live
Супутник ASTRA-4A 12073 МГц. Поляризація-Н. Символьна швидкість 27500 Ксимв/с. FEC 3/4

Крушельницька. Мати Марія


фото: uk.wikipedia.org
Є в нашому житті людина, хто береже до останнього подиху. Перший рік життя вона дбайливо носить нас під серцем, увесь другий рік - виколисує на руках, аби за тим, допоки не заплющаться її лагідні очі, охороняти нас своїм серцем

(Присвячується всім бажаючим повернутися до СРСР)

По-різному називають божого посланця: мати, матір, мамця.

Слова значення не мають, бо то наша ріднесенька ненька.

Про одну із таких земних святих моя нинішня розповідь.

І не бажаю чути по-дивакуватому риторичне запитання:

- Ну, чому, скажіть на милість, усіх тих особистостей, які обрали власною долею Україну, незмінно чекав страдницький шлях?

Вона знала, на яку стежку ступала. Скільки мала сил, берегиня крокувала рішучою ходою, не звертаючи на легке. У царині української культури майстриня стала відомою під артистичними псевдонімами та криптонімами: Марія Слободівна; Слободівна, Марія Степанівна, М.С., М. Під ними вона освічувала всілякі духовні терени, то як самобутня акторка театру, то як непересічний драматург, то як гострий публіцист, то як сумлінний мемуарист, то як доскіпливий редактор.

У неньки багацько приязних облич, бо одне безмежне серце.

Отож, про знану українську актрису та письменницю Марію Степанівну Крушельницьку, вірну дружину нсамовідданного просвітянина Антіна Крушельницького, матір працьовитої дочки Володимири та уславлених синів - Івана Крушельницького, Богдана Крушельницького, Тараса Крушельницького й Остапа Крушельницького, бабуню слухняних та згорьованих онучок Лариси Крушельницької та Марії Крушельницької моя тужлива дума.

Подібно до сонця, її серце водило планети.

Утім, ввижається мені, її тужлива доля, гаптована на білому полотні чорними і червоними нитками, уособлює долю української інтеліґенції, взагалі, долю самої України часів сталінського благоденства.

***

Кому Бог дає гарну неньку, на того у Батька є великі плани.

Майбутня мати Марія народилася 8 грудня 1876 р. у селі Ульгівці Рава-Руського повіту на Львівщині; тепер воно у складі ПНР. Дівчинка прийшла в світ у багатодітній сім'ї поштового службовця Степана Слободи, де росло п’ятеро дружніх дітей - дві дочки та троє синів. Із материнським молоком Марія всотала чи не найвищі сімейні цінності - ясна християнська мораль та культ батьків.

Буденщини у ті часи вистачало, бракувало радості. Одного дня від механічної казенщини та прикордонного провінціалізму поштмейстера Степана Слободу так занудило, що той ударив лихом об землю та… подався у музики, що грали при українському театрі товариства “Руська бесіда”.

Перший подарунок від обох батьків, то – життя; другий подарунок вже від матері, то – любов; ну, а третій, від батька – розум, чи: наука, що кому доречніше. Старша із Степанових дітей Марічка залюбки навчалася в українській гімназії м.Львова. Оскільки за нею на лаві сиділо ще четверо, хотілося якомога швидше самій звестися на ноги, бути справді самостійною, аби опікуватися меншими.

Талант у вродливиці прокинувся удосвіта, по закінченні загальної освіти.

Від 1 січня 1893 р. невеличкого зросту, завжди струнка, під артистичним ім’ям Марія Слободівна вона засяяла на міській сцені в Львівському руському театрі товариства “Руська бесіда”. Драматична актриса виконувала головні жіночі ролі в п’єсах, не тільки українських драматургів - Івана Карпенка-Карого, Івана Франка, Михайла Старицького, Івана Тобілевича, але й поляка Юзефа Крашевського, німців Германа Зудермана та Карла Гуцкова, росіянина Льва Толстого.

Шаленого успіху Марія Слободівна зазнала в ролі Наталки Полтавка з однойменної малоросійської опери Івана Котляревського. Зворушена грою молодої актриси, видатна майстриня сцени Марія Костянтинівна Заньковецька (1854-1934) подарувала талановитій колезі власний сценічний стрій, у якому сама колись кликала до життя Наталку Полтавку.

Актриси, вони які? Справжні з них не виконують ролі на сцені, вони кохаються на театрі. І з роками та пристрасть стає лише божевільнішою. Із Львівським руським театром панна Слободівна об'їздила геть усю Галичину, навіть успішно гастролювала в Польщі, хоча гонорари тодішній актрисі платили мізерні.

І тут трапився інший випадок, нетиповий.

Грати чужі персонажі доволі швидко Марії Слободівні наскучило. Як зазначено в неопублікованому рукописі від 1899 р., 23-річна актриса написала власну оригінальну п’єсу на три дії - “Мачуха”. Ні більше, ні менше.

Центральним жіночим персонажем твору пригоже виступає 18-річна розумниця Галя Синевська, котру мати прагне видати заміж за 55-річного мільйонщика Петра, жениха завидного, бо ж той має у власності ціле село. Вустами дівчини авторка озвучила у “Мачусі” маніфест тодішнього українського жіноцтва:

- Коли будемо любитися з рівнею, у парі, будемо працювати задля себе, будемо одне одного підтримувати, заохочувати до боротьби з недолею, осолодимо собі кожну прикру хвильку, то й Бог буде допомагати, благословити нас!

Сказано - зроблено. Справжній хист молодої авторки до красного письменства 1901 г. засвідчила збірка оповідань під назвою “І хто ж вона була?”, видана у Чернівцях друкарнею товариства “Руська бесіда”. Широкому загалу сподобалися романтичні новели “І хто ж вона була?”, “Прощання”, “Хвилі туги”, “Поезія молодих її літ”, “Штука”, які склала Марія Слободівна. Утім, все ще чогось, жіночого їй бракувало. Наче у вранішньому тумані блукали думки молодої письменниці,

“Думки” - так називатиметься її оповідання, щоправда, аж від 1929 р.:

- Мої ж скарби небагато різняться на око від багатьох скляних прикрас, що ними прикрашуються всі жадні похвал та уваги химерної юрби - як дивитись на них байдужо, як недооцінювати їхньої вартості... Я ж бережу їх на дні душі, бо тільки тоді вони мої, тоді їх блиск радує очі й гріє серце серед холоду щоденного життя… Скарби душі - вони сірі, звичайні, треба для них вражливого ока, ніжного дотику.

***

Якщо вустами матері розмовляє Бог, то губами красуні витьохкує Любов.

Одного дня 24-літня Марія Слобода познайомилася з 22-річним талановитим літератором Антіном Володиславовичем Крушельницьким (23.07.1878), чия дебютна збірка оповідань “Пролетарі” (1899) щойно з’явилася друком. Із першого погляду вона побачила, як юнак умів надихати, запалюати пристрастю, новими ідеями, величними замірами. Нічого дивного в тому не було, у третьокурсника філософського факультету Львівського університету історію викладав сам професор М.С.Грушевським, майбутній очільник Української Народної Республіки.

На спільні теми: історія, красне письменство, україністика, звільнення народу – пара почала регулярно спілкуватися. Вони відкривали одне одного, як одкровення.

Здається великий Гете колись зауважив:

- Найчудовіша матір та, котра здатна замінити дітям батька, коли того не стане.

Юнак дозрів, зібрався із духом та безтямно пішов женихатися. На сором’язливому сватанні трапилася кумедна пригода. Коли закоханий студент-філософ приїхав до Марії, лишень тоді з’ясувалося: батька у нареченої немає в живих, а мати хворіють. Тож кохана ошелешила:

- Домовлятися Ви будете із старшою сестрою: у нас вона тепер за голову родини.

Жодним порухом м’язу не виказав себе, Марія Слобода попливла в іншу кімнату. Хлопець нервував, аж раптом до нього вийшла наречена! Виявилося, що саме вона і є старша сестра... Так пріснопам’ятно Марія Слободи стала дружиною Антона. Після шлюбу 1901 р. життя молодого подружжя завирувало. Адже відомий у краю громадський діяч і журналіст Антін Крушельницький приятелював із справжньою елітою Західної України: Василь Стефаник, Лесь Мартович, Ольга Кобилянська, Наталя Кобринська.

Якось природно зірка львівської сцени Марія Слободівна переселилася в іншу іпостась - вона стала Марією Степанівною Крушельницькою. Спочатку - дружиною, а потім і щасливою матір’ю. Ймовірно, останнім її виступом у складі трупи Львівського руського театру стала 8 жовтня 1901 р. вистава “Влада темряви” за однойменною п’єсою (1886) Л.М.Толстого, показана в Перемишлі.

Одруження повністю змінило життя молодої жінки. Хоча вона назавжди полишила театр, але мати Марія не забула про родинні обов’язки щодо молодших братів і сестри. По щирості сказати, сім’я самого Антіна Крушельницького не особливо схвалювала шлюб із актрисою, котра ще й примусила злагідного чоловіка в нотаріальній конторі письмово укласти присягу: мовляв, він дасть освіту і шмат хліба усім її молодшим братам і сестрі, тобто допоможе в їхньому вихованні.  

До честі А.В.Крушельницького, він, природжений просвітянин та педагог, повністю виконав обітницю: всі Слободи здобули освіту, отримали фах, попри те, що самого нащадка його заможна матір позбавила матеріальнох підтримки. Тож Антін Володиславович різко увірвав спілкування із родичами, що пригнічувало Марію, і дружина важко переживала з того приводу.

***

Аби ви знали, родовід Крушельницьких сягає 1395 р. Саме того року Великий князь Литовський і король Польський Володислав Ягелло (1362-1434) подарувв прапрапрапрадіду Антіну Володиславовича шляхетські привілеї, що письмово було засвідчено відповідним актом тільки у XVI ст. Рід давній і поважний, із фамільними традиціями та усталеними моральними засадами - такі вміють вести власну лінію, зокрема протягом останніх століть Крушельницькі традиційно ставали юристами, неухильно продовжуючи сімейну династію.

Чи варто говорити, що молода родина гідно продовжувала фамільні родоводи рафінованих українських аристократів, а саме: Крушельницьких та Левицьких? У подібних сім’ях зазвичай покладдено: здобувати ґрунтовну освіту, або у Віденському університеті, або у Карловому університеті (Прага), декламувати вірші мовою оригіналу, публічно виступати у колоритних домашніх виставах; дівчатка тут вільно грають на фортепіано, а хлопчики мріють про офіцерську кар’єру. Родиною за вишукано сервірованим столом вони завжди обідають о чітко визначеній годині, обов’язково перевдягаючись, а на вечерю господарі неодмінно чекають вузьке коло освічених знайомих, здатних не лише вільнодумствувати, але щось і робити задля народного добробуту.

Якщо вам не пощастило із родоводом, не втомлюйтеся дякувати батькам. Якщо вам пощастило із родиною, пам’ятайте, що трапляються й інші чоловіки та жінки... Хто знав сім’ю Антіна та Марії Крушельницьких особисто, всіляко підкреслював: з-поміж інших та пара вирізнялася одержимою працездатністю та певною стриманістю у міркуваннях. Їх стиль життя виглядав так: скромно, але завжди елегантно, як у вишуканій зовнішності, так і у витончених манерах.

За правом головної жінки в родині, за довгим столом Марія Степанівна завжди сиділа на чільному місці. Небагатослівно, без зайвої опіки та дріб’язкової шарпанини, вона пильно слідкувала за звичаями, за дотриманням традицій.

Такою, із стриманою, але неодмінно лагідною усмішкою, мабуть, і має бути справжня хранителька родинного вогнища. Коли ж її обдумане та розважливе слово на когось не справляло належного враження, маленька долонька наполегливо стукала по столу, ніби розставляючи відповідні акценти.

Одного разу, переказують, Стефанія, дружина сина Тараса, задля забави вирішила запалити, Марія Степанівна рішуче видерла з невістчиних рук цигарку на оголосила:

- Стефа курити не буде! - І крапка.

***

Щоб потрапити в справжню гущу подій, гамірна столиця не потрібна. На початку ХХ століття подіями вирувала провінція, бо ж маленькі містечка та села усвідомлювали, осмислювали себе, хто вони є, до якого роду належать. Ніби відчуваючи отой шалений попит на просвітницьку діяльність, щоденну і, лише на перший погляд, марудну, Крушельницькі постійно мешкали в провінції.

У 1910-1919 рр., якщо не брати до уваги перерву на час активних військових дій I світової війни та вимушену еміграцію 1918 р. родини до Відня, А.В.Крушельницький сумлінно й безперервно служив в Городенці на Івано-Франківщині. Недарма ж директора приватної гімназії педагогічного товариства “Рідна школа” місцеві селяни кликали “батьком”. Із борідкою клинцем широким поступом позаочі його називали “Дон-Кіхотом”. Як такому можна збрехати?

У провінції траплялися колоритні характери й кумедні ситуації. Зокрема щоосені у Городенку повертався до гімназії найстарший син Василя Стефаника - Семен. У повіт приїжджав хлопець, ґрунтовно підготувавшись, разом із... власною коровою, з якою сина виряджали в науку дбайливі батьки:

- Щоб дитина мала добре молоко.

Кожного вересня Семен Стефаник прибував до гімназії із новою коровою, а стару ґазди ніколи не забирали, аби продати навесні.

Пліч-о-пліч у тій культурно-освітній діяльності разом із височенним чоловіком Антоном, вищим на зріст за усіх домашніх, величаво ступала і вічно усміхнена мати Марія. Вона сприяла виданню читанок, влаштовувала театральні гуртки, різні культурно-освітні заклади. Не відклала Марія Степанівна Крушельницька і перо, а регулярно друкувалась у повітових газетах “Буковина” та “Діло”, дописувала до місцевих альманахів і журналів “Літературно-науковий вістник” та “Нова хата”.

Ясна річ, більшу частину дня доводилося присвячувати сім’ї, зокрема, вихованню дітей, бо ж мати ніколи не буває самотньою.

У 1903 р. в Коломиї Марія народила доньку Володимиру.

12 листопада 1905 р. в Рогатині на Івано-Франківщині привела сина-первістка Івана.

1906 р. в Станіславові (нині - Івано-Франківськ) сповила сина Богдана.

14 березня 1908 р. в Коломиї подарувала чоловікові синочка Тараса.

26 березня 1913 р. в Городенці дала світові Остапа.

Ні, материнство у Марії не тривало за Софоклом:

- Діти – то наче якорі, що тримають мати у житті.

Це вона, мати Марія завжди заливалася жаданим берегом, до якого сини і дочка прагнули якомога швидше пристати.

Революції редагують підручники географії. Коли 1918 р. із мапи Європи зникла знавісніла Австро-Угорська імперія, у галицької інтеліґенції ожила надія: сталося! І з-поміж Чехословаччини, Польщі та Угорщини постане незалежна українська держава. Як і сьогодні, тоді, коли виникла Українська Народна Республіка, національна свідомість теж зашкалювала. Зацокав новий час для Держави, і сумлінного просвітянина А.В.Крушельницького Наказом Директорії УНР від 25 квітня 1918 р. призначили міністром освіти УНР. Задумів вихлюпнуло море!

У Коломії, де спочатку знаходилося відомство, у нього з’явилося 26 співробітників; вся молода країна опікувалася початком нового навчального року. Цікаво, що 8 липня 1919 р. міністр освіти УНР видав наказ директорам та педагогічним радам середній шкіл про обов’язкове (!) впровадження українського правопису.

13 (27) жовтня 1918 р. молода УНР спорядила педагогічну Місію до Праги і Відня, аби познайомитися із тамтешнім досвідом, підготувати до друку власні підручники, закупити шкільне приладдя. Місію очолив голова Антін Крушельницький, котрому дозволили взяти у відрядження всю велику родину.

Мене вразив факт: знаєте, що везла із собою до Відня, а потім Праги сім’я першого міністра освіти УНР, у якій було п’ятеро дітей? Так, два ящики і шість кошиків одягу. Але при цьому - три місткі валізи із рукописами (!) книжок, призначених до друку, та 14 (!!!) ящиків педагогічної бібліотеки.

***

Дід колись казав:

 - Ніколи не знаєш, що прийде раніше, - наступний день чи наступна життя. - За політичними мотивами 25 липня 1919 р. Антін Крушельницький звільнився з посади міністра освіти, пояснивши це й вчинок так:

- Маю різницю в поглядах моїх і Кабінету міністрів на Галицьке питання і питання про склад кабінету. - До 1 лютого 1920 р. він залишався у Міністерстві народної освіти на посаді радника.

Попри політичні розбіжності, Антін Володиславович хотів прислужитися рідній країні. Після ряду бізнесових перемовин, під гарантії з боку уряду  УНР, він домовився з керівництвом “Спілки віденських видавничих фірм і банків” та “Спілки італійських капіталістів” про інвестиції в сумі 100 млн. крон на видання шкільних підручників, словників, енциклопедій для України. Зважте, про які цифри йдеться!

А ось емігрантом пан Крушельницький із родиною став…, як водиться, вимушено. Спочатку Україну накрило консервативною революцією Павла Скоропадського, потім “малоросійський проект” Гетьманату змінила неприхована німецько-австрійська окупація, аж поки, зрештою, Україну не накрили гігантські хвилі більшовицької навали. Натомість розбудовувати освічену Україну та стежити за якісним друком шкільних підручників тоді вже радник міністерства освіти УНР опікувався, як забезпечувати… патронами погано озброєне петлюрівське військо.

Коли суверенітет УНР було остаточно сплюндровано, виявилось, що у повоєнному Відні родина застряла надовго. Кошти закінчилися, а вигнанцям на чужині доводиться, ой, як тяжко працювати. Іншою халепою була та, що Крушельницькі виявилися… чужинцями без громадянства: УНР зникла, а Галичину окупувала Польща. Полізли борги, злидні, безвихідь.

До чого вдається голова педагогічної місії міністерства освіти УНР Антін Крушельницький? Він вірить у світле майбутнє, шукає кошти та планує… друкувати шкільні підручники Української Народної Республіки.

Саме тоді, в австрійській столиці Антін Крушельницький заприятелював із великим українським поетом у вигнанні Олександром Олесем (1878-1944). Стурбований станом шкільництва, той запропонував власну допомогу в просвітницькому проекті: створити у віршах, літературною мовою, зрозумілою в усій Україні, підручник (!!!) з історії для державних гімназій.

По-справжньому революційний підхід до національної школи!

Подвижництво полягало у тому, що великий український поет - сам по вуха у боргах та злиднях! - сумлінно виконав творче завдання, сучасною літературною мовою він заримував підручник із рідної історії для гімназій УНР! Україномовний часопис “Воля”, що тоді видавався у Відні, у четвертій книжці покепкував із настирливості А.В.Крушельницького:

- Шкода, що Вагнер поквапився вмерти. А то б хитроумний Голова видавничої комісії залучив би, може, і його для аранжировки... восьми томів “Історії України-Руси” Михайла Грушевського.

Правді ніде діти, він мав настирливу вдачу. Але Антін Володиславович зажив і слави людини широких поглядів. Він густо листувався із наддніпрянськими українцями, як-то: поет і прозаїк Микола Хвильовий та панфутурист Михайль Семенко. Обмінювалися вони кореспонденціями і з Романом Ролланом. А улюбленим художником українця у той час став норвезький експресіоніст Едвард Мунк, котрий саме працював у Відні.

***

Спливли сім довгих років вимушеного вигнання. Аж раптом на початку 1925 р. Антінові Крушельницькому з родиною польський уряд дозволила повернутися на Галичину. Ясна річ, у Львові вакансій не знайшлося, виринуло тільки місце директора восьмирічної гімназії у Рогатині.

Минали роки, а коштів завжди бракувало. Тож непосидючий Антін Володиславович вирішив піти… в кооператори. Ні, він не бачив себе поміж звичайних торговців; траплялися і такі небоги від просвіти. Зокрема відомий історик та учений Омелян Терлецький відкрив із жінкою крамничку канцтоварів. Колишній міністр освіти УНР вирішив йти второваним шляхом - 15 січня 1929 р. відбулися збори, на яких ентузіасти засновали видавничу спілку “Нові шляхи”.

У тій царині він був завжди на коні.

…Материнство - посада пожиттєва. Що собі думала тоді Марія? На той час дочка Володимира та більшість синів здобули освіту, а дехто й на ноги став. Тож, чим далі, тим більше Марія Степанівна Крушельницька вилучала годин, аби допомагати чоловікові-видавцеві – у Львові вона особисто редагувала фундаментальні позапартійні журнали “Нові шляхи” (1929-1933) та “Критика” (1933).

Гадаєте, підприємництво з’їло добродія? Ажніяк. Назбиравши перші вільні для родини кошти, на розі вулиць Костюшка і 17-го Вересня Антін Крушельницький відкрив для бідних письменників та убогих студентів Львова їдальню “Громадська харчівня”, де можна було за “дріб’язок” попоїсти, випалити цигарку, зіграти партію в шахи та обговорити з колегами останні новини.

Що він міг із собою вдіяти, Антін Володиславович любив обігрівати людей і частувати і мріяв про те, аби діти із дружинами та онуками мешкали і працювали біля нього, аби родина була великою, дружньою, щасливою. У колі львівських літераторів, жартуючи, його називали “Равином”.

***

Щось нове забриніло у повітрі, і душа матері Марії те нове відчула першою.

Нотуючи в імпресіоністичних рефлексіях наближення чогось страшного і невідворотного, 1929 р. вона під псевдонімом Марія Степанівна видрукувала в часописі “Нові шляхи” тривожну статтю “З думок. На дні душі”:

- На дні душі в мене криються скарби. Неоціненні. Я бережу їх перед очима людей, що ті мої скарби міряли б своєю мірою, знецінювали б... Я бережу їх на дні душі, бо тільки тоді вони мої, тоді їх блиск радує очі і гріє серце серед холоду щоденного життя. Та бувають хвилини, що заворушиться у душі, не містяться тоді вони на дні й насилу рвуться на світло денне... Несмілою рукою розгортаю їх і ставлю перед очі своїх друзів та дивлюся, як вони приймуть ті мої скарби не в шовком вистелених скриньочках, а простих,невибагливих обгортках... Скарби душі моєї - сірі, звичайні, треба для них вражливого ока, ніжного дотику.

Польська влада переслідувала ледь не всіх дорослих членів родини Крушельницьких. І, в першу чергу, за прорадянські настрої. У 1932-1933 рр. сумирний Антін Володиславович навіть устиг посидіти у польській буцегарні...

Попри це, він вперто листувався із знайомими та приятелями у Радянській Україні. Тому у Крушельницьких почастішала… обшуки, особливо - тоді, коли велика родина перебралася у простору квартиру на десять кімнат, що знаходилася на другому поверсі будинку №19, по вулиці Квятківкій (нині - Вересаєва).

Поліцаїв тут дратувало все: дорослі чоловіки переважно працюють удома, кожен син має окрему кімнату, особливо підозрілим здавався пес Льокарно, який безупинно гавкав не непроханих гостей. Морди в мундирах, ясна річ, шукали більшовицьку літературу, а такою під час ревізій (читай: обшук) вважалася будь-яка книжка, видана… у УРСР.

Відпочиваючи в Карпатах, поблизу Коломиї влітку 1932 р. родина Крушельницьких познайомилась із консулом Консульського відділу Наркомату закордонних справ СРСР у Львові Г.П.Радченком (1980-1940), котрий і посприяв переїзду молоді - Івана та Володимири - до Харкова. Кажуть, там з’явилася перспектива.

В справді, у Радянській Україні 30-річна випускниця Віденського медінституту Володимира Крушельницька швидко влаштувалася на роботу в Інститут венерології та дерматології, за рік навіть написала та захистила кандидатську дисертацію. Прибувши й собі до столиці УРСР, у вересні 1932 р. поет, художник, драматург, декоратор, мистецтвознавець Іван Крушельницький дістав посаду наукового співробітника Інституту матеріальної культури, де досліджував західноукраїнське мистецтво. Як перекладав, 27-річний юнак побував у Москві, а в Камерному театрі Білокам’яної навіть планували поставити його п’єсу.

Природно, що до Львова летіли схвильовані листи, в яких Володимира та Іван кликали рідних до гостинного Харкова. Деякі історики сьогодні схильні вважати, ту пошту… сфабрикували, хоча прямих доказів тій версії не знайти.

11 травня 1934 р. Антін Крушельницький, його дружина Марія, сини Остап і Богдан, невістка Наталя, онука Лариса обережно ступили на харківський перон.

За два місяці до рідні приєдналися і син Тарас з дружиною.

Пастка зачинилася назавжди.

***

В оповіданні ”, “Хвилі туги”, яке ще 1901 р. ввійшло до збірки прози “І хто ж вона була?”, Марія Крушельницька віщувала лихо, наче у воду дивилася:

- Ціле житє моє - то повісмо мук і терпінь.

У вирі подій не людське буття змінюється, то переінакшується наш світогляд, а за ним - і  доля. Коли відчуваєш невідворотну трагедію, хочеться до мами.

(Закінчення буде)

 

новини партнерів

25 лютого, 2020 вівторок

25 лютого, 2020 вівторок

Відео

Введіть слово, щоб почати