Покупці вирішили, що образ хоч би й убитого, але ініціатора найбільших терактів в історії США, недоречний навіть для свята нечисті. Подібне, слід сказати, трапилось не вперше – щоправда, раніше любителі кинути виклик суспільній моралі рядилися в шати терориста №1 кустарного, а не фабричного виробництва.
Чому я про це згадав? Ну, звісно, «свято наближається», визнаємо ми його чи ні, глобалізація бере своє. Тож, бін Ладену вже гарантовано місце на костюмованих вечірках (не мейнстрімових, звісно. Тут він лишатиметься таким самим табу, як і Гітлер з есесівськими офіцерами). А надто – в іграх, пригодницьких фільмах тощо. Тим більше, що культурна іпостась історичної постаті, як правило, дуже скоро починає жити життям, окремим від прототипу – особливо в наш медійний час. Надзвичайність, як у позитивному, так і в негативному сенсі, завжди притягує (і тут немає різниці між Нілом Армстронгом і Джеком Різником). До того ж, чимала частина населення планети вважає Усаму борцем за свободу – і поєднання цих двох точок зору, злочинець-визволитель, робить його практично безсмертним.
Та чи щось бодай віддалено подібне світить героям Луганди? Звісно, тут ідеться не так про Геловін, як про життя в якості попкультурного об’єкта взагалі.
Будь-хто, хто став таким маскультовим артефактом, має певний набір упізнаваних атрибутів. Чілка та вусики-щіточка. Вуса й люлька. Сигара та капелюх-габік. Та ж таки сигара та борода. Берет і шевелюра. Вуса й сонцезахисні окуляри. Кудрі й еполети. Брови й п’ять зірок. Золотий батон тощо.
Такі бренди завжди користуються певним попитом, рано чи пізно стаючи елементом масової культури, серйозним, кітчевим, ба навіть позбавленим будь-якого ідеологічного забарвлення – просто тому що це стильно, прикольно чи зручно. Тут можна згадати, як предмет традиційного арабського одягу завдяки Ясіру Арафату почав асоціюватись із рухом за звільнення Палестини, а потім не лише став звичним аксесуаром чи не по всій Європі, але й опинився серед предметів спорядження західних армій.
Лугандійські лідери таких атрибутів позбавлені. Ба більше, з точки зору стилю це особи абсолютно невиразні. Навіть звична для кандидатів у воєнні вожді рослинність на обличчі виглядає вбого. Ви не помічали, що бороди в Пушиліна, Бородая та Губарева, хоч і різні за довжиною, мають практично однаковий фасон – наче в них на всіх трьох один не надто вправний цирульник? Який, очевидно, колись щось чув про так звану голлівудську борідку. Або просто бачив портрет Рамзана Кадирова.
З ряду вибиваються Пургін та Ходаковський. Але форми їхніх борід теж уже давно асоціюються із зовсім іншими людьми. Еге ж, таким бородам надавали перевагу замовники Антоніса ван Дайка, приміром, Томас Говард, другий ерл Арунделя.
А це для тих, кого фламандці не цікавлять: Ходаковський – це викапаний Спок із дзеркального всесвіту в культовому серіалі Star Trek, офіцер фашистської Теранської (земної) імперії якого – цікаве співпадіння – журнал Rolling Stone вніс до десятки найбільших лиходіїв цієї епопеї.
Звісно, лишається ще Бабай. Але він теж не оригінальний. Можна, приміром, узяти американського генерала Джорджа Крука, що зажив слави війнами проти індіанців.
Про вусатих говорити нічого – Гіркін виглядає блідою копією Миколи І, Бєзлєр - такий самий закіс під Брюса Вілліса, точніше поліцейського Джека Мослі в «16 кварталах».
Втім, більшість кіношних копів могла би слугувати його прототипом. Лишаються хіба Захарченко та Царьов. Але перший абсолютно невиразний, другий - альтернативно обдарований, і якщо з «містера Што» вийде культовий персонаж, то хіба комічний – на кшталт містера Біна. А сміху довкола «Новоросії» Кремлю якраз і бракувало.
Зрештою, вторинні статеві ознаки ніколи не формують іміджу самі по собі – вищенаведений перелік ясно про це свідчить. Та річ у тім, що до них лугандійським героям нічого додати. Тим більше що попри варіації патернів, цифровий камуфляж усе рівно асоціюється насамперед із американськими вояками. А «калаш» сам по собі бренд настільки розкручений, що байдуже, в чиїх він руках. Те саме стосується й горілки, і цигарок, не кажучи вже про те, що сидіння на голці й стакані – риси для медіа-персони настільки ж звичні, наскільки й пагубні. Погані костюми й м’яті сорочки елементами стилю вважати навряд чи варто.
Результат – уся ця шобла є концентрованим уособленням сірості. Їхня головна риса – вторинність. Відсутність стилю робить їх просто нецікавими для масової культури – навіть окремо взятої російської. Винятком певний час був хіба Гіркін. Але на тлі цього фріка-реконструктора Путін виглядає ще сірішим, тому його розкрутку скоро припинили (отже, її відновлення можна вважати індикатором скорого кінця режиму ВВП). І ця ж таки сірість, до речі, знищує їхні шанси на роль антигероїв.
Між тим, в добу масових медій без людини-бренда неможлива й популяризація ідей, уособленням яких вона виступає. А про це протягом усього існування «новоросійського проекту» росіяни взагалі не піклувались. Губарєв у кліпі забутої шансоньєтки чи Царьов в обнімку з Порєчєнковим – це радше антиреклама. Однак досі немає ані набору листівок «Герои Новороссии», ані «аматорських» локацій для ігор на кшталт Counter Strike («Иловайск. Месть Стрелка») чи Call of Duty: Black Ops («Бесово воинство»), не кажучи вже про стратегії. Й путящого кіносценарію теж не передбачається: як свідчить досвід грузинської війни, на виході буде черговий пропагандистський лубок, якому апріорі не світить стати блокбастером. Словом, розкрутки не вийде – косити під Гіркіна-Царьова-…-Бєса просто не будуть.
Зважаючи на ресурси, які Москва вбухує в пропаганду, це може здатись дивним. Але все стає на місця, якщо припустити, що почесні місця «героїв Новоросії» притримують для діючих офіцерів російської армії (ось, приміром) – на той випадок, коли війна стане оголошеною.