У рейтингу загроз миру на планеті Росія переходить на друге місце

Активний наступ ісламістів на села в північній частині Сирії та містечко Кобані, нездатність чисельних „союзників” курдів щось протиставити цій загрозі, і перспектива кривавої різанини захисників міста в разі його падіння, штовхнули курдську діаспору на рішучі кроки. Розлючені тим, що ісламісти влаштували фактичний геноцид їхнього народу, а світ продовжує ліниво розмірковувати про вирішення проблеми в надії, що все „розсмокчеться якось само”, курди вирішили йти до останнього. Вуличні погроми і масові бійки курдів з ісламістами – з використанням холодної зброї – охопили десятки німецьких міст. Курдські демонстранти провели акції із захопленням приміщень у Гаазі, масштабні протести – в Лондоні та Парижі.  

Та європейські протести – „дрібниця” порівняно з тим, що коїться в Туреччині. Про - та антикурдські демонстрації перетворюються на погроми та масові бійки, за добу загинуло як мінімум 15 осіб. В багатьох провінціях країни введено комендантську годину. Особливо неприємним для турецької влади є той факт, що протести докотились і до курортних міст – приміром, Антальї, що навряд чи сприятиме зростанню прибутків від туризму.

Взагалі, увесь розвиток подій ставить Туреччину у дедалі менш зручне геополітичне становище. З одного боку, турецько-курдські стосунки завше були більш ніж натягнутими – Анкара традиційно побоювалась курдського сепаратизму в самій Туреччині. З іншого боку, мирний діалог, налагоджений президентом Туреччини Реджепом Ердоганом з турецькими курдами, давав надію на заспокоєння конфлікту, котрий тривав десятиліттями. При тому наявність кордону з відверто терористичною „Ісламською державою” навряд чи є сокровенною мрією що Ердогана, що будь-якого іншого турка. Ще з іншого боку, якщо Туреччина рішуче втрутиться у бої під Кобані – то в разі падіння останнього ісламісти можуть рушити далі, через турецько-сирійський кордон. І навіть якщо цього не зроблять танки – то потік диверсантів, радикальних проповідників та іншої наволочі фактично гарантований, в той час як політика невтручання дає примарний шанс на добре озброєний нейтралітет з ісламістами.

„Двоїстість” ситуації знаходить втілення і у роздвоєності політики виконавчої влади Туреччини. З одного боку Ердоган заявляє, що ударів авіації недостатньо для перемоги над "Ісламським державою" – що, мабуть, передбачає необхідність сухопутної операції. З іншого боку, приведені у повну боєготовність турецький спецназ та бронетанкові підрозділи на кордоні продовжують надійно і впевнено стояти на місці, що, вочевидь, означає, що Туреччина була б не проти, якби сухопутну операцію провів хтось інший. При тому Туреччина за кілька тижнів прийняла до 200 тисяч біженців-курдів із Сирії, демонструючи людяність до жертв наступу фундаменталістів. Але Анкарі рішуче не подобаються загони добровольців з числа турецьких курдів, які вирушають через кордон для того, щоби фундаменталістів зупинити.

Реальною допомогою для курдів Сирії на даний момент є головно удари авіації США та союзників по позиціях ісламістів довкола Кобані, а також  добровольці з числа турецьких курдів. Проте, як показує практика, цього явно замало. Наступ ісламістів продовжується.

І перед Туреччиною – та НАТО, яке стоїть за її спиною, а за великим рахунком – і перед всім Заходом, постають всього дві опції. Або вдавати, що нічого не відбувається, і фактично „злити” своїх реальних союзників у боротьбі з ісламістами – непрямо посприявши при тому ймовірним військовим злочинам і геноциду курдів, які з дуже високою ймовірністю будуть вчинені розлюченими стійкою обороною Кобане ісламістами. В якості жесту доброї волі посприявши, можливо, евакуації вцілілих захисників на територію Туреччини. Або втрутитись у жорстоку і криваву громадянську війну – з неясними перспективами в результаті.

Проте вчорашні масові протести курдів в Європі та Туреччині стали певним водорозділом. Вдавати, що проблеми з Ісламською державою можна вирішити дипломатією, „балансуванням силою” чи ще якимось легким і майже безкровним шляхом, більше не вдасться. Або західний світ об’єднається для знищення фундаменталізму, або він дасть можливість новоствореному „халіфату” консолідувати ресурси захоплених територій і рушити далі.

При тому не тільки західним демократіям варто задуматись. Ситуація в Афганістані, а також рішення "Ісламського руху Узбекистану" приєднатися до Ісламської держави свідчать про те, що і Середня Азія в недалекому майбутньому може стати черговою ареною для войовничого ісламу.

А загалом, з’являється певність, що енергійність та агресивність Ісламської держави, здається, становлять не меншу загрозу миру на планеті, ніж навіть підстаркуватий російський диктатор з ядерними бомбами. Хоч нам зараз може здаватись і інакше. Залишається надіятись, що в боротьбі з цим злом світ буде рішучішим і винахідливішим, ніж у реакції на путінську агресію.