Від кого Росія захищає Північний полюс

Активна мілітаризація Арктики Росією втратила будь-який практичний сенс з того моменту, коли російській нафтогазовій промисловості закрили доступ до західних грошей та технологій. Тепер „слава російської зброї за полярним колом” – виключно дорогий агітпроект Кремля

Повідомлення про чергові військові плани Росії в Арктиці стали звичними – якщо не набридливими – елементами „інформаційного фону”. Світу повідомляють про створення регламенту розгортання російської армії за Полярним колом і збільшення військової присутності біля Аляски, будівництво постійних обладнаних військових баз і „арктичного стратегічного флоту”, а ще – про аеродроми (відроджені радянські), „арктичний спецназ”, і великі плани на майбутнє.

Кількість новин поступається хіба лиш висвітленню неоголошеної військової кампанії в Україні.

Цей потік доводить декотрих російських сусідів до відверто істеричних реакцій. Бідолашні канадці всерйоз стурбовані можливою появою російських танків десь на Баффінових островах.

Українцям, з нашим специфічним досвідом стосунків з Росією, вся ситуація попервах здається цілком природною – один невеликий президент великої за розміром країни і тут хоче всіх залякати – а може і затіяти якусь авантюру.

Проте більш тверезий погляд на ситуацію в регіоні викликає щире здивування. Бо наступати на когось через Північний полюс російська армія начебто не збирається – бо і сили в Арктиці концентруються не те щоб надто значні, і військового сенсу в тому немає ні на гріш. Припустити, що армія збирається там від когось оборонятися – теж складно. По тій простій причині, що нападати на шматки мертвих скель, зазвичай покриті товстим шаром криги, з кліматом, який 8-9 місяців на рік мало чим відрізняється від марсіанського, теж ніби ніхто не збирається.

До недавніх подій все це можна було хоч якось пояснити – в Арктиці покоїться чималий запас вуглеводнів (7% світової нафти і 24% - газу), і в Росії були на нього плани. „Арктична гвардія” могла, гіпотетично, захищати недоторканість російських надр від якихось гіпотетичних браконьєрів для подальшого їх використання „Газпромом” і „Роснєфтью”. Звичайно, нафтодобувна платформа – не спритна іноземна рибальська шхуна, яка може за півночі поцупити шмат російського національного багатства і втекти, та все ж.

Проте з моменту прийняття західних санкцій можливість видобутку нафти і газу в Арктиці, і без того доволі ефемерна через високу вартість подібних проектів, остаточно перейшла в розряд неймовірного. Західні партнери відмовляються від спільних з Росією проектів в Арктиці (і історія, наприклад, з Exxon Mobile – яскраве тому підтвердження). А власних коштів, і головне – технологій російські нафтові і газові гіганти так і не надбали. Турбуватись прискореним розвитком технологій зараз, коли доводиться лізти в кишеню до російських пенсіонерів за грішми „на прожиття”, у цих компаніях теж, ясна річ, ніхто не буде. Тому арктична нафта і газ можуть спати спокійно. Є ще, звичайно, Північний морський шлях – проте він відкритий для міжнародного судноплавства, а ворожих військових кораблів на ньому не бачили доволі давно.

Таким чином, складається враження, що вся військова підготовка в Арктиці практичного сенсу не має. Більше того, перебазування військ в райони, де їх реальна користь близька до нуля, а вартість утримання – реально висока (доставка харчування, обладнання і будь-яка інша логістика) – ідея, з точки зору адекватної держави, більш ніж дивна. Особливо якщо зважити на той факт, що насиченість російськими військами, приміром, російсько-китайського кордону, за деякими оцінками, має співвідношення 1:20 не на користь Росії – а водяться по той бік кордону зовсім не білі ведмеді.

Тому пояснення активній „арктичній програмі” лишається тільки одне. І лежить воно не в економічній чи геополітичній, а виключно в пропагандистській площині.

Арктика – та ще співпраця КНР (яка, щоправда, помітно пробуксовує навіть з найбільш знаковим проектом „Сила Сибіру”) – це все, що може запропонувати пересічним росіянам путінський режим у вигляді майбутнього, ніяк не пов’язаного із Заходом, який „несправедливо” ставиться до Росії.

І оскільки реальне економічне освоєння гігантського і негостинного простору – це проект далеко за межами можливостей сучасної Росії, то все, що залишається – це утеплені бараки неподалік від полюсу, та ще титановий триколор десь на морському дні. Від часів Єрмака змінилося, загалом, небагато. Інша річ, наскільки ці епохальні досягнення зможуть підняти дух населення великої країни в процесі наростання економічної кризи.