Україна заробляє своє право на військовий парад

Окрім чисто ідеологічного аспекту демонстрації сили та військових успіхів, впродовж тривалого часу парадне проходження військ реально демонструвало окремі аспекти їхньої боєготовності – наявність уніфікованої зброї і здатність рухатись у тісних бойових порядках, „тримати стрій”, свідчили про професіоналізм та тренованість, які були конче необхідні в рукопашному бою.

І хоча поява артилерії та, особливо, кулеметів, давно зробила тактику „щільних бойових шеренг” тривіальною формою суїциду, краса, дух і патріотично-виховна функція військових парадів так сподобались офіцерам та частині поважної публіки, що відмовитись від них не можуть і дотепер.

Давній Рим

Великими майстрами військово-патріотичних масових церемоній були давні римляни. Одним з найяскравіших зразків їхніх парадних заходів був тріумф. Римський тріумф допускався лише після завершення війни, яка супроводжувалась тяжкою поразкою ворогів (треба було звести в могилу не менше 5 тисяч бійців супротивника), право на тріумфальний вхід до Риму мав тільки полководець, що самостійно здійснював командування воєнними діями.

В часи Республіки це було пишне, веселе (щоправда, не для захоплених полонених) і злегка іронічне видовище. Тріумфатор в’їжджав до міста на позолоченій колісниці, запряженій четвіркою білих коней. Сміливці та любителі оригінальності часом пробували запрягати в колісницю слонів, оленів та іншу малопридатну до цього звірину, що часом призводило до несподіваних ексцесів (хоча подібне вже більше практикувалось в часи імперії).

При тому державний раб, що ніс золотий вінок над головою тріумфатора, безперервно читав йому нотації про минущість земної слави, а його солдати, що йшли позаду, співали імпровізованих пісень, які, поряд з радістю за перемогу, нерідко висміювали особисті якості тріумфатора. Після завершення тріумфу „винуватець” дійства влаштовував масштабний і багатий бенкет для своїх солдатів, і трохи менш багатий – для всієї чесної публіки. Кошти, зазвичай, бралися з майна, експропрійованого в переможених.

Потім, коли з республіки безповоротно вийшла імперія, розмах тріумфів збільшився, бенкети ще побагатшали, щоправда, „державному рабу” довелося замовкнути разом зі своїми нотаціями, а любителі солдатської пісенної творчості зрозуміли, що сума грошової винагороди може залежати від змісту проспіваного. Ну і, ясна річ, імператори, які були головнокомандувачами всіх збройних сил держави, стали єдиними можливими тріумфаторами.

Проте суть тріумфу залишилась незмінною. Полководець хвалився перед громадянами своєю перемогою, а також дякував богам (жертвою) і солдатам (золотом) за здобуту вікторію.

Схожим залишався сенс „парадів” і в Константинополі, і в часи середньовіччя – з більшими чи меншими відмінностями.

Тільки в період Нового часу військові паради стали демонстрацією натренованості піхоти, особливо популярною в Прусії та країнах, що наслідували тамтешню систему всеохопної муштри.

СРСР і Росія

Радикально стали відрізнялись від давньоримської традиції паради в сучасних тоталітарних державах.

Роль богів, яким слід дякувати за перемогу, стали виконувати „великі вожді”, солдатам-переможцям, замість золота, довелося вдовольнятися прихильною увагою „політбюро”, а населенню, замість грандіозної пиятики, пропонували тішитися чистим патріотичним екстазом.

В Радянському Союзі починали з парадів 1 травня (День трудящих) і 7 листопада (жовтневий більшовицький переворот). Після перемоги в Другій світовій, 24 червня 1945 року в СРСР пройшов легендарний парад на Червоній площі – де переможці знищували фашистські знамена та штандарти.

Постійна практика парадів на честь перемоги 9 травня була введена вже за Брежнєва, з 1965 року. З плином років ці паради перетворилися на своєрідне переконання населення у „великих перевагах” радянського ладу – по причині відсутності інших достойних грандіозного святкування звершень. Їх масштаби все зростали і зростали – аж до моменту розвалу Радянського Союзу.

Між 1991 і 1994 роком паради взагалі не проводились. Нового імпульсу ця тенденція набула, після відновлення парадів на Червоній площі з 1995 року. З 2008 року на Червону площу повернулася військова техніка, а керівництво країни стало приймати паради, сидячи у м’яких кріслах (геронтократи з Політбюро часів Брежнєва все-таки стояли).

Поки незмінний керівник РФ зневажливо поглядає на колони „слоників”, за дійством зверху приглядають снайпери-чекісти через оптичні приціли, що недвозначно свідчить про ступінь довіри керівництва Росії до армії та народу.

Світ

Військові паради у західних демократіях сьогодні нерідко мають відверто історично-розважальний характер, що підкреслюється частим використанням історичної уніформи або використанням юнацьких підрозділів з військових шкіл чи училищ. Яскраві приклади – церемонії англійських королівських гвардійців, паради кадетів Сен-Сіру на день взяття Бастилії, тощо.

Україна

Український парад на честь Дня Незалежності, м’яко кажучи, не зовсім вписується у світову традицію військових парадів. Незалежність у 1991 році була отримана без якихось помітних бойових дій, тому й святкувати її здобуття – нерідко, з використанням бойової техніки, яка залишилась із часів Радянського Союзу, видається трохи дивним.

В такій ситуації доречним виглядало би довести АТО до переможного завершення, і відзначити перемогу у першій мілітарній операції (фактично – війні) нашої держави масштабним військовим парадом – із залученням саме тих частин та техніки, які брали активну участь у бойових діях, з демонстрацією захопленої бойової техніки противника і, за бажанням, знищенням прапорів чи відзнак частин сепаратистів. Бо демонстрація військової потуги, яка топче чобітьми і чавить колесами Хрещатик, поки бойові частини на передовій відчувають брак людей і зброї, може викликати в громадянах надто вже різні почуття. Нерідко протилежні тим, на які надіються організатори дійства.