчував, схоже, ідіосинкразію до всього, що було ідеологічно до нього близьким. За його понтифікату „теологія визволення” була рішуче засуджена й відкинута.
Фото: ongcarmel.net
У 1983 р. під час свого візиту до Центральної Америки Іоанн Павло II відвідав могилу Ромеро. Тут він зазначив, що не варто віддавати життя за якусь ідеологію і використовувати в ідеологічних цілях Євангеліє. Життя слід віддавати тільки за віру. Цією заявою римський первосвященик фактично відмовив в причисленні покійного архієпископа до лику мучеників.
Але часи змінюються, і на апостольський престол після „папи-антикомуніста” і після „ротвейлера Господнього” прийшов „папа бідних”, який не міг відмовити в беатифікації „святому бідних”. Бо, якщо по правді, монсеньор Ромеро і колишній монсеньйор Берґольйо вельми схожі між собою. Жоден із них не зазнав утисків від комуністичного ладу, зате обидва всмак надивились на красоти „латиноамериканського капіталізму”, що і підвело обох ближче до лівої ідеології.
Як суміщатимуться в одному католицькому пантеоні два святих, які не сильно добре спілкувались між собою за життя – час покаже. На те вони, врешті, й чудотворці, щоби якось та й помиритись бодай після смерті. Але в особі кардинала Ромеро – в разі, якщо той таки пройде процедуру причислення до лику – католицька церква отримає постать, силу впливу якої на вбогих і пригноблених мешканців Південної Америки направду важко переоцінити.