Ідея створити військовий союз східноєвропейських держав, об’єднаних спільним лихом у вигляді близького сусідства з Росією, існувала заледве не після розпаду СРСР. Зараз, коли антитерористична операція на Донбасі, здається, заходить у патову стадію, пошук можливих мілітарних союзників стає для України питанням виживання.
Сподіватися на наявний формат „вишеградської четвірки” не доводиться – як Угорщина, так і Чехія з Словаччиною явно не горять бажанням конфліктувати з Росією. Принаймні, в питаннях, які загрожують їм бодай мінімальними фінансовими чи політичними втратами. Навіть приєднання Угорщини та Чехії до режиму санкцій відбулося, схоже, під жорстким тиском лідерів ЄС.
Єдиним реальним союзником з „четвірки” залишається Польща, керівництво якої твердо розуміє, що в разі повернення України в російську геополітичну орбіту саме їхня територія має найбільше шансів стати ареною наступної геополітичної баталії. Попри коливання в україно-польських стосунках, викликані зміною влади всередині Польщі, неприйняття геополітичних авантюр Росії і готовність жорстко їм протистояти залишається для наших західних сусідів константною позицією, незалежно від зовнішньополітичних вподобань чергового керівництва.
Наступним логічним претендентом на роль українського союзника у протистоянні з Росією видаються прибалтійські країни. Близькість до РФ, наявність значної російськомовної діаспори та мілітарна слабкість роблять їх фактично ідеальними кандидатами на роль жертв гібридної неоголошеної війни з боку Росії.
Таким чином, замість формату „вишеградської четвірки” ми повертаємося радше до куди як давнішої форми співпраці – федеративної Речі Посполитої, щоправда, поки без Білорусі, але з Латвією та Естонією.
І хоча навіть об’єднані військові ресурси країн можливого мілітарного союзу виглядають на фоні російської армії не вельми переконливо, не слід забувати, що з 700-тисячного масиву сил реально РФ може використати на європейському театрі неоголошених військових дій, вочевидь, не більше половини наявних боєздатних сил – зважаючи на непросту ситуацію на кордонах російських союзників у азійській частині континенту.
При тому мова, ясна річ, не йде про негайну і пряму участь гіпотетичних союзників у бойових діях на Донбасі – окрім, хіба, невеликих підрозділів добровольців. В той же час подібна співпраця дозволила б Україні, в обмін на гарантії військової підтримки у разі російських провокацій, попросити, наприклад, в сусідів життєво потрібні нам зараз залишки радянської військової техніки на умовах довготривалого займу. Зважаючи на той факт, що Польща, рішуче витрачаючи мільярди доларів, активно переозброює армію, зброєю виготовленою в країнах НАТО, подібна передача стане для неї не роззброєнням перед лицем ворога, а радше вдалою інвестицією у майбутній спокій на кордонах.
Щоправда, в контексті подібної співпраці до певної шкоди може призвести рішення керівництва НАТО про обговорення – а, можливо, й розміщення нових баз альянсу на території Східної Європи. Отримавши постійну базу НАТО на своїй території, наші природні східноєвропейські союзники можуть відчути себе у цілковитій безпеці. Яка робить непотрібними ризиковані геополітичні авантюри з країною, що по факту перебуває у стані війни з найагресивнішою військовою потугою сучасності, котра володіє одним з найбільших ядерних арсеналів на планеті.
При тому вибір потенційних союзників не обмежується Прибалтикою та Польщею. Ймовірною – хоч і не надто продуктивною – може бути подібна співпраця з приполярними країнами – в першу чергу, Норвегією та Канадою, які занепокоєні російськими спробами мілітаризації Арктики.
На особливу увагу в процесі пошуку союзників заслуговує також Туреччина. Друга після США за розмірами армія НАТО, на фінансування якої щороку виділяється сума, в чотири рази більша за український військовий бюджет, від самого початку конфлікту зайняла чітку проукраїнську – чи, радше, антиросійську позицію. Яка сформована не одномоментними зовнішньополітичними резонами, а стійким неприйняттям факту російської окупації Криму. І яка, в силу очевидних причин, може повторити російський досвід „гібридної війни” на Донбасі у тому ж таки Криму, де утиски мусульманського населення мають цілком реальний характер.
Зрозуміло, що подібні міжнародні прожекти мають далеко не стовідсоткові шанси на успіх, і до певної міри є „геополітичним мрійництвом”. Але у світлі „видатних успіхів”, досягнутих, приміром, на „прагматичних” переговорах у Мінську українським та російським президентами, будь-яке мрійництво має шанси наповнитись реальним, політичним і матеріальним змістом. За умови енергійної діяльності українського зовнішньополітичного відомства.