Якщо Захід розглядає „проект Новоросія” як авантюру з метою отримання політичних чи економічних дивідендів, то підстаркуватий Путін намагається реалізувати „мрію всього життя” – і за ціною не постоїть.
Особливо якщо платитиме Росія, а не він особисто.
Реакція Заходу на перехід російської агресії з формату „грибники” на формат „ударна бронеколона” яскраво засвідчила, що демократичний світ вкотре підійшов до ескалації кризи неготовим.
Нічні дзвінки, заплановані суботні зборища, гарячковиті переговори і обурення, поєднане з обтічними формулюваннями – таким був вчорашні та нічні новини з ЄС та США.
При тому розгубленість європейців та американців була цілком щирою, і панічне "нас всі зливають", що встигло прокотитись вчора по українських секторах соціальних мереж, не співвідноситься з реальністю. Західний світ – не Росія, і якби нас направду зливали – нам би достатньо прозоро про це натякнули.
Показовою була реакція Євросоюзу, точніше – сума реакцій його членів. Від Польщі, яка на офіційному рівні достатньо чітко артикулювала, що потрібно починати прямі поставки зброї, і до Франції, яка назвала все, що відбувається, „просто неприпустимим”. Разом з нічними роздумами Ангели Меркель на тему того, які б іще придумати такі санкції, щоб Європі було недорого, а Росії – неприємно. Все це не кажучи про висловлювання структур неофіційних – але близьких до представницьких органів влади і достатньо впливових. На кшталт „Солідарності”, котра радить не розраховувати на Францію чи Німеччину, чи угорського Йоббіка, члени якого готуються поговорити в Криму зі Стрєлковим про глобальні цивілізаційні виклики для Новоросії.
Проте Бог з ним, з Євросоюзом. Він задумувався, як торгівельна спілка, головною ціллю якої було і є безперешкодне отримання прибутку. Тому і використання цього інструменту для занять прямо протилежних – як то впровадження санкцій чи будівництва торгівельних бар’єрів – цілком природно, йде зі скрипом. Може, логічніше було б запропонувати ЄС замість обмежувати ґешефти з Росією продати Україні в кредит велику партію сучасної зброї – і серце „купців” сприйняло б це легше, ніж безнадійно втрачений профіт. При тому і користі у справі стримування російських окупантів було б більше. Власне, польське Бюро нацбезпеки достатньо прозоро порадило Україні саме так і зробити.
Цікавіша ситуація з НАТО. Організація, яка задумувалась і створювалась як воєнний союз для противаги СРСР, на думку військових, втратила можливість протидіяти навіть куцій та обрізаній путінській Росії. Навіть тоді, коли мова, як у випадку з нинішнім конфліктом, йде не про самостійне протистояння з російською військовою машиною, а просто про надання адекватної допомоги Україні. Генерали, замість подумати над подальшими діями і чітко поінформувати про результати роздумів, займаються філологічними вправами, намагаючись охарактеризувати путінську агресію.
Ще неоднозначнішою, щоб не сказати – шизофренічнішою, була реакція США. З одного боку, Держдеп визнав факт російської воєнної агресії – яка відбулась, не зважаючи на санкції. З іншого, Обама заявив, що поставок зброї в Україну поки не планує. Не зважаючи на те, що санкції Путіна не зупиняють, а США позиціонує себе як дієвого союзника України. При тому Порошенко запрошений на 18 вересня до Вашингтону – на обговорення того, як США можуть „допомогти Україні захистити суверенітет і територіальну цілісність держави”. Якщо мова йде про чергове розширення санкцій – розмова з Порошенком для того абсолютно непотрібна. При тому привід для зустрічі явно виключає можливість того, що нас будуть знову „схиляти до миру”.
Можна, звичайно, припустити, що Обама дає Путіну „сотий останній шанс” до середини вересня притишити ситуацію, відмовившись, принаймні, від прямої військової агресії – проте тоді заява про відсутність поставок зброї мала б чіткіше артикулювати термін, на який ці поставки відкладені. Загалом складається враження, що в Білому домі хочуть підтримати Україну і зупинити Росію – але не знають, як це зробити.
І ЄС, і США чесно хочуть знайти відносно мирний вихід з ситуації – хоча вже й здогадуються, що це неможливо. Ціну за їхню наївність доводиться платити Україні.
Європейці та американці уявляють собі протистояння на Донбасі як результат раціонального, хай і протиправного, рішення Москви. Від воєнних авантюр Путін, гіпотетично, отримує якісь внутрішньополітичні, економічні та специфічні репутаційні блага, вважають на Заході. Але за умов наростання санкцій йому доводиться платити за отримані дивіденди економічними, і, як наслідок, репутаційними втратами – в тому числі, всередині Росії. І по мірі того, як вони приймаючи нові санкції, „підіймають ціну” авантюри – рано чи пізно вдасться дійти до такої точки, вверх від якої Путін піти не відважиться.
В той час, як президент Росії – не голандський купець, що діє в системі раціональних координат вибору адекватної ціни. Він – підстаркуватий уламок мертвої імперії, який хоче зліпити докупи і вдихнути подобу життя у давно відгнилі шматки. Такий собі кремлівський некромант, якому, на додачу до ситого й безбідного особистого життя, захотілось приміряти на себе кітель генералісимуса. Який, проте, твердо розуміє, що платитиме за його історичні реконструкції не він сам, а Росія. Тому якщо російський президент твердо вирішив зробити на Сході України Дике поле – то він робитиме це і „за ценой не постоит”. Шалена чортопхайка російської військової машини буде повзти вперед, аж поки не закінчиться пальне, мастило і не відваляться колеса на битих степових дорогах – не зважаючи на курс рубля і запаси морської капусти для харчування населення.
Інша річ, що можна підвищити „ціну вторгнення” до небаченої висоти не для російської державної машини, яка керована в необмеженому ручному режимі одним конкретно взятим президентом, а для всієї Росії. Підвищити ту ціну, яку вже почали платити в Костромі і Пскові, в Дагестані і Богом забутих Вибутах.
Але для цього Заходу слід поспішити з поставками зброї.